12 різдвяних побачень, 12 Dates of Christmas, 2011

Фільм "12 різдвяних побачень" можна було б ще назвати "День сурка у блондинки".

Сюжет цієї стрічки невибагливий і наповнений штампами: стервозна блондиночка має ідею-фікс - повернути свого колишнього Джека. Відтак побачення з незнайомцем Майлзом не вельми вписується у бізнес-план її життя. Але все летить шкереберть і на ранок головна героїня прокидається знову у переддень Різдва, щоб все-таки відчути "різдвяний дух", виправити помилки і стати втіленням вселенської доброти.
І так дванадцять разів.

Звісно, ні про яку психологічну, чи інтелектуальну глибину, або ж новаторство у сюжетній лінії мова не йде. То чи варто дивитися цей фільм? А чому б і ні?! Насправді не завжди є потреба у чомусь складному і оригінальному. Інколи хочеться щось таке, що сподобалося, або щось врешті-решт добре і з вірою у людей.
Ідеально для новорічного, чи різдвяного вечора.

І чому б не помедувати під час перегляду цього фільму на тему власних "точок біфуркації" у житті? Окрім того, я мимоволі задумалася про крихкість людських взаємин, а також про те, що інколи інших людей ми сприймаємо всього лиш як функції з ярликами, за якими насправді криється цілий світ.

Життя з Анною, Le temps d'anna, 2016

Цілком випадково нещодавно переглянула швейцарський фільм «Життя з Анною» (2016). Здавалося б простий опис непростого життя, а враження після себе лишає надовго.

Дія відбувається у 1920-х роках. Робітник Жан, який працює на фабриці з виробництва годинників, знайомиться із чарівною Анною з заможної сім’ї. Він страшенно хвилюється, коли просить руки і серця коханої у її матері, але та лаконічно говорить йому «так». Здавалося б, це мало насторожити щасливого нареченого. Адже між ними, по суті, соціальна пріріва! Але ж ні...

Починається подружнє життя, одне за одним народжуються діти, справи талановитого робітника йдуть вверх, але несподівано з шафи починають виповзати скелети минулого.

Наскізна тема цього фільму – кохання, яке долає, здавалось би, нездоланні труднощі життя. Глядач має можливість співпережити почуття, які не кожній людині випадає в житті. Адже головні герої сповнені самопожертви і безумовного сприйняття партнера.  

Актриса, яка зіграла роль Анни, заслуговує на особливу увагу. Її вміння перевтілюватися у різні стани своєї непростої героїні – дивовижні: ми бачимо її то впевненою у собі дівчиною із заможної сім’ї, то дружиною хм... стартапера, а також під час критичних (назвемо це так, щоб не спойлерити) моментів життя.

Друг Жана, революціонер Гаспар, у сварці кидає йому, що він мрійник, якому ніколи не створити водонепроникний годинник, і ніколи не повернути дружини... Певно, окрім кохання, другою темою цього фільму є те, що не варто складати руки й втрачати надію. Щоб не трапилося.

Демон, Dokkaebi, 2016

Останнім часом знову підсіла на південнокорейські серіали (дорами). Сьогодні хочу поділитися враженнями від дорами 2016 року - "Демон" (інколи її ще перекладають "Гоблін"). Раніше я вже писала про дивовижного "Лицаря королеви Ін Хьон" (2012), а також згадувала "Людину із зірки" (2013). Варто сказати, що ці три дорами займають у мене почесне місце не тільки у своєму вузькому жанрі. 

Отже, "Демон"... В центрі сюжету історія кохання демона й майже звичайної школярки. Більш як 900 років тому він був воїном, який загинув внаслідок придворних інтриг, а згодом воскрес, щоб жити вічно і страждати від безсмертя. Позбавити його від такого тягаря може тільки "наречена демона". Тільки їй під силу вийняти меч, який колись пронизав його серце.

Звісно, коли наречена нарешті знайдена, у Демона різко відпадає бажання помирати :)

Паралельно розгортаються стосунки між привабливою власницею ресторану й Жнецем смерті. Звісно, між ними також не все так просто. Їхні долі тісно переплетені із історією Демона і сягають коренями минулих реінкарнацій.

Зав'язка, як на любителя фентезі-фантастики-містики дуже інтригуюча. Але будь-яку добру історію можна зіпсувати.... Надто у дорамі, де часто бракує почуття міри. На щастя, це не цей випадок.

