Я закохалася, Марія Морозенко, 2017

Тривалі заклики вводити в українську підліткову літературу нові теми почали давати плоди. У минулому році ми читали "Солоні поцілунки" Ольги Купріян, а у цьому - в тому ж видавництві "Академія" вийшла повість Марії Морозенко "Я закохалася".

Відтак чи не з першої сторінки ми дізнаємося, що головна героїня, гімназистка Віра, вже доросла - у неї почалися місячні. Будуть тут також і босоніжки на підборах, класичний любовний трикутник і з'ясування стосунків із подружками.

По суті, це основна тема повісті - взаємини з друзями й коханими у непростий підлітковий вік, а також процес навчання тому, як розпізнавати хороших і поганих людей. 

Віра мріє про кохання і цей момент настає - їй здається, що вона закохана у новачка. Але з часом приходить розуміння того, що не все те золото, що блищить.

Безумовною перевагою цієї повісті є легкий стиль написання. Книга приємно й швидко читається. Відриватися від процесу читання не хочеться. А сам післясмак - світлий і позитивний.

Дидактична сторона тут різноманітна: і спроба ненав'язливо показати необхідність збагачення лексичного запасу (через "бабусину" лексику), і тема вірності друзям, і важливість помічати й цінувати справжнє у стосунках, а не показні ознаки "крутості" чи багатства.

Претензії у мене до книги скоріше світоглядні, які витікають з мого досвіду й уподобань.

По-перше, стосунки підлітка Віри з батьками, на мій смак, дуже зідеалізовані. Інколи аж засолодкі. Я пам'ятаю свій підлітковий вік, я також читала статті шкільних психологів. Основна зона конфліктів школярів, надто в підліткові віці, пролягає у сфері взаємин батьків і дітей.

Якщо припустити, що Віра - це просто зріз типового підлітка, де конфлікт неоприявлений, то, в принципі, ситуація описана логічна. Маючи автозаборону на агресію до найважливіших в житті людей (наприклад, дивує, що за мамою Віра тільки сумує, а типова реакція підлітка була б все-таки злість, що її покинули), дівчинка не має контакту з власними відчуттями, тому їй так важко розібратися з друзями, визначити, хто справді їй симпатизує, а хто тільки хоче використати.

По-друге, мені, людині, яка дуже ворожо сприймає ліву ідеологію, було не приємно, що в черговий раз ми маємо стереотипне уявлення про дитину з багатої родини, "мажора". В своєму житті я бачила і заможних людей, які більш як 10 % своїх доходів регулярно віддають на благодійність, і бідняків, яким всі винні, а вони нікому. Звісно, є й бабусі, які скрюченими пальцями плетуть шкарпетки нашим воїнам. Тобто немає правил. Є лиш людські якості. Мені хотілося б, щоб у наших підлітків не виховували ліву ідеологію, нездорове радянське ставлення до грошей, як чогось поганого.

Щодо міри гостроти конфлікту, який розгортається у повісті, то мені його було достатньо. Адже саме прикметою підліткового віку є ситуації, коли роздувають з мухи слона. Тим більше, що тут буде і спроба самогубства, і втрата цноти, і автокатастрофа.

Втрата цноти - це цікавий момент, на якому можна не одну книжку з антропології й психології написати. У повісті "Я закохалася" втрата невинності - це те, що відбувається не з головною героїнею, а іншою, "нечемною", дівчинкою. В західній young adult літературі описані вже сюжети, коли така важлива подія трапляється і в житті головної героїні... Звісно, нам усім би хотілося, щоб діти до сексу практично переходили пізніше, в усвідомленому віці. Але у підлітковій літературі має бути хоча би бажана модель цього "ініціаційного" процесу. 

...Наприклад Белла з "Сутінків" довго утримується і реалізує свою пристрасть після шлюбу.

Доброта й цнотливість тексту, доступність в сучасному світі інформації про статеві стосунки, а також відсутність виразного конфлікту батьків-дітей-системи, підштовхують до того, що цільова аудиторія повісті - 12-13 років. Але варто провести польові дослідження :)
Також продовжую чекати українських "Голодних ігор".

Про драконів і щастя, Катерина Міхаліцина

Після невтомного читацького марафону в кінці минулого року мене спіткала халепа - зовсім не хочеться читати. Це буває дуже рідко і я не знаю, що з цим робити, бо не знаю, що роблять люди, які не читають.

А вже скоро кінець місяця і потрібно підводити підсумки... І раптом - несподівана і прекрасна книжка, яку я з переляку, чи то зі щастя, прочитала двічі. Один раз в книгарні, коли вибирала книжку для подарунку, а другий - відразу, як вийшла з книгарні і причалапала на роботу!

Це книжка "Про драконів і щастя" Катерини Міхаліциної. Віршована історія про сімейство драконів. Багато гумору і гарної української мови. Окремі шматки мені сподобалися настільки, що я їх зачитувала своїм колегам.

Маючи досвід виразного рольового читання дітям як тітка, можу сказати, що ця книжка дає величезний простір для акторських імпровізацій.

Одним словом, батьки, не пропустіть своє щастя і своїх дітей. :) Мені бракує слів, бо я люблю більше писати врєдні й критичні відгуки, а тут мені сподобалося все :)

#Вертеп. Роман про Майдан, Олена Захарченко

Вже скоро, 21 листопада, будемо відзначати День Гідності і Свободи й третю річницю Євромайдану. Ця тема дуже делікатна, адже хтось розчарувався, а хтось до цього часу не може говорити про події того часу... Але література на цю тему так чи інакше з'являється, бо інакше не може бути. Адже саме завдяки книгам суспільство має змогу колективно відрефлексувати свій досвід.

У 2016 році у видавництві "Нора-Друк" вийшов роман Олени Захарченко "#Вертеп. Роман про Майдан". Якщо раніше багато з'являлося документальної прози, то це вже цілком художній твір, з великою часткою фантазії автора.

Якщо навіть прибрати із назви слово "вертеп", то сам "вертепний", або ж "різдвяний" дух неможливо не відчути. Адже сама історія роману - це така собі фантасмагорія різдвяної ночі, містичного часу, коли двері у потойбічні світи відчиняються, коли можливо все. Основна дія відбувається у ніч з 18 на 19 лютого з великими шматками ретроспекції у минуле героїв, де авторка прагне показати також акцію "Україна без Кучми", Помаранчеву революцію і протести проти мовного закону 2012 року.

Але найменше, що присутнє у романі, - це політична тематика. Вона ніби і є, але як такої її і немає. Навіть самі мотиви головних героїв щодо їхньої політичної активності для читача або незрозумілі, або непомітні.

Одним словом, патріотизм відчувається тут більш як щось інстинктивне й ірраціональне.

Зате у романі дивовижно зміксовано гостру соціальну тематику і козацьке фентезі. З одного боку, любовне виписування життя-буття соціальних низів чітко відсилає читача до текстів Сергія Жадана (і вуаля, після прочитання роману я дізнаюся, що це чи не улюблений письменник авторки), з іншого, - Олена Захарченко прив'язує відомі історичні події до легенди про козацьку литавру, яка дарує перемогу у битвах.

Найемоційніші сторінки у романі також не зовсім політичні, а емоційно-материнські. Саме за цей гачок письменниця зачіпає, змушує співпереживати і слідкувати за долею героїв. 

Мушу  також попередити майбутніх читачів бути обережними, якщо ви не любите гострої похмурої соціалки, або ж прагнете доброго, світлого і пухнастого тексту. Беручи цю книжку до руки, навіть попри наявність козацької фантастики, необхідно бути готовим до суворої і часом бридкої реальності.

Загалом, історія вийшла цілісна, закручена, і письменниці вдалося склеїти свою мозаїку докупи. І, знаєте, попри те, що я тривалий час уникаю розмов і згадок про події того часу, читати мені було зовсім не страшно :)

Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Ювал Ной Харарі

Науково-популярна книга ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі про історію людства справді надзвичайно захопила мене. Надто перша частина, де він розповідає про первісну людину. Зокрема, вражає те, яким чином розвивається еволюція, як Homo sapiens перемогла у конкурентній міжвидовій боротьбі, і як людина згубно впливає на екологію, винищуючи тварин. Цікаво також показано взаємозв'язок імперіалізму, капіталізму і науки.

Що приваблює у позиції автора - це його здоровий глузд, гумор і здатність просто розповісти про складні речі. Дуже рекомендувала б цю книжку для шкільної програми. Без пафосу, без ідеалізації, вишукано і з панорамним баченням.

Так, щодо певних світоглядних речей я не можу погодитися із автором. Також слабшими мені здаються його роздуми про майбутнє і теперішнє. Я так розумію, текст добігав фінішної прямої саме напередодні світових потрясінь, які почалися у 2013 році. І тому його пацифістські прогнози зараз звучать дещо наївно. Автор ніби забуває те, про що писав у попередніх розділах: історія розвивається нелінійно, досить ірраціонально і непередбачувано.

Утім, назагал чудова книжка, і це справді дуже добре, що такі концептуальні речі починають виходити українською.

Дружина мандрівника в часі, Одрі Ніффенеґґер

Я потихеньку стаю спеціалістом з подорожей у часі у літературі та кіно. Сьогодні - кілька слів про "Дружину мандрівника в часі" роман Одрі Ніффенеґґер, який було нещодавно перекладено українською.

Книга була екранізована ще у далекому 2008 році і я мала вчора, після завершення прочитання, передивитися фільм, щоб освіжити враження і порівняти з оригіналом. Неспівпадіння трапляються, надто ближче до фіналу, але, здається, усі зміни доцільні й сприяють тому, щоб роман перевести у компактний кіноформат.

Отже, це історія про Генрі, чоловіка, який з дитинства спонтанно вистрибує із свого часу і потрапляє чи то в минуле, чи то в майбутнє. Все відбувається поза його контролем і волею, але є одна закономірність: Генрі знову і знову притягується у місця важливі для нього.

Таким чином відбудеться і його знайомство  і з майбутньою-теперішньою дружиною: йому буде 36, він вилізе абсолютно голий із кущів, а їй буде тільки шість.

Цей епізод змусив мене замислитися над тим, наскільки мало насправді батьки можуть контролювати досвід своїх дітей. Різний досвід: і хороший, і поганий. Так чи інакше діти йдуть своїм шляхом.

Але, звісно, основна тема не про це. В центрі уваги - кохання Генрі і Клер. І як Одісеєва Пенелопа, Клер все життя приречена чекати свого чоловіка з його непередбачуваних мандрівок.

Загалом книга справила на мене хороше враження. Сюжет чіпляє за живе, інколи змушує зворушитися до сліз. Не бракує тут й інтриги. 

Водночас, мені здається, що сам об'єм книги можна було б, без шкоди для тексту, зменшити. А деякі особливості письма авторки можуть трохи навіть напружити: особлива увага до побутових деталей і надмірно відверті описи сексуальності. головних героїв.

Щодо самої концепції і настрою письменниці я б також посперечалася. Звісно, мені не подобається фаталізм-трагізм роману, зокрема, ідея про те, що змінити хід подій головні герої не можуть. З іншого боку, це повне право Одрі, письменниці з складним прізвищем, конструювати свій власний Всесвіт і встановлювати у ньому свої правила.

Як підсумок: одна з кращих книг цієї осені.

Альпійська стежина. Історія моєї кар'єри. Люсі Мод Монтгомері

У минулому році я писала статтю про творчість Люсі Мод Монтгомері, і коли в мережі виловила любительський український переклад автобіографії цієї письменниці, я не могла пройти повз.

Це досить еклектичний текст, у якому вміщено коротку історію роду, спогади про дитинство, щоденникові записи із часу роботи в газеті і весільної подорожі. Останній блок, на мій погляд, абсолютно не доречний і буде цікавим лише занудам-біографам.

Одним словом, письменниці не вдалося об'єднати текст у щось цілісне під загальною ідеєю того, як їй вдалося побудувати письменницьку кар'єру. Це зразок того, як не варто писати автобіографії.

Водночас для мене було важливим прочитати, яким нелегким був шлях Люсі Мод Монтгомері до видавця, як багато вона для цього працювала, скільки спроб здійснила.

Я знаю, що є безліч таких історій, але ось саме в цей момент життя мені важливо почути, що якщо просто відразу не отримуєш бажане, це ще нічого не означає.)

Епоха невинності, Едіт Вортон

Останнім часом читаю багато українських перекладів, які з'явилися вже після того, як книжку було екранізовано. Ось і те, що мій вибір зупинився на "Епосі невинності" Едіт Вортон пояснюється тим, що я ще пам'ятаю однойменний фільм 1993 року з Мішель Пфайфер і Вайноною Райдер у головних ролях. 

Також я пригадую неприємного для мене Деніеля Дей-Льюїса, образ якого  мені цілком перегукується із тим, яким я його сприймала, читаючи роман. Таким самим неприємним.

Насправді фільм я пам'ятаю дуже невиразно. Тому зазначу тут лише те, що якби акторки мали один вік, то краще їх було б поміняти місцями. Так, Мей більше б відповідала б образу Діани з великими спортивними руками, а Еллен - маленькій смаглявій темноволосій красуні.

Але, даруйте мене за непослідовність і хаотичний виклад, і повернімося до початку. До сюжету. Отже, Етід Нортон (1862-1937), американська письменниця, звертає увагу читача на ту затхлу атмосферу "добропорядності", яка панувала у нью-йоркському вищому світі у 1870-х роках. Саме так - "звертає увагу", адже з перших сторінок її роману кидається в очі своєрідний дидактичний стиль, який притаманний літературі ХІХ століття. 

Молодий аристократ Ньюланд Арчер збирається одружитися на чарівній і невинній Мей, але саме напередодні весілля знайомиться із кузиною своєї обраниці.

Її поява супроводжується скандалом, адже Еллен Оленська  покинула свого зрадливого чоловіка, польського графа. Нью-йоркський вищий світ не приймає її, адже збереження шлюбу вважає одним із основних ознак порядної людини.

Між Арчером та Еллен спалахує іскра, але на них тисне почуття обов'язку і репутаційні ризики.

Зізнаюся, цей роман не викликав у мене аж такого захвату. Смак до читання розгорівся  лише на четвертій сотні сторінок. Знову маю справу і з тією ситуацією, що якби це була електронна книга, то я б давно спинилася б на пів дорозі.

Отже, темою роману заявлено важку атмосферу несвободи у вищому світі у 1870-х роках. Для контрасту ми бачимо віяння нового часу в останньому розділі книги, який показує нам події двадцять шість років потому. 

Але для мене ця книжка у першу чергу про стосунки між чоловіком і жінкою, і тим як вони трансформуються у сімейному житті. Мені здається, ті проблеми, які спіткали Мей і Арчера актуальні і до цього часу, не зважаючи на те, що ми живемо у суспільстві, де не соромно сказати слово "секс".

Обережно, далі будуть спойлери!

На мій погляд, якби Арчер набрався мужності, щоб бути з Еллен, він зазнав би такого самого розчарування, як з Мей. Власне, його вибір наприкінці книжки це підтверджує. Йому було більш цікаво фантазувати, ніж мати справу із реальними жінками.

Почнімо з того, що він був закоханий більше в образ Мей, невинної дівчини, яка стане глиною в його умілих руках. І розчарування прийшло тоді, коли він побачив, що Мей не відповідає його вигаданому ідеалові. Бачимо, що його дратувало те, що вона вже у шлюбі з ним, коментуючи прочитані ним поезії, висловлювала свої думки, а не повторювала його власні, як це було у часи залицяння.

Так само Еллен як жінка його не надто цікавить, а більше як фантазія про свою свободу, на яку він ніколи не мав мужності. Тому й почуття його так трималися довго, бо весь час між ними була відстань та інші перепони.

Тому трагедія Арчера не в тому, що кляте суспільство не дало йому прожити своє життя вільно і так, як би йому того хотілося, а в тому, що він не спромігся пізнати хоча б якусь жінку у своєму житті, не спромігся на справжню близькість.

Причиною цього був брак відвертості, традиція не проговорювати важливі речі вголос. І якщо у часи Арчера це було частково зумовлено правилами пристойності, то зараз, коли ніби то ніхто цього не забороняє, люди не ідуть на близькість через інші причини.

Як про це сказав син Арчера: "Адже ви ніколи ні про що одне одного не просили, еге ж? І ніколи нічого одне одному не говорили. Просто сиділи і дивилися одне на одного і намагалися здогадатися, що у кожного з вас відбувається всередині. Так би мовити, божевільня для глухонімих, слово честі!"

Окрім того, дуже цікаво показано те, як працює сімейна система. От вже тема, яку нечасто зустрінеш у сучасній літературі. Зараз якось мало зустрічаємо усвідомлення того, що, одружуючись, поєднуєш свою долю не тільки з однією людиною, а цілим родом.

Цікаво також читати спостереження Арчера, як поступово Мей перебирала у їхньому подружньому житті сценарії поведінки своєї матері, і як поволі йому доручали роль її батька.

І знову повторюся. Якщо письменниця ці процеси пояснює суспільною традицію, то я все-таки схиляюся до думки, що ці явища не пов'язані аж так прямо із суспільно-політичним ладом, хоча, звісно можуть слабнути, або навпаки міцніти.

Маестра, Л.С. Хілтон

У зв’язку із значним подорожчанням книжок, про що ви думаєте, коли, стискаючи у кулаку свої кревні, із завмиранням серця заходите у книгарню? Не знаю, як ви, а я сподіваюся купити справді якісну книжку. І тому останнім часом обираю перекладну літературу. 

Позначка «бестселер» та ще й українською, щоб не забути рідну… Що ще можна собі побажати?

Що стосується самого роману Хілтон «Маестра», то, на жаль, це річ кон’юнктурна. Із «П’ятдесятьма відтінків сірого» розпочалася далеко не завжди виправдана легалізація еротичної літератури. І в цьому плані «Маестра» не особливо вирізняється від того ординарного чтива, яке раніше плавало десь на найнижчих рівнях масової літератури.

Хіба що міцним «триллерським» сюжетом.

Головною героїнею всього цього неподобства є молода мистецтвознавець, яка для підробітку починає працювати дівчиною, що розводить багатих клієнтів на випивку. І взагалі життя складалося на краще, коли несподівано її спіткали дві невдачі: підлий і нечемний бос-шахрай звільняє з роботи, а сама вона стає опосередковано винною у смерті «папіка», з яким так сподівалася заробити трішки грошенят.

Далі дівчина потихеньку відвойовує своє, устилаючи свою дорогу трупами у найпрямішому сенсі цього слова. По суті, це історія про психопатку. Типаж дуже добре описано: така собі тваринка, навіть із досить високим інтелектом, але абсолютно не розвинута як людина і особистість. Тваринка, у якої є базові невибагливі потреби: їжа (бажано дорога), одяг (бажано брендований) і багато невпорядкованого сексу без усяких мусі-пусі (детальний опис додається).

До речі, корисний текст для розуміння, хто зараз біля керма у сусідній державі.

Тваринка вбиває без ніяких тобі докорів сумління, а якісь емоції з’являються у неї тільки тоді, коли ситуація загрожує її виживанню.

Цікаво, що фантазія і мрії такої примітивної істоти дуже прості. Це більше траху в розкішних інтер’єрах, ще більше брендованого одягу (за романом взагалі можна складати енциклопедію модних дорогих шмоток) і звісно, ціль стати такою крутою, щоб попустити свого шефа. (Ну, це просто вапщє!)

Одним словом, роман не геніальний, але як зразок психопата у ареалі проживання згодиться.

Еротична сторона мене не надихнула, наші смаки із письменницею різняться, до того ж у романі немає порядного чоловічого типажа, на якого можна було б пофантазувати.

Як триллеру я кажу історії «так», бо я люблю історії успіху, того, як розумно і кльово герой розрулює ситуацію, хай навіть ось так аморально і психопатично.

Що ж стосується самого українського перекладу… Я вважаю, що це ганьба для видавництва і дуже непорядно з його боку випускати такий неякісний продукт. Щоб зрозуміти, хто кому і що вставляє, довелося віднайти російський переклад. У якому все, як не дивно, ясно і зрозуміло. На жаль, я так і не змогла дістати англійський оригінал, але зміст російського і українського перекладу був інколи не просто інший, а протилежний.

Дуже багато просто друкарських помилок. Інколи таких, що без їх усвідомлення починаєш невірно розуміти сюжетну лінію.

Я б могла мовчати, але книжка коштує кругленьку суму, відтак це просто знущання над читачем за його ж гроші.

Природа всіх речей, Елізабет Гілберт

Як так трапилося, що я, обираючи собі книги поруч із «Сніданком у Тіфані» й «Дівчиною з перловою сережкою», звернула увагу на «Природу всіх речей» Елізбет Гілберт. Перший аргумент буде банальним – звісно, я читала «Їсти, молитися і кохати», навіть долучила до своєї наукової статті про тревелоги, звісно, бачила екранізацію із Джулією Робертс, і навіть окремі фрази з книги досі у мене прокручуються в голові. Окрім того, останнім часом інтерес до постаті письменниці посилився через низку інформаційних приводів. Адже нещодавно помер милий дідок з Балі, просторами соціальних мереж поширився черговий надихаючий пост письменниці, а сама Елізабет Гілберт оголосила про розлучення з «чоловіком своєї мрії» заради того, щоб бути з своїм новим коханням – подругою, яка помирає від раку.

Отже, так чи інакше роман «Природа всіх речей» не мав шансів пройти непоміченим.

Утім, читачі, які виходили саме із попереднього досвіду знайомства із творчістю письменниці, будуть здивовані. Адже «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» дуже різні, навіть може здатися, написані різними авторами. Якщо перша книга напрочуд автобіографічна, то в другій письменниці майже не видно. І справді, що може бути спільного із успішною сучасною письменницею й Алмою, жінкою-бріологом з ХІХ століття?

Майже сімсот сторінок охоплюють більше як століття людської історії. Оповідь розпочинається із передісторії – опису життя батька головної героїні, Генрі Віттекера. Його життєвий шлях з низів у верхи – це класична надихаюча американська мрія про людину, яка зробила самого себе. Певно, це моя найулюбленіша частина цього масивного тексту.

Але врешті-решт поволеньки читач добрідає до народження (1800 рік, легко потім рахувати), дитинства і юності Алми. І ось тут я почала пробуксовувати. Чому?

На мій погляд, книжку загубило багатослів’я. Вона значно краще б сприймалася, якби була в половину менша. Не зрозумійте мене неправильно, я не проти об’ємних текстів. Взагалі, я вважаю, абсолютно несправедливим тезу, що ми живемо в епоху коротких текстів. Як таке можна говорити тоді, коли ледь не кожний бестселер претендує на трилогію? В час, коли шалено популярні Джордж Мартін і Джоан Роулінг?

Чи ви дорікнете мені в байдужості до біології? Бач яка, не любить інтелектуальне чтиво! Так, біологія – це не те, що мене збуджує, але як бути з тим самим «Марсіанином», де я геть не розуміла наукові обґрунтування, але мені було страшенно цікаво читати?!

Тому власну втому від багатослів’я Елізабет Гілберт я ставлю на карб саме письменниці, а не собі, як читачу.

Чого мені не вистачало, як читачці, - це також ефекту присутності й доступу до співпереживання. Як відомо, цю функцію у великій мірі забезпечують діалоги. Але  письменниця надає перевагу описам. Так, тут є діалоги, але їх мало, і, як правило, вони відтворюють наукові суперечки, які мені більше хочеться назвати інтелектуальною мастурбацією. Ага, останньої також буде достатньо.

Не сказати, щоб я була ханжею і я уникала сексуальних сцен, але особисте життя головної героїні якесь суцільно… бридке й огидне… Письменниця чомусь обирає вивести за головних героїв досить гротескні типи. І тут мене, вже навіть не як читачку, а як письменницю, турбувало питання: чому Елізабет Гілберт обрала саме таких героїв? Саме ось такі теми? Адже, коли ти щось пишеш, то живеш у цьому із максимально глибоким зануренням. Чому їй захотілося ось те, що вона описала, зробити частиною свого життя, та ще й на тривалий час?

Звісно, гротескні персонажі, які більше є типажами, ніж психологічними особистостями, здатними на багатогранність й еволюцію, додають самій історії певної штучності й механічності. Тому тут спостерігаємо той парадокс, як і в «Фелікс, Австріє!» Софії Андрухович: нібито й маємо історичний роман, насичений багатьма цікавими елементами епохи, відчуваємо велику пошукову роботу авторки, і в той же час хочеться крикнути «Не вірю!»

Хороші шматки тексту й сюжетні повороти трапляються, але вони губляться серед сімсот сторінок роману. Як я вже казала, в першу чергу, це історія Генрі Віттекера. Також цікавим є типаж класичної пуританської матері Беатрікс і опису виховання дітей у ХІХ столітті, навіть з реверансами на те, що Алму і її названу сестру Пруденс виховували все-таки нетипово. Окрім того, одним із найзворушливіших моментів, на мою думку, є трансформація Алми на острові Таїті під час жіночої гри.

Загалом, я рада, що прочитала цей роман, але не рада, що я його читала. Так, це не найгірша з тих сорока книг, які я прочитала у 2016 році. Але за співвідношенням ціна-якість, очікування-отримане, час-задоволення - це вірогідний лідер рейтингу книжкового розчарування цього року.

P.S. Так. звісно, можна було б багато чого сказати про феміністичний контекст роману, але він настільки нав'язливий, очевидний і банальний, що навіть це речення стомливо писати.

Дім дивних дітей, Ренсом Ріггз

Те, що я все-таки прочитала цю книжку зумовлено, в основному, двома факторами:

- мене зацікавив трейлер фільму, який скоро з'явиться на екранах, з неймовірною містичною Евою Ґрін;

- я мала паперову версію книжки. Це якось дисциплінує.

Це якщо відразу висловити основну думку рецензії.

Ідея сюжету, м'яко кажучи, не нова.

Головний герой - класичний підліток-невдаха. Навіть наявність повної сім'ї й достатку не рятує ситуації. Звісно, його драматичний конфлікт із світом і собою ще більше загострюється, коли за дивних обставин помирає його дід.

Не новою є й історія про будинок, де живуть діти з надздібностями, куди врешті-решт (ой, як не скоро) потрапляє хлопець.

Певно, з книг та фільмів з таким сюжетом можна скласти окрему бібліотеку, а також написати солідну дисертацію.

Але насправді я не вважаю вторинність злом. Інколи хочеться прочитати щось "таке", але в новому виконанні. Або ж подивитися чергову мелодраму, де з перших хвилин знаєш, яким хепі-ендом все скінчиться.

Справа в іншому. Насамперед історія Ренсома Ріггза має присмак механічно сконтруйованої, що підкріплюється тим, що в своїй оповіді він опирається на автентичні "дивні" фотографії. Ну, фішка. Ну, вигадка. Ну і?

Також сама дія розвивається надміру затягнуто. Це могло б себе виправдати, якби це йшло на користь створення особливої атмосфери. Але ж ні. Окрім загального гнітючого присмаку механічного світу, в якому досить-таки незатишно знаходитися, я нічого не відчула.

В той же час автора абсолютним нездарою теж не назвеш. Історія тримається докупи й попри вторинність сюжету все-таки має свій почерк. Було кілька захопливих моментів, на одному з яких я навіть мало не пропустила свою зупинку метро.

Думаю, попри моє "фе" книжка все-таки припаде до душі тим, хто свого часу полюбляв Гаррі Поттера (не читала, не моє).

А екранізацію дивитися буду. Судячи з трейлеру, вона обіцяє бути видовищною й мати суттєві відмінності від оригіналу.

Дівчина з перловою сережкою, Трейсі Шевальє

У пам'яті зринає фраза із спогадів Хемінгуея, коли він казав про Фіцджеральда. Не можу пригадати точні слова, але зміст такий, що автор "Великого Гетсбі" мав вигляд того, хто знав, що написав справді хороший роман. Мені здається, що це дуже пасує письменниці Трейсі Шевальє та її книзі "Дівчина з перловою сережкою".

Хто дивився екранізацію із Коліном Фертом і Скарлет Йохансон, пам'ятає загальний сюжет історії: молоду дівчину наймає родина художника Яна Вермеєра, який пише з неї всесвітньовідому картину "Дівчина з перловою сережкою". Попри те, що фільм і роман різняться за деякими деталями,  дивовижно, як творцям фільму вдалося дуже влучно передати загальну атмосферу книги з її специфічною інтровертованістю Ґріт, головної героїні.

Також і письменниці в своєму романі вдалося багато, що не можна не дивуватися її вправності. В першу чергу, це, звісно, добре скраяне єдине полотно сюжету. Вона описує досить таки звичайне повсякденне життя служниці Нідерландів XVII століття, але так добре, що читач не має шансів занудьгувати.

Історичне тло вплітається органічно й ненав'язливо. Жодна деталь не вибивається, як то часто буває в історичних романах, коли щось вставляється тільки заради диковинки, притаманній певному історичному часу.

Історія змушує задуматися над становищем жінки у жорстко стратифікованому суспільстві, де ідея "соціальних ліфтів" не була можливою, в принципі. Спостерігаючи за життям Ґріт, бачимо що вона має хист до мистецтва, вона значно глибша, спостережливіша й розумніша за свою господиню, яка тільки й вміє, що народжувати дітей. Але у Ґріт немає шансів реалізувати свою "американську мрію", в Нідерландах XVII століття такого ще не знали...

Що важливо, що це болюче питання письменниця порушує не через дидактичні феміністичні настанови й гасла, не через нетипові сюжети для історичної доби, чи творення героїні, яка б більше відповідала ХХІ століттю. Ні, Трейсі Шевальє вистачило тактовності, щоб вишукано накреслити цю проблему ледь помітним штрих-пунктиром.

Так само вправно вона розкриває психологічну складову роману. Мене навіть не напружило те, що доводить до сказу в інших книгах - дещо однобокий погляд на умовно негативних персонажів - дружину Вермеєра Катарину та його доньку Корнелію. В історії, яка оповідається від "я-особи" це терпимо. А от загалом психологічна складова феєрична. Блискуче передано ту напругу великого будинку, де живуть люди, які бояться один одного, до того ж скуті соціальними умовностями. Там, де є місце недомовкам, брехні й маніпуляціям, там неодмінно все закінчиться вибухово і чимось негарним.

Найкумедніше, що історія в своїй суті проста - як непросто жити під одним дахом великій сім'ї із гарненькими служницями, надто якщо служниця розуміє справу чоловіка краще за дружину. На сучасний лад це було б щось про багатого бізнесмена, багатодітну домогосподарку і розумну секретарку з провінції.

І насамкінець - ця книга дуже еротична, наповнена ледь усвідомленими бажаннями й внутрішніми пристрастями, які майже ніколи не виходять на поверхню.

Сніданок у Тіффані, Трумен Капоте

Книга, по якій проїхалося моє СуперЕго.

Дивуюся кожного разу, коли співрозмовник говорить, що не чув про "Сніданок у Тіффані". Хто не бачив екранізації 1961 року з Одрі Хепберн у головній ролі? Здається, це вже класика.

І дивно писати свої враження про класику, але буду. Адже критичне сприйняття і власна думка актуальні саме тоді, коли йдеться про якісь загальновизнані стандарти.

Отже, Він і Вона. Ми, здається, так і не дізнаємося, як звали головного героя, від особи якого ведеться оповідь. Вона буде його деякий час називати Фредом, як її брата, солдата, який на час оповіді воює на фронтах Другої світової війни.

Вона - це Голлі Голайтлі, куртизанка. Її минуле оповите туманом й легендами. Живе за кошти прихильників, які дають їй щось на вбиральню й таксі. Живе сьогоднішнім днем, а на візитівці пише, що вона "подорожує". І справді філософія Голлі проста - вона в очікуванні багатого життя, в якому матиме свій затишний розкішний куточок, а до того часу вона не буде прив'язуватися, розпаковувати чемодани, давати коту ім'я.

Попри те, що Голлі зачаровує головного героя, мені вона, як особистість, не видалася аж такою привабливою. Це досить примітивна малоосвічена дівчина, егоїстична, яка керується власною вигодою і боїться відповідальності. Вражає її здатність до самообману. Вона не просто не розуміє деяких ситуацій і речей, а не хоче розуміти.

Нічим не кращий і головний герой. Письменник-початківець. Невдаха, який займає у житті позицію спостерігача. На його очах розгортається драма дівчини, яка йому подобається. Але він не буде робити абсолютно нічогісінько, щоб поборотися за її прихильність.

Одним словом, для мене це абсолютно не романтична книга. Навпаки, болюча. Про ту частину людської особистості, яка не є надто приємною. Вона інфантильна, недолюблена, пасивна, перебуває у пошуку джерела вічної і безумовної любові, а тіло прагне до затишку і комфроту будь-якою ціною. Вона надзвичайно аморальна й егоїстична. І вражаюче вразлива. В цій темній частині людської особистості почуваєшся безпорадним й розгубленим. Тут поховані наші мрії й ілюзії, які в реальному житті ніколи не збуваються.

Водночас, мені здається, що не переведуться такі сюжети, де чоловіки будуть закохуватися у таких інфантильних жінок. Адже вони відкривають їм двері у вигадане ідилічне дитинство: де життя - свято, де можна робити те, що хочеться, де можна уповні насолоджуватися свободою і безвідповідальністю. 

За загальною атмосферою книга мені нагадала роман "Великий Гетсбі" й фільм "Солодкий листопад" (саме настроєм, не сюжетом). 

P.S. До речі, як здебільшого буває, книжка не має такого романтичного хепі-енду, як у фільмі.

Холі Блек, Найтемніша гущавина

Це вже друга книжка Холі Блек, яку я прочитала. Першою була надзвичайно цікава підліткова історія про вампірів "Холодне місто". І тепер мені навіть важко вибрати, яка мені більше сподобалася. Що позитивно характеризує письменницю, що ці дві історії дуже різні і не повторюють одна одну.

Отже, маємо оригінальне прочитання історії про сплячу красуню, адаптовану до сучасних реалій й вивернуту навиворіт. У першу чергу, тут ідеться про нетипові гендерні ролі (сплячий принц, а не принцеса, дівчинка-лицар) й дуже толерантне ставлення до питання ЛГБТ, філософське - до питань традиційної моралі.

Що цікаво, тема сексуальності розкрита надзвичайно відверто, настільки, що впродовж книжки і не помічаєш, що письменниця не переходить межу, і її герої лишаються, по суті, цнотливими.

Дуже цікаво передані типові підліткові відчуття конфлікту з оточенням, проблеми самовизначення і того, що ти можеш бути "не таким", чи "не такою". Штрих-пунктиром, але водночас глибоко порушується тема соціальної неблагополучності родини.

І це все розкривається на фоні досить таки динамічного сюжету, який розгортається у дивовижному містечку. Всі міста, як міста, а це має давню традицію спілкування із світом фей, що приваблює велику кількість туристів і не дає жити звичайним життям. Головна героїня мріє розчаклувати сплячого принца і стати лицарем. Але, як кажуть: "Бійтеся своїх бажань, вони можуть здійснитися".

Для кого? Для підлітків, любителів підліткової літератури, не гомофобів.

Місто з химерами, Олесь Ільченко

Що найбільше вражає після прочитання роману Олеся Ільченка "Місто з химерами" - це те, як взагалі письменнику вдалося із реальних фактів сконструювати таку цікавезну й міцну містичну основу своєї історії. Відтак і найбільша заслуга цієї книжки - це те, що вона спонукає взяти її до рук і вирушити старою частиною Києва, щоб наочно переконатися у тому, що пише письменник, щоб більше дізнатися про історію міста.

І, власне, саме іпостась Олеся Ільченка як києвознавця найвиразніше проступає із сторінок "Міста з химерами". Тут письменник проробив величезну роботу із історичними джерелами. 

Читач дізнається не тільки про дещо з біографії екстравагантного архітектора і справді цікавої особистості - Владислава Городецького, а й зустріне таких відомих історичних особистостей як Олена  Пчілка, Леся Українка, Іван Франко, Вікентій Хвойка, а також познайомиться із історією багатьох архітектурних споруд. 

Дивовижно, наскільки саме життя може бути набагато цікавішим за найвіртуознішу вигадку.

Характерно, що вже у цьому романі бачимо, як проступають обриси наступної книжки автора - його скандальної некрофільської "Моєї коханої К'яри". Спільним у цих двох, таких  різних, творах є інтерес до не стільки містичної, як до темної, "диявольської", сторони душі людини.

Чого мені не вистачало - це міцної психологічної складової. Попри те, що головний герой страждає від нав'язливої ідеї фікс і страшних сновидінь, ми нічого не дізнаємося про нього, як про особистість. Такими ж безликими, позбавленими індивідуальних особливостей, здаються двоє студентів, які у другій сюжетній лінії досліджують загадку Городецького. Ці двоє юнаків, попри декоративне використання сленгу, більше скидаються на чемних підлітків із добропорядних книжок, ніж на реальних студентів із плоті і крові.

Відтак дещо надуманими і штучними видаються більшість діалогів книжки.

Попри ці недоліки десь під кінець усієї історії пазл складається і формує загалом позитивне враження про книжку.

Сам роман досить таки цнотливий, тому його можна рекомендувати як дорослим, так і дітям, усім, кому цікава історія Києва.

Лєтючий сміттєвоз, Марина Гримич

"Лєтючий сміттєвоз" Марини Гримич - це книжка, яка спровокувала у мого внутрішнього цензора нервову гикавку. Правда завжди вражає. А поважна доктор наук і письменниця-хуліганка  наважилася написати надзвичайно нетипову для української підліткової літератури річ. Про справжніх живих тінейджерів, у яких серед улюблених слів "урод" - ще лагідненьке. І це враховуючи те, що вони, як і герої цієї історії, можуть бути насправді дуже інтелектуальними хлопчиками із дуже інтелігентних сімей.

Головним героєм "Лєтючого сміттєвоза" є підліток Данило, який має чудернацьке таємне зацікавлення сміттям. Він переживає сюрреалістичні пригоди у стилі "треш" разом із своїм розмовляючим псом і другом-французом. Їхні дрібні авантюри і фантасмогоричні пригоди приправлені вбивчою іронією і сленговими словечками. Дуже влучно і тонко (скоріше між рядками, ніж у описі зовнішніх подій) описано психологічну атмосферу підліткового бунтарства і народження маскулінності.

Утім, за брутальною формою заховано багато смислів: прихованих і таких, що лежать просто на поверхні.

Для кого? Для підлітків і тільки для сміливих батьків.

Saint Porno, історія про кіно і тіло, Богдан Логвиненко

Я дуже втішена, що мої передбачення щодо появи українських письменників-блогерів здійснюються. :) Ще кілька років тому на своїх лекціях з укрсучліту, торкаючись тенденцій в літературі, я мусила наводити приклади сусідніх держав.

Богдан Логвиненко із книжкою "Saint Porno" зробив до того ж крок вперед, адже блогери часто лінуються і видають паперову версію своїх постів. А тут ми маємо оригінальну історію української порноакторки.

Звісно, знавці можуть мені заперечити і вказати на той факт, що Богдан Логвиненко писав ще й до мандрівного блогу і був культурним менеджером. Ок. Але чи мав би він без популярності в мережі друге місце у ТОП 10 Книгарні "Є"?

Сама історія порноакторки приємно розширює теми укрсучліту. Щоправда, у той бік, який цнотливі народники воліли б не показувати. 

Але парадокс у тому, що історія сама по собі не така вже й провокативна, не така вже й шокуюча чи непристойна, як того можна було б очікувати. Вона скоріше про альтернативний спосіб життя і пошуки себе, ніж про "полуничку".

І справді, попри те, що головна героїня ділиться своїми думками і шокуючими деталями свого способу життя, вона не відкривається повністю перед читачем. І це відчутно.

Післясмак досить таки дивний: з одного боку, легко читається, з іншого, - я не можу точно сформулювати, навіщо я  прочитала цю книжку і що від неї отримала. Дуже повітряний післясмак...

Маша або постфашизм, Ярослав Мельник

Новий роман Ярослава Мельника я чекала з нетерпінням, адже його "Далекий простір" надзвичайно вразив мене, настільки, що цю книжку вже два роки я рекомендую під час своїх лекцій у своєму списку ТОП 10 укрсучліту.

"Маша або постфашизм" знову занурює читача в антиутопічний світ майбутнього. Якщо у "Далекому просторі" - це було суспільство сліпих, де зряча людина вважалася хворою, то у новому романі ми бачимо світ, економіка якого цілком базується на використанні "сторів". Ці "тварини" нічим не відрізняються зовнішньо від людей, але їм свого часу не дали розвинутися розумово.Таким чином "стори" - це, по суті, люди-Мауглі, виховані щоправда, не в джунглях, а в хліві.

Все починається з того, коли у головного героя, звичайнісінького фермера, пробуджуються співчуття і любов до однієї з "сторів" - Маші.

З художньої точки зору в мене до автора претензій майже немає. Історію я ковтнула за пів дня. Кілька шматків "уривків із преси Рейху" здалися мені надто розтягнутими, хоча загалом вони вдало показують трансформацію політичної свідомості держави перед загрозою змін: від повної свободи думки і відсутності каральних органів до приходу до влади консервативних і войовниче налаштованих діячів.

Маючи змогу порівнювати вже два романи автора, мушу констатувати, що письменник, все-таки, як правило, пише все життя одну книжку. Ось і тут ми знаходимо спільне: знову антиутопічний світ невігласів, знову головний герой по-своєму "прозріває", знову частина роману буде присвячена саме внутрішнім змінам головного героя, а друга - його втечі, знову фінал, де ми разом із головним героєм стоїмо на порозі нового світу, але що він нам принесе - не зрозуміло.

І знову, герой не сильно розуміє, що йому потрібно від життя.

Ну, і як же без проблем із жінками. Хочу відразу сказати, що ніякого кохання між Дмитром і Машею я не побачила. Невдаха-фермер-журналіст просто не вміє будувати стосунки із людьми, а надто із жінками, а душевну близькість заміняє фізичною. Головному герою насправді глибоко байдуже до Маші, до того, хто вона, чого хоче, а те, що вона може "олюднюватися", тобто ставати особистістю, сприймається ним як загроза їхнім стосункам.

Я маю звичку, не затримувати прочитані книжки у себе, а віддавати знайомим-колегам для читання. Цей же роман, боюся, не зможу так тиражувати на роботі, адже він провокує і шокує через сцени людоїдства, убивств й безкінечні-безкінечні випорожнення-випорожнення.

Щодо останнього, то хочеться запитати, чи не вирішував письменник при цьому якісь внутрішні свої комплекси із раннього дитинства, бо тварини набагато охайніші за "сторів", описаних у книжці. Тут бачимо багато паралелей із свиньми. Так от, хто знає, вони, якщо дати їм достатньо простору для життя, гадять в окреме місце, сплять в іншому, їдять також. 

Згадайте також  котів, які безкінечно вилизуються.

Або ж візьмемо для прикладу народи, які знаходяться на племінному рівні розвитку. Вони дуже велику увагу приділяють своєму зовнішньому вигляду! Навіть якщо мають дещо специфічне, як на "цивілізованих" людей уявлення про красу.

