#Вертеп. Роман про Майдан, Олена Захарченко

Вже скоро, 21 листопада, будемо відзначати День Гідності і Свободи й третю річницю Євромайдану. Ця тема дуже делікатна, адже хтось розчарувався, а хтось до цього часу не може говорити про події того часу... Але література на цю тему так чи інакше з'являється, бо інакше не може бути. Адже саме завдяки книгам суспільство має змогу колективно відрефлексувати свій досвід.

У 2016 році у видавництві "Нора-Друк" вийшов роман Олени Захарченко "#Вертеп. Роман про Майдан". Якщо раніше багато з'являлося документальної прози, то це вже цілком художній твір, з великою часткою фантазії автора.

Якщо навіть прибрати із назви слово "вертеп", то сам "вертепний", або ж "різдвяний" дух неможливо не відчути. Адже сама історія роману - це така собі фантасмагорія різдвяної ночі, містичного часу, коли двері у потойбічні світи відчиняються, коли можливо все. Основна дія відбувається у ніч з 18 на 19 лютого з великими шматками ретроспекції у минуле героїв, де авторка прагне показати також акцію "Україна без Кучми", Помаранчеву революцію і протести проти мовного закону 2012 року.

Але найменше, що присутнє у романі, - це політична тематика. Вона ніби і є, але як такої її і немає. Навіть самі мотиви головних героїв щодо їхньої політичної активності для читача або незрозумілі, або непомітні.

Одним словом, патріотизм відчувається тут більш як щось інстинктивне й ірраціональне.

Зате у романі дивовижно зміксовано гостру соціальну тематику і козацьке фентезі. З одного боку, любовне виписування життя-буття соціальних низів чітко відсилає читача до текстів Сергія Жадана (і вуаля, після прочитання роману я дізнаюся, що це чи не улюблений письменник авторки), з іншого, - Олена Захарченко прив'язує відомі історичні події до легенди про козацьку литавру, яка дарує перемогу у битвах.

Найемоційніші сторінки у романі також не зовсім політичні, а емоційно-материнські. Саме за цей гачок письменниця зачіпає, змушує співпереживати і слідкувати за долею героїв. 

Мушу  також попередити майбутніх читачів бути обережними, якщо ви не любите гострої похмурої соціалки, або ж прагнете доброго, світлого і пухнастого тексту. Беручи цю книжку до руки, навіть попри наявність козацької фантастики, необхідно бути готовим до суворої і часом бридкої реальності.

Загалом, історія вийшла цілісна, закручена, і письменниці вдалося склеїти свою мозаїку докупи. І, знаєте, попри те, що я тривалий час уникаю розмов і згадок про події того часу, читати мені було зовсім не страшно :)

Вікторія, Victoria, 2016

Ось я вже закінчила перегляд останньої, восьмої, серії сезону серіалу 2016 року - "Вікторія". І щиро заздрю тим, хто зможе насолодитися ним цілісно, не очікуючи на появу нової серії.

Перший сезон розповідає про перші роки правління молодої королеви Вікторії (1837-1840 рр.) Жінки, ім'ям якої було названо цілу епоху.

Кіно вийшло якісним, наповненим політичними інтригами, зіткненнями характерів і, звісно, коханням. По своєму феміністичний серіал, адже він показує, як непросто було молодій дівчині вистояти як особистості під тиском правил, оточення і... кохання. Останнє особливо привертає увагу, адже саме у стосунках із коханим чоловіком жінці так легко втратити свою самостійність, прийняти задушливі обійми опіки і позбутися своєї сили. Але Вікторія-монарх, попри кохання, яке вже стало легендою, до свого обожнюваного чоловіка, Альберта, не могла дозволити собі втратити себе, як особистість і як монарха.

Саме такою ми бачимо молоду Вікторію у першому сезоні. Творці серіалу спробували передати психологічні нюанси стосунків молодого подружжя. Було згадано і серйозність Альберта, і меншу освіченість Вікторії. І, звісно, її нелюбов до вагітностей (а їй, бідненькій, довелося цілих дев'ять раз пройти через роди). Утім, мені важко судити, наскільки глибоко відтворена історична достовірність. Зокрема, Вікіпедія пише, що у старшому віці, стомлена материнством королева, не рвалася до політики і самореалізації.

Зазначу також, що "Абатство Даунтон" вплинуло і на цей серіал, адже поза увагою сценаристів не опинилися нижчі верстви, зокрема слуги палацу... 

Дивлюся кілька серіалів одночасно про різні королівські двори. І що цікаво, що найближчими особами як монархів, так і керівників, часто стають не якісь там видатні постаті, а безпосередня челядь. Ті, хто "подає чай". І це не тільки в серіалах, а і у житті.

А серіал чудовий, рекомендую.

Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Ювал Ной Харарі

Науково-популярна книга ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі про історію людства справді надзвичайно захопила мене. Надто перша частина, де він розповідає про первісну людину. Зокрема, вражає те, яким чином розвивається еволюція, як Homo sapiens перемогла у конкурентній міжвидовій боротьбі, і як людина згубно впливає на екологію, винищуючи тварин. Цікаво також показано взаємозв'язок імперіалізму, капіталізму і науки.

Що приваблює у позиції автора - це його здоровий глузд, гумор і здатність просто розповісти про складні речі. Дуже рекомендувала б цю книжку для шкільної програми. Без пафосу, без ідеалізації, вишукано і з панорамним баченням.

Так, щодо певних світоглядних речей я не можу погодитися із автором. Також слабшими мені здаються його роздуми про майбутнє і теперішнє. Я так розумію, текст добігав фінішної прямої саме напередодні світових потрясінь, які почалися у 2013 році. І тому його пацифістські прогнози зараз звучать дещо наївно. Автор ніби забуває те, про що писав у попередніх розділах: історія розвивається нелінійно, досить ірраціонально і непередбачувано.

Утім, назагал чудова книжка, і це справді дуже добре, що такі концептуальні речі починають виходити українською.

Дружина мандрівника в часі, Одрі Ніффенеґґер

Я потихеньку стаю спеціалістом з подорожей у часі у літературі та кіно. Сьогодні - кілька слів про "Дружину мандрівника в часі" роман Одрі Ніффенеґґер, який було нещодавно перекладено українською.

Книга була екранізована ще у далекому 2008 році і я мала вчора, після завершення прочитання, передивитися фільм, щоб освіжити враження і порівняти з оригіналом. Неспівпадіння трапляються, надто ближче до фіналу, але, здається, усі зміни доцільні й сприяють тому, щоб роман перевести у компактний кіноформат.

Отже, це історія про Генрі, чоловіка, який з дитинства спонтанно вистрибує із свого часу і потрапляє чи то в минуле, чи то в майбутнє. Все відбувається поза його контролем і волею, але є одна закономірність: Генрі знову і знову притягується у місця важливі для нього.

Таким чином відбудеться і його знайомство  і з майбутньою-теперішньою дружиною: йому буде 36, він вилізе абсолютно голий із кущів, а їй буде тільки шість.

Цей епізод змусив мене замислитися над тим, наскільки мало насправді батьки можуть контролювати досвід своїх дітей. Різний досвід: і хороший, і поганий. Так чи інакше діти йдуть своїм шляхом.

Але, звісно, основна тема не про це. В центрі уваги - кохання Генрі і Клер. І як Одісеєва Пенелопа, Клер все життя приречена чекати свого чоловіка з його непередбачуваних мандрівок.

Загалом книга справила на мене хороше враження. Сюжет чіпляє за живе, інколи змушує зворушитися до сліз. Не бракує тут й інтриги. 

Водночас, мені здається, що сам об'єм книги можна було б, без шкоди для тексту, зменшити. А деякі особливості письма авторки можуть трохи навіть напружити: особлива увага до побутових деталей і надмірно відверті описи сексуальності. головних героїв.

Щодо самої концепції і настрою письменниці я б також посперечалася. Звісно, мені не подобається фаталізм-трагізм роману, зокрема, ідея про те, що змінити хід подій головні герої не можуть. З іншого боку, це повне право Одрі, письменниці з складним прізвищем, конструювати свій власний Всесвіт і встановлювати у ньому свої правила.

Як підсумок: одна з кращих книг цієї осені.

Гетьман, 2015

Оголошуючи свій Тиждень українського кіно, я сподівалася насправді на те, що роблю щось хороше. Сама дізнаюся щось про нього і іншим розповім. Але вже третій день, а мої кіноперегляди мені все більше здаються якоюсь збоченою формою мазохізму і панщиною. Виходить, я своїми постами роблю ще гірше - створюю антирекламу українському кіно?

Ось візьмемо чотирьохсерійний "Гетьман" про Богдана Хмельницького. Ніби вже над якимсь відтворенням історичної атмосфери попрацювали, і герої чогось хочуть... любов, політика... А як уявлю, що окрім першої серії (45 хвилин) треба ще три проглянути, так здається, що ліпше повіситися.

Щоб не бути голослівною аргументую. В першу чергу кидається в очі брак харизматичних персонажів, які мали б хорошу психологічну основу. Може, комусь здається, що я маю апріорі співчувати невиразному Богдану Хмельницьку, але це не так. Логіка дій Гелени кульгає. Чаплинський - якийсь картонний герой з підручника, або лякалок для дошкільнят. "Поганий дядя" із зловісним сміхом.

Окрім того (це стосується і попередніх стрічок, про які я писала), відчувається, що творцям фільму здається, що якщо вони поставлять, як у театрі, стілець, то глядач дофантазує квартиру. І навіть, коли в цьому серіалі вже постаралися, щоб не тільки стілець у кадрі був, то не подумали, що то має все ожити.

Кумедно, коли Гелена спілкується з Чаплинським, а на задньому фоні стовбичать три служниці, тримаючи в руках по платтю. Як декорації. Кумедно, якби не було так сумно.

Нескорений, 2008

Продовжую Тиждень українського кіно. Сьогодні патріотичний день. Переглядала стрічку "Нескорений" про генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича. 

Хоча я історик за фахом, але час з початку Другої світової війни завжди мене цікавив найменше з усіх історичних періодів. Зізнаюся, знаю про УПА та Шухевича небагато. 

Фільм розповідає про останній рік життя Романа Шухевича, але є спогади про довоєнний і воєнний період...

Почну з позитиву. Знаючи жалюгідний фінансовий стан українського кінематографу, варто визнати, що творці фільму зробили свою роботу максимально добре. Думаю, історики цього історичного періоду знайдуть, до чого причепитися, але пересічному глядачеві атмосферності буде досить.

Також добре те, що фільм розповідає про зацьковані сторінки нашої історії, про героя, якого під тиском радянської пропаганди робили десятиліттями антигероєм. 

Для глядача стає зрозумілим, чому, власне, так радо на українських землях спершу зустрічали німецькі війська. Не оминає стрічка і конфлікту між українськими націоналістичними силами з німцями, коли останні проявили себе не з найкращого боку.

Хорошими є сюжети з прийняттям присяги, із шпиталем у селі, а також кілька сцен про масові страти ув'язнених радянськими військами, які відступали.

На цьому мої позитивні враження закінчуються... "місто засипає і прокидається мафія". Я розумію, що це страшенно патріотичний і потрібний фільм, але навіщо героїчний епос знімати у формі поетичного кіно? Коли є красиві пози, довгі плани й візуальні метафори, які як хоч, так і розумій. 

Сценарій прописаний надзвичайно нечітко, він розмивається в усій цій поезії, немає логічного стрижня, який би все тримав докупи. Так, якийсь українець, взявши на озброєння Вікіпедію і підручник з історії щось то зрозуміє. Але насправді історія покрита туманом і, наприклад, для закордонного глядача буде абсолютно не зрозуміла.

Візьмемо наприклад "Хоробре серце" (1995) з Мелом Гібсоном у головній ролі. Навіть якщо ви в житті ніколи не чули про боротьбу шотландців проти англійців, вам усе зрозуміло. Ба більше - цікаво і захоплююче. І ви в житті не забудете, що така боротьба була.

Також в особі Вільяма Воллеса (героя Мела Гібсона) ви побачите живу людину, а не ікону-панегірик.

З психологічними характерами головних героїв у цьому фільмі взагалі біда. Хто ці всі люди на екрані? - хочеться вигукнути. Які стосунки зв'язують Галину із Романом? Хто вона? Яка вона? І так про всіх інших.

Герої фільму не контактують один з одним як з людьми. Відтак життя на екрані не оживає.

Загалом фільму бракує цілісності. Так, з біографіями досить складно вивести якусь одну головну ідею, на яку б можна було нанизати, як намистини, різні події. Це не детектив, де знайшов вбивцю, то й по всьому. Але це не неможливо.

Я зараз, можливо, скажу дуже крамольну річ, але чим швидше українське кіно, як і українська література відійдуть від потоку свідомості, метафор і поетичного кіно Довженка і Параджанова, і почнуть розказувати прості історії, але так, щоб діставало до самого серця, тим краще.

Сафо, 2008

Поки маю час вирішила собі організувати давню задумку - "Тиждень українського кіно". Почала з не зовсім українського "Сафо" (2008).

Фільм розповідає про недовгий медовий місяць молодої американської пари, яка приїздить на острів Лесбос. Примхливій донечці багатого татуся, яка щойно вирвалася з-під опіки няньки, ввижається, що вона реінкарнація її тезки - давньогрецької поетеси Сафо. Цю фантазію розпалює і підігріває донька російського археолога (Богдана Ступки) - Хелена.

Чоловік Сафо, здавалось би, виграв щасливий приз, одружившись із багатою нареченою. Тим більше, що сам він людина творча - художник. Але він не недооцінив здатність своєї обраниці створювати драму на рівному місці.

Загалом сюжет настільки простий, що важко непроспойлерити розвиток дії. 

Що безумовно є перевагою фільму - це хороша операторська робота, яка дозволяє насолодитися красою Криму, де все знімалося. Тема цілком добре лягає у заданий історичний період - 1926 рік, коли гуляли ідеї "вільного кохання", а також любили справи сердечні підганяти під усякі штучні концепції. Також це час нарочитості, демонстративності. До певної міри істеричний час.

Це відповідає загальному духу історії і характеру головної героїні.

З іншого боку, ми далеко не в 1926 році і мені б хотілося, щоб історія звучала переконливіше, герої були прописані із хоча б якимсь психологічним підґрунтям, а в сюжеті була хоча б якась інтрига.

Окрім того, гарні краєвиди не можуть прикрасити головних героїв. Я розумію, що це погано характеризує мене, як критика, що я розглядаю мистецтво не як заради мистецтва, а з точки зору "героїня - дурепа", але важко стриматися. А блог мій, тому стримуватися не буду.

Тому історія для мене звучить насправді так: побралися двоє, і все було чудово. Але молода дружина від нічого робити вирішила придумати собі драму й перепаскудити все, що мала. Потихеньку вона сама повірила у ту історію, яку сама собі придумала, і зійшла з розуму. І в цьому контексті поведінка її чоловіка і подруги цілком зрозуміла. Бо їм, як тверезомислячим людям, божевілля видається не дуже привабливим.

Хелена - ще один огидний персонаж із цікавим життєвим сценарієм "хочу те, чого не можна", або "дай, що їси". Але вона, на відміну від Сафо, не заграється, а зберігає тверезий глузд. Це власне те, що можна виснувати із того, що нам показано на екрані, бо насправді над її мотивацію сценаристи вирішили не заморочуватися.

Звісно, пікантності додає багато-багато еротики. Але коли нема хорошого сюжету і головних героїв - це не те, що може виправити ситуацію.

Девізом фільму я б оголосила перші рядки відомої російської пісні: "Кому? Зачем?" ... було знімати цей пустий фільм. Ні для розуму, ні для душі.