У першу чергу, звертає на себе увагу бездоганна гра акторів. Суто зовнішньо вони спершу не викликали у мене захвату. Але типажі підібрано напрочуд вдало. Надто це бачимо не скільки в драматичних моментах (так, тут багато страждають і плачуть, як жіночі, так і чоловічі персонажі), а в блискучих комедійних сюжетах. Це і грайливі стосунки Демона зі своєю нареченою. Це і вдавано ворожі стосунки Демона і Жнеця смерті, які мимоволі опиняються під одним дахом.

Саме комедійна складова підняла рейтинг цієї дорами у моїх очах на рівень голівудського "Люцифера".

Але й мелодрама з цієї дорамки просто розкішна. Здається, Голівуд не вміє настільки зворушливо, цнотливо й глибоко передавати хімію романтичних стосунків, як це роблять на Сході.

Щодо сюжету, то загалом він мене задовольнив. Я не відшуковувала у ньому недоліків, а щось аж так не випирало. Звісно, глядач спершу занурюється у вир пристрастей, потім в останніх 2/3 серій  сценаристка зробить кульбіт, щоб розтягнути задоволення. Але все в межах норми. Якщо ви з тих критиканів, які препарують кіно на логіку, як патологоанатом жабу, то, звісно, ви знайдете огріхи, але тоді дивіться європейський сірий арт-хауз.

Тому рекомендую тим, хто хоче відпочити, посміятися й поплакати. Задоволення не тривале - всього 16 серій.

Протипоказано тим, хто має алергію до надмірних пристрастей східного типу на екрані (наприклад не здатний витримати чоловічих сліз) й засуджує мелодраматичні штампи, навіть у хорошому виконанні.

Суб'єктивне враження: 5/5.

План Меггі, Maggie's Plan, 2015

З дитинства  врізається у пам'ять життєвий сценарій: маємо вийти заміж за "принца", жити довго і щасливо, і померти в один день. Але життя пропонує набагато більше варіантів. Власне, про це і фільм "План Меггі" (2015).

Меггі дійшла до того віку, коли вже не чекаєш на прекрасних принців. Вона вирішує взяти свою долю у свої руки й стати матір'ю через штучне запліднення.

І лиш рішення прийнято, як у двері у прямому сенсі цього слова дзвонить майже "принц" - викладач, письменник й приємний співрозмовник...

Проходять три роки і Меггі розуміє, що, попри те, що вона нібито досягнула бажаного, щастя не відчувається. А зовсім навпаки...

І Меггі знову планує... 

Одним словом, цей фільм у першу чергу про те, як важко планувати і наскільки непередбачуваним може бути життя. Тільки ти все розклав по поличках, життя підкидає щось новеньке і несподіване.

І головна героїня, Меггі, дуже для цієї історії надається. Донька своєї мами-квакерки, "правильна дівчинка", наївна і навіть у чомусь грубувата.

Звісно, неможливо не вказати про другу важливу тему фільму - наскільки нетиповими можуть бути сучасні сім'ї: Меггі турбується не тільки про власну дитину, а й про двох спиногризів свого "принца", а також у певний момент історії і про колишню дружину свого чоловіка (яку надзвичайно яскраво зіграла Джуліан Мур).

Сам фільм мене здивував тим післясмаком, який лишився після його перегляду. З одного боку, це не традиційна мелодрама. Гештальт на тему пріснопам'ятного прекрасного принца не закривається, відповіді на запитання не даються.... але водночас фільм цікавий, дивиться на одному диханні.

Серед можливих недоліків - брак очевидних доказів кохання-любові між головними героями. Хоча часто стосунки зав'язуються і без метеликів у животі... Тому тут не можу дати точної відповіді.

Фільм особливо буде корисним для пар, які працюють над своїми стосунками і люблять щось таке подивитися неоднозначне і суперечливе, щоб потім разом обговорити.)

Століття Якова, 2016

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" я вважаю одним з найкращих в українській сучасній літературі. Схоже, я не одинока в своїй думці, відтак і на екранізацію цієї книги багато хто чекав із нетерпінням.