Одним словом, щоб лайна не було аж так забагато, можливо, автору слід було б почитати щось на тему поведінки тварин.

Книжка може сподобатися вегетаріанцям, дуже дотепно проведено паралель між українськими традиціями заколювання свиней і культу сала.

Основна ідеологічна лінія викликала у мене суперечливі відчуття. Дяка письменнику за поставлене запитання, але мені тут було надто багато моралізаторства і популізму. Власне, революціонери мали настільки непривабливий вигляд для мене, що мимоволі  я починала симпатизувати "людожерам"...

Як бачите, роман неоднозначний і породжує дуже багато протирічивих думок. Бажання думати і сперечатися з автором. Чим книжка і цінна для нашого маленького болітця укрсучліту, де рідко з'являються такі нетипові "інакші" речі.

Тому мій вердикт: 5/5.

Світлана Єременко, Терикони під літаком

Першу премію «Літературне відкриття року» за 2015 рік від Київської міської організації Спілки письменників України отримала журналістка Світлана Єременко за книжку оповідань «Терикони під літаком».

Власне, саме однойменне автобіографічне оповідання надзвичайно резонує із теперішніми подіями, адже у ньому описується життя молодої журналістки, яка за розподілом переїздить працювати на Донбас. Україномовна активна патріотка зустрічається із реаліями зросійщеного совкового оточення. І не випадковими після прочитання оповідання здаються ті події, які ми спостерігаємо на Сході зараз.

Інші оповідання письменниці також мають зв’язок із журналістським професійним досвідом авторки. По суті, кожне з них – це коротка історія із життя різних людей, часто із маргінального середовища (наприклад сповідь сексрабині, чи наркомана). Це виразно соціальна проза, яка показує проблеми сучасного суспільства.

Авторка, як і належить журналісту, здебільшого тримає дистанцію, ніби знімає документальне кіно. Загалом оповідання вирізняються більше змістом, а не формою. Моїй непоетичній натурі у такому тексті було комфортно, не люблю, коли слова відволікають від внутрішнього дійства... А ось воно часом було навіть не сказати, щоб болючим, а тяжким. Фінали інколи вражають більше несподіваною розв’язкою, а не хепі-ендом. Тому рекомендую вживати цей текст дозовано і не під поганий настрій.

Утім, зробити паузу посеред перебігу подій буде важко, адже сюжет розвивається часто настільки напружено, що важко відірватися (для мене такими історіями були «У прірві», а також «Перша доросла ніч у житті дівчини»).

До речі, одну з історій я читала вже кілька років тому, коли воно вже «загубилося» без підпису в мережі. Навіть пам’ятаю дискусію між читачами, чи це є справжня сповідь наркомана, чи художня вигадка. І ось з’ясувалося, що істина, як завжди, - десь посередині.

Холодне місто, Холі Блек

Після "Сутінок" Стефані Маєр книжковий і кіносвіт сколихнула вампіроманія. Як я вже зізнавалася, я безсоромно ковтнула із захопленням цей дикий треш Сутінок, бо ж там заховано щось глибоко архетипічне і жадане для жіночої душі. І, на жаль, та маса літератури про вампірів, яка з'являлася після, - була ще гіршою, часто нечитабельною взагалі.

"Холодне місто" Холі Блек - приємне виключення, адже написано значно майстерніше і достовірніше (наскільки це можливо зробити, беручи вампірську тематику).

У світі майбутнього вампіри - це буденна річ. Їх бояться і намагаються ізолювати у гетто, але водночас захоплюються ними і перетворюють у героїв реаліті-шоу.

Головна героїня, Тана, прокидається після вечірки і виявляє, що усіх її друзів вбито вампірами, а її екс-бойфренд вкушений і вже невдовзі матиме до неї не еротичний, а гастрономічний інтерес.

У цій гарненькій історії є все: екшн, любовна лінія, психологічна складова, пошук ідеалів й цікавий атмосферний світ майбутнього, населений не солодко-приторними добрими вампірчиками, а досить таки кровожерними істотами.

Партіали, Ден Уелс

Трилогія Дена Уелса про штучних людей-партіалів повернула мою любов до художньої літератури, яку похитнули "Любовне життя" Оксани Луцишиної і "Осіннє рондо місячної ночі" Алли Рогашко. (І інший треш укрсучліту).

Давно є не читала чогось такого, щоб змушувало відчувати себе книжкоголіком.

Це типовий якісний young adult-антиутопія, і, здається, чи не сильніший славнозвісних "Голодних ігор". 

Отже, коротко про зміст. Маємо світ майбутнього, де внаслідок війни з партіалами (продуктом генних технологій) і жахливого вірусу людей лишилося близько тридцяти тисяч і вони всі живуть у крихітному поселенні на острові. Вони вижили, але у них немає майбутнього, адже, хоча дорослі мають імунітет від вірусу (РМ), - всі народжені діти швидко помирають.

У партіалів також є свої проблеми. Виявляється, розробники встановили їм "термін придатності". Він вийшов, і вони починають помирати цілими виробничими партіями.

Одним словом, одинадцять років після Апокаліпсису світу загрожує ще один, з повним вимиранням двох видів розумних істот.

Головна героїня - Кіра Уокер - це типова така собі неспокійна особа, яка вважає, що їй не тільки потрібно вирішити звичайне підліткове питання - Хто вона така? Навіщо прийшла у цей світ?, - але й одночасно, не багато не мало, порятувати весь світ.

Власне, порятунком всього світу Кіра Уокер буде займатися всі три великі томи трилогії ("Партіали", "Фрагменти", "Руїни"). Оскільки головна героїня має шило в одному місці, то й текст роману - це суцільний екшн й переміщення. Хоча водночас сама дія розгортається досить таки повільно, адже автор ніби "смакує" повним зануренням у віртуальну дійсність постапокаліптичного світу.

І тут необхідно сказати найважливіше - найгіршою частиною трилогії є десь 1/4 першої книжки. Тобто той читач, який пробереться крізь хащі дуже повільного початку, отримає далі справжню насолоду.

Ден Уелс - чоловік, і це наклало свій відбиток: хоча тут навіть є типовий для подібної літератури любовний трикутник, але сама любовна лінія далеко не головна в усій історії.

Найбільше, що мене дивує після прочитання трилогії - це чому такий чудовий матеріал досі не екранізований?