Прощай, моя королева, Les adieux à la reine, 2012

Як правило, історію нам показують з точки зору її основних героїв. Зокрема у голівудських фільмах  глядачу щастить спостерігати за тими, хто рятує світ, а не за невдахами, знищеними у перші хвилини катастрофи.

Тому з цієї точки зору фільм "Прощай, моя королева" претендує на деяку міру новизни і оригінальності, адже розповідає про кілька днів початку Французької революції з точки зору однієї із численних служниць Версалю.

Це спроба погратися у підглядалки.

Ідея хороша, її реалізація не дуже.

Що мені найбільше не сподобалося - це відверте перекручування історичних фактів і прагнення вільного трактування такої цікавої постаті, як Марія Антуанетта. Чомусь із усієї галереї образів цієї жінки обрано найбільш скандальний, який творився на сторінках жовтої преси її палкими антипатиками.

В цілому, її характер передано вірно, якби не одна деталь: вірно, але десь до 1786 р. Після знаменитої історії із намистом, королева значно посерйознішала. З того ж часу  графиня Поліньяк відігравала в її житті значно меншу роль. Справжнє кохання Марії Антуанетти - Ханса Ферзена - взагалі навіть не згадано. І справді, навіщо псувати таку масну і скандально виграшну тему - лесбійства?

Особисто мені значно ближча та Марія Антуанетта, яку описав у своїй романізованій біографії Стефан Цвейг. 

Втім, я вдячна цьому фільму, що він поновив мій інтерес до постаті королеви Франції Марії Антуанетти.

В моїй скромній рецензії мало про фільм, але, щиро кажучи, в "Прощай, моя королево" було мало кіно. Такий собі безсюжетний історичний арт-хаус.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Макс Кідрук, Бот

Думаю, що кожен, хто цікавиться новинками укрсучліту вже чув, або ж навіть читав новий роман  Максима Кідрука. І це не дивно, адже молодий український письменник, схоже, дуже добре розуміє базові принципи інформаційної підтримки літпродукту. Це і рекомендації, розміщені на звороті обкладинки, і активність у соціальних мережах, і про-тур.

Мабуть, не випадковим є скорочення ім'я письменника. Якщо на моєму примірнику "Мексиканських хронік" (2009) стоїть "Максим", то на стильній обкладинці "Бота" (2012) - "Макс". Очевидно,  це вказує на те, що амбіційний письменник планує завоювати не тільки літературні простори України.

А чи ж вартий він того?

Сюжет досить класичний, до болю знайомий усім шанувальникам трешу всіляких псевдофантастичних і хоррор-історій. Є бяки науковці, є зловісний і небезпечний продукт їхньої діяльності, є купка людей, які намагаються порятувати світ, і в першу чергу, себе. Ага, ще лінію із підступним американським урядом забула додати до переліку.

Майже за тією ж класикою жанру, та жалюгідна купка людей, що потрапила в епіцентр подій, ставатиме все меншою і меншою.

В чому ж новина такого, здавалося б, невибагливого сюжету?

І в цьому я бачу першу із заслуг Максима Кідрука. На основі одного з найпримітивніших сюжетів він творить справді якісну історію, залучаючи найсучасніші досягнення науки. І це виходить у нього дуже переконливо. У книзі читач познайомиться із деякими азами теорії хаосу, програмування, фізики, фрактальної геометрії, географії, будови мозку, психології та найновішими досягненнями військової техніки.

Насиченість деталями  у деякій мірі навіть творить відчуття псевдодокументальної атмосфери відтворюваних подій.

Звісно, що сильна наукова база роману зумовлює і якісність основних ідей технотриллеру Максима Кідрука.

Ідемо далі. Свого часу Григорій Квітка-Основ'яненко заперечив своїми творами те, що українською мовою не можна відтворювати щось ніжне і чуттєве, Тарас Шевченко додав, що не тільки почуття можуть бути відтворені, а й глибокі роздуми. Максим Кідрук здійснив не менш епохальний внесок - тепер українською мовою можуть говорити і круті хлопці. :)

Звісно, що справжні круті хлопці не звертаються один до одного на "Ви" і "Любі друзі", вони грубі, прямі і їх сльози лікують рак. А ще у них є яйця, тому ця фізіологічна особливість чоловічого організму виступає чи не окремим героєм роману Максима Кідрука.