Коротко про сюжет для тих, хто настільки не цікавиться українською сучасною літературою, що не чув, не читав, не знає. Отже, книжка "Століття Якова" розповідає про... Якова, чоловіка, який прожив сто років. Але, як кажуть на весіллях, "життя прожити - не поле перейти". Тим більше, коли українська історія за останні сто років надто була багата на драматичні події, які хоч не хочеш мусиш прожити.

Так і Яків: кохає, страждає, служить у війську, воює у війнах. І навіть під кінець життя має свій останній бій.

Я вже давно читала саму книгу, але, маю таке відчуття, що постать самого героя у книжці більше промальовується як героїчна. Я навіть пам'ятаю, що говорила про першого "альфа-самця" в українській сучасній літературі. У фільмі аж до останньої серії Яків досить таки пасивна фігура, а історія з ним відбувається, а не він творить своє життя. По суті, це історія "дуже глибокого" партизана. Хоча українська історія така, що демонстративні героїчні типи мали значно менше шансів прожити таке довге життя.

Що стосується самого фільму, варто згадати, що ще до завершення прем'єри у нього полетіло каміння. Що це лубок, примітив і театральщина. І, звісно, критики по-своєму праві.

Так, знову тема українського села. Знову головний герой весь час, сидячи за столом, ріже сало з хлібом.

Так, акторам часто бракувало переконливості. Взагалі, славетні діалоги і монологи Кокотюхи можна було скоротити. Чомусь було видно, що творці фільму робили акцент саме на тому, що говориться. Це, можливо, доречно, у театральних постановках, але кіно - це все-таки візуальний жанр. І щоб фільм ожив, і не мав вигляд дії у дешевих декораціях, треба показати саме життя. Оператора мені хотілося повісити на великій українській груші. І, певно, що режисера також...

Покажіть історію через повсякденне життя героїв! Якщо це село, то хай вони роблять якусь роботу. Покажіть, як у цій роботі проминають роки. Якщо це кохання, то хай будуть кілька мовчазних епізодів, але таких, щоб ми зрозуміли, що це любов. Де побут війська? Як там жилося головному герою, селюку?.. А ще цікавезна тема - як було тій Зосьці, шляхтинці, яка приїхала в українське село ґаздинею? Зараз шоу знімають "панянок-селянок" - настільки цікавою є тема "акультурації", вживання особистості у незвичне для себе середовище.

Звісно, брак візуального зображення - це похідний дефект ще з книжки, яка скоріше за все писалася аудіалом. Володимир Лис має таку хибу. Але це не завадило йому написати дуже добрий роман. А ось у кіно так не можна.

Перенесеною із книги є ще одна хиба - не зовсім добре розкрита психологія головних героїв. Для кіногурмана бракує тонів і напівтонів. Але частково це було компенсовано справді хорошими типажами акторів. Мені здається, кастинг дуже хороший.

Відчуття театральності посилювалося тим, наскільки по-кустарному відтворювалася атмосфера доби. Звісно, великою мірою це зумовлюється тим, що грошей в українського кіно не так багато. Хоча мені здається, що тут проблема не тільки в цьому...

Але досить критики! Так, серіал має вагомі хиби. Але, в цілому, відчувається суттєвий крок вперед українського масового кіно. Цей серіал і не мав бути аж таким шедевром, на мій погляд. А хоча б зробити гідну конкуренцію москальському серіальному лайну. І цю функцію він виконав "на відмінно". 

Приємно, що звучить українська тема. Для масового кіно важливим є також те, що й акценти розставлено правильно.

Щодо себе особисто, то я не сподівалася, що я подивлюся серіал з задоволенням, без перемотки й у той же час із певною часткою зворушення.

Так що "Століття Якова" - це гарний почин. Сподіваюся, що українське кіно зробить роботу над помилками і буде з роками тільки збільшувати кількість і підвищувати якість.

50/50, 2011

Жив собі журналіст Адам. І, як всі порядні американці, любив побігати. І як відповідальний молодий чоловік, коли в нього заболіла спина, вирушив до лікаря. 

А тут виявляється, що у нього - рак і шанси вижити 50 на 50...

Адам цілком звичайний герой. Ходить на роботу, має подружку-художницю, уникає розмов із гіперопікаючою матір'ю. І, як звичайна людина, він не буде, як це часто буває в таких фільмах про помираючих, віднаходити якісь аж надто глибокі сенси у житті, чи кардинально змінювати свій спосіб існування, не спіткає його й якесь феєричне кохання. