Моє серце, My Heart /Jeong, 2000

Південнокорейський фільм "Моє серце" (My Heart /Jeong, 2000) загальною атмосферою нагадує відому стрічку Чжана Імоу "Жити", щоправда, без того епічного розмаху. Життя головної героїні представлено камерно, але з педантичною любов'ю до етнографічних деталей повсякденного життя. 

Сун-І у 16 років видають заміж за 10-літнього школяра. Вони так і не знаходять спільної мови. По суті, молода дівчина стає звичайною служницею у будинку своєї вередливої свекрухи.

Але хлопчик підростає, закохується і приводить у дім кохану... 

А далі ми бачимо, як розгортається доля жінки у патріархальному традиційному суспільстві. Вона любляча, надзвичайно працьовита, і хоча й не Жанна Д'арк, має свій погляд на життя.

Творці фільму не вдаються до моралізаторства й, на відміну від дорам, не витискають у глядачів вимучених ридань. Утім, можливо, я повторюся, але саме східне кіно вміє передати інтимність й ніжність стосунків чоловіка й жінки, з напівтонами й нюансами. Це те, чого не вдається зробити сучасному західному кіно. Зокрема, коли французи знімають фільм про кохання, у них чомусь завжди виходить історія про секс, або секс з перверсією (це я ще відходжу від Юппер у стрічці "Вона", а не про те, що ви подумали).

Суб'єктивне враження: 5/5.

Королева бандитів, Bandit Queen, 1994

Нещодавно в своєму блозі Борис Акунін написав про дивовижну реальну історію індійської жінки, у "якої лопнуло терпіння". За короткий час стаття швидко поширилася в інтернеті і набула чималої популярності. Вже незабаром з'явився переклад у субтитрах індійського фільму 1994 року, який було створено ще за життя легендарної "королеви бандитів".

Історія поневірянь дівчини з нижчих каст, Пхулан Деві (1963-2001), розпочалася тоді, коли в одинадцять років  її видали заміж (виміняли за велосипед) чоловіку, якому було вже за тридцять. Переживши рекордну кількість наруги врешті вона стала видатною бандиткою. Відсидівши після своєї розбишацької кар'єри одинадцять років, вона ще встигла вийти заміж і двічі бути обраною до парламенту. 

У фільмі показано історію життя Пхулан Деві до 1983 р. Цікаво, що стрічка їй не сподобалася. Можливо, через прикінцеву частину, де вона з партнером по банді в пустелі. (Подивитеся, зрозумієте). Ця частина, на мій погляд, вийшла надто істеричною.

Чесно кажучи, я терпіти не можу всіляких Робін Гудів, Карлів Марксів, Ленінів, куховарок, які прагнуть правити державою і котів у чоботях. Тобто комуністичні ідеї у будь-якому вигляді і під будь-яким соусом.

До того ж віднедавна, як я затесалася до всіляких нью-ейджів, буддизмів і індуїзмів, вподобавши поняття карми і другої щоки, я не дуже шаную силові методи вирішення проблеми, аж надто помсту.

Але історія Пхулан Деві подіяла на мене як виняток. Часом я ловила себе на думці, що якби я пережила подібне (тьху-тьху-тьху), то не була б такою доброю...

В цілому, фільм цікавий. Це вам не індійські пісні-танці-романтика. Це проза життя. 

І на щастя стрічку було знято у Індії, а не в Європі. (Думаю, європейські режисери, а надто французи, тут би найшли багато матеріалу для своїх збочених пристрастей. Як згадаю "Невідворотність" з Монікою Белуччі, так і жахаюся тоді темних переходів і вогнегасників. Хм.. Занесло мене трішки...)

Отже, раджу до перегляду в оригіналі з українськими субтитрами на гуртом :)

Суб'єктивна оцінка: 4/5.

Резюме: тонкосльозим і вразливим перегляд заборонено.

Трішна, Trishna, 2011

Фільм "Трішна" (2011) - міг би бути традиційною історією Попелюшки і Прекрасного принца, якби не одне "не". Творці фільму пропонують більш реалістичну розв'язку сюжету кохання багатія і дівчини "з нетрів".

Трішна - скромна дівчина з бідного індійського села. У скрутній ситуації для всієї її сім'ї у неї з'являється ніби то рятівник і благодійник. Це Джей - син багатого батька і представник "золотої молоді". Він пропонує спершу безкорисливу допомогу, а потім свою руку і серце.

Глядача має заінтригувати традиційне болісне питання: "А чи ж буде хеппі-енд"?

Фільм мені сподобався найперше своєю етнографічненькою атмосферою. Дуже багато побутових деталей, красивих і просто цікавих широких планів. Взагалі, фільм дуже мальовничий.

До того ж викликає симпатію сама Трішна. Я, звичайно, не дуже полюбляю, коли головні герої історії вдаються до екстремальних рішень своїх проблем, хотілося б більше креативності і кмітливості. Але тоді це була б не скромна, жіночна і покірна Трішна, а якась Скарлет О'Хара. Втім, режисер і сценарист фільму Майкл Уінтерботтом вдало і ненав'язливо дає глядачеві зрозуміти, що головна героїня не просто наївна, але неймовірно красива простачка, якою її бачить Джей. Вона ще має талант і потенціал до розвитку.

Дуже органічна у ролі Трішни була Фріда Пінто. І дуже смілива. Тому що лише кілька поцілунків у акторській кар'єрі Айшварії Рай свого часу могли поставити хрест на її щасливому сімейному житті. Фріда ж не тільки дозволяє собі поцілунки, а й участь у численних досить відвертих сценах (які втім не переходять певної межі, за якої вони викликали б відразу).

Також я задоволена психологічною складовою фільму. Спершу, щоправда, я якось була ошелешена різкою переміною у поведінці героя Різа Ахмеда. Але потім, пригадуючи різні деталі з "романтичного періоду" стосунків Трішни і Джея, я зрозуміла, що тривожні "дзвіночки" були, просто, як і закохана дівчина, я бажала не звертати на них увагу, хоча щось і муляло. Так, доречі, в житті дуже часто буває.

Одним словом, дуже добре показано, що буває, коли чоловік в дівчині бачить красиву ляльку, а не особистість.

Суб'єктивна оцінка: 5/5.

Резюме: всім прихильникам драм у екзотичному антуражі.

Острів Білої Сови, Марина Гримич

Останнім часом я сформулювала для себе наступну класифікацію читабельної літератури: для серця, для розуму, для душі.

Звісно, що в ідеалі, книга має зачіпати всі ці три рецептори сприйняття. Але не будемо прагнути майже неможливого. 

Зокрема, фільм легше сприймається, якщо його розглядати в межах чітко визначеного жанру. Що є для романтичної мелодрами «гуд», того від психологічної драми не варто вимагати.

Зокрема, типовими фільмом «для розуму» є «Темні поля» і «Лінкольн для адвоката».

Типовою книгою для дівчачого серця, що збурює потаємні підсвідомі бажання є «Сутінки» Стефані Меєр. Не дивно, що вона така популярна. І хай інтелектуали пухнуть від заздрості.

Так от, цей довгий відступ був мені необхідний для того, щоб охарактеризувати дві останні книги Марини Гримич.

На мій скромний погляд, твори Гримич – це література для лоскотання розуму.

Я довго думала, чого ж саме мені не вистачає у книгах письменниці, якщо тут є і гумор, і легкість письма, і цікава ідея для сюжету. Тобто майже все для того, щоб бути якісним літературним продуктом.

А потім зрозуміла, що я передусім як літературний, так і кінопродукт сприймаю через емоції і серце. Можу вибачити численні огріхи, якщо фільм просто добрий.

Мені здається, у книгах Гримич бракує психології і глибинного відтворення характерів. Я належу до того мерзопакостного типу читачів, що через головних героїв пізнають світ і сюжет. Вони є головними, вони диктують умови.  Натомість у Марини Вілівни головні герої слугують ідеї, і сюжету. Це ми бачимо і у «Острові Білої Сови» і у «Second life».

В будь-якому разі я не закликаю не читати книги Марини Гримич. Адже навіть про Лесю Українку Василь Стус говорив щось приблизно таке: «Ну який із тебе, Лесю драматург? Смикаєш ти своїх персонажів за ниточки, і вони виголошують твої ідеї». 

Почнімо з «Острова Білої Сови». Українка (трохи за тридцять) Софія одружується з канадійцем-лікарем Робертом. Вони оселяються на острові Білої Сови. Українка відверто нудьгує, аж поки не довідується, що місцеві мешканки вірять у «непорочне зачаття» від привида. Від нічого робити Софія береться за розслідування цієї містичної історії.

Із найкращого в книзі – це антропологічні містифікації головної героїні. Не буду розкривати суті, але Марина Гримич достатньо влучно й іронічно поглумилася над роботою польових антропологів. А цей матеріал вона знає блискуче, адже сама є доктором наук, етнологом і тим типом викладачів, від якого студенти просто шаленіють від захвату.

Саме заради цієї частини я б рекомендувала книгу «Острів Білої Сови» усім студентам-етнологам у списку обов’язкової літератури до прочитання.

Психологічні відступи тут трапляються. Втім у найзворушливіший момент, коли читач вже приготував носові хустинки, виринає традиційний гумор авторки.

В цілому, книга вийшла дуже позитивна, добра і світла. Письменниця написала легкий дотепний детектив без жодного вбивства.

Але в будь-якому разі, книга не для любителів так званої "густої прози".

Суб'єктивна оцінка: 5 -  /  5

Резюме: Цілком погоджуюся із Світланою Пиркало: 

"Острів білої сови" - це книжка, яких у нашій літературі недостатньо: це саме те, що хочеться взяти з собою у відпустку чи почитати перед сном, аби не перевантажити мізки.

Смачна книжечка

Надибала в інтернеті рецензію на книгу, яку дуже хотіла б придбати. "Fremdes im Blick, am Ort des Eigenen"- Ельке Регіни Мауер.

Це аналіз сприйняття чужої культури, очима швейцарки Каріни Хофман, що одружилася із чоловіком племені самбуру з Африки.

Корінна Хофман, успішна бізнес-леді із Швейцарії, 1986 року вперше здійснила свою подорож до Африки. Маючи на меті позагоряти на пляжі під африканським сонцем зі своїм бой-френдом, несподівано для себе вона закохується у вождя масаїв. Але міжкультурні непорозуміння змусили її вже наприкінці 1990 із маленькою дитиною повернутися назад до Швейцарії. У 1998 році її перша книга - "Біла масаї" стала бестселлером, як і її наступні твори "Назад з Африки" (2003) та "Побачення в Барсалоі" (2005).

У 2005 році з'явився також фільм, що розповідав історію життя Корінни.

Поставила на закачку :))