А якщо серйозно, то мені справді дуже сподобалася мова героїв цієї історії. В ній застосовано багато незаслужено забутих багатств української мови і взято мінімум від "вєлікого могучєго матєрного". Останнє дуже добре вирізняє Кідрука від інших сучасних письменників, які не гидують лайкою.

До того ж, в цілому, мова письменника на значно вищому рівні, ніж це було раніше. Видно ретельну роботу в цьому напрямку і автора, і вельмишановної пані редакторки.

Попри засилля у тексті детальних наукових пояснень, роман надзвичайно легко читається. 

І чи не головне для, змученого невгамовним "потоком свідомості" укрсучліту читача, - ТУТ Є СЮЖЕТ!!!

Звичайно, безумовним плюсом є творення позитивного мужнього героя-українця. Це Вам не рефлектуючий інфантильний програміст із "Записок українського самашедшого". Боюсь, зараз мене почне заносити на поворотах і класики мене не зрозуміють, тому мовчу.

А тепер поговоримо про деякі огріхи, які, втім, не зіпсували загального позитивного враження від прочитання "Бота".

Хоча автор використовує теоретичні надбання Карла Юнга, головним героям технотрилеру бракує навіть не глибини (все-таки це, справді, не "Війна і мир"), а банальної прописаності. Такої, яка, по-перше, дозволила б їх відрізняти один від одного, а по-друге, їм співчувати. Тому більш-менш якісь почуття, як у читача, Тимур Коршак і Ріно Хедхантер викликали у мене вже десь після 200-ї, чи 250-ї сторінки книжки, коли їх образ утворився вже більше внаслідок їх активних дій, ніж спроб письменника познайомити їх з читачем.

Особливо це відчутно у жіночих персонажах твору. Про це вже говорилося у найперших відгуках на "Бот" в інтернеті. Героїня роману Максима Кідрука - це по своїй суті той самий чоловік, який має певні фізіологічні особливості, що дозволяють їй викликати реакцію - сексуальне збудження у чоловіків. Все, ніяких більше нюансів.

Тому все, що стосується взаємовідносин статей і сексуальності у романі мало якийсь надто схематичний спрощений вигляд. 

Схоже, що за численними подорожами авторові не було часу добряче порефлексувати над проблемою взаємовідносин статей. Звичайно, і логічний підхід науковця, такий виграшний у інших справах, також не допомагає у тій сфері, де необхідно, в першу чергу, відчувати.

Мовчу про те, що деякі сцени сексуального характеру, як то визнає сам автор, у дусі  Квентіна Тарантіно і Чака Паланюка, взагалі викликали у мене, як пуританки, приступи огиди...

Втім, у цілому, книга є надзвичайно якісним продуктом у сучасному літературному процесі, чи не одним із найкращих, що мені траплялися останнім часом.

Суб'єктивне враження: 5-/5


P.S. Вже написавши рецензію, перечитала відгук на "Бота" Кокотюхи. От дивні ці створіння чоловіки: у трилері їм любові не потрібно ніскілечки, зате пан Кокотюха шкодує, що сцена колективної мастурбації не була достатньо романтичною. Хм...
Кому цікаво, раджу почитати, добре написано.
Кокотюха, втім, добре підмітив одну деталь. (Я на цю тему писала, але з першопочаткового тексту рецензії стерла).
На рівні тексту - ця деталь відстежується у всезнаючій позиції автора, значно мудрішого за героя.
Але якщо копнути глибше, це взагалі показує не дуже добру тенденцію молодого автора до просвітництва і проповідництва. Як говорив великий Кастанеда, женіть ПВВ (воно ж "почуття власної важливості") у три шиї.
Це те, що може стати ложкою вічутного дьогтю у діжці меду, і зіпсувати не тільки текст, а й життя.
Ось такий філософський P.S. получився.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Некрофільський роман Олеся Ільченка "Моя кохана К'яра"

Для жіночої душі про принцес і драконів - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Алхімічна комедія "Голова Якова" Любка Дереша

Королева бандитів, Bandit Queen, 1994

Нещодавно в своєму блозі Борис Акунін написав про дивовижну реальну історію індійської жінки, у "якої лопнуло терпіння". За короткий час стаття швидко поширилася в інтернеті і набула чималої популярності. Вже незабаром з'явився переклад у субтитрах індійського фільму 1994 року, який було створено ще за життя легендарної "королеви бандитів".

Історія поневірянь дівчини з нижчих каст, Пхулан Деві (1963-2001), розпочалася тоді, коли в одинадцять років  її видали заміж (виміняли за велосипед) чоловіку, якому було вже за тридцять. Переживши рекордну кількість наруги врешті вона стала видатною бандиткою. Відсидівши після своєї розбишацької кар'єри одинадцять років, вона ще встигла вийти заміж і двічі бути обраною до парламенту. 

У фільмі показано історію життя Пхулан Деві до 1983 р. Цікаво, що стрічка їй не сподобалася. Можливо, через прикінцеву частину, де вона з партнером по банді в пустелі. (Подивитеся, зрозумієте). Ця частина, на мій погляд, вийшла надто істеричною.

Чесно кажучи, я терпіти не можу всіляких Робін Гудів, Карлів Марксів, Ленінів, куховарок, які прагнуть правити державою і котів у чоботях. Тобто комуністичні ідеї у будь-якому вигляді і під будь-яким соусом.

До того ж віднедавна, як я затесалася до всіляких нью-ейджів, буддизмів і індуїзмів, вподобавши поняття карми і другої щоки, я не дуже шаную силові методи вирішення проблеми, аж надто помсту.

Але історія Пхулан Деві подіяла на мене як виняток. Часом я ловила себе на думці, що якби я пережила подібне (тьху-тьху-тьху), то не була б такою доброю...

В цілому, фільм цікавий. Це вам не індійські пісні-танці-романтика. Це проза життя. 

І на щастя стрічку було знято у Індії, а не в Європі. (Думаю, європейські режисери, а надто французи, тут би найшли багато матеріалу для своїх збочених пристрастей. Як згадаю "Невідворотність" з Монікою Белуччі, так і жахаюся тоді темних переходів і вогнегасників. Хм.. Занесло мене трішки...)

Отже, раджу до перегляду в оригіналі з українськими субтитрами на гуртом :)

Суб'єктивна оцінка: 4/5.

Резюме: тонкосльозим і вразливим перегляд заборонено.

Трішна, Trishna, 2011

Фільм "Трішна" (2011) - міг би бути традиційною історією Попелюшки і Прекрасного принца, якби не одне "не". Творці фільму пропонують більш реалістичну розв'язку сюжету кохання багатія і дівчини "з нетрів".

Трішна - скромна дівчина з бідного індійського села. У скрутній ситуації для всієї її сім'ї у неї з'являється ніби то рятівник і благодійник. Це Джей - син багатого батька і представник "золотої молоді". Він пропонує спершу безкорисливу допомогу, а потім свою руку і серце.

Глядача має заінтригувати традиційне болісне питання: "А чи ж буде хеппі-енд"?

Фільм мені сподобався найперше своєю етнографічненькою атмосферою. Дуже багато побутових деталей, красивих і просто цікавих широких планів. Взагалі, фільм дуже мальовничий.

До того ж викликає симпатію сама Трішна. Я, звичайно, не дуже полюбляю, коли головні герої історії вдаються до екстремальних рішень своїх проблем, хотілося б більше креативності і кмітливості. Але тоді це була б не скромна, жіночна і покірна Трішна, а якась Скарлет О'Хара. Втім, режисер і сценарист фільму Майкл Уінтерботтом вдало і ненав'язливо дає глядачеві зрозуміти, що головна героїня не просто наївна, але неймовірно красива простачка, якою її бачить Джей. Вона ще має талант і потенціал до розвитку.

Дуже органічна у ролі Трішни була Фріда Пінто. І дуже смілива. Тому що лише кілька поцілунків у акторській кар'єрі Айшварії Рай свого часу могли поставити хрест на її щасливому сімейному житті. Фріда ж не тільки дозволяє собі поцілунки, а й участь у численних досить відвертих сценах (які втім не переходять певної межі, за якої вони викликали б відразу).

Також я задоволена психологічною складовою фільму. Спершу, щоправда, я якось була ошелешена різкою переміною у поведінці героя Різа Ахмеда. Але потім, пригадуючи різні деталі з "романтичного періоду" стосунків Трішни і Джея, я зрозуміла, що тривожні "дзвіночки" були, просто, як і закохана дівчина, я бажала не звертати на них увагу, хоча щось і муляло. Так, доречі, в житті дуже часто буває.

Одним словом, дуже добре показано, що буває, коли чоловік в дівчині бачить красиву ляльку, а не особистість.

Суб'єктивна оцінка: 5/5.

Резюме: всім прихильникам драм у екзотичному антуражі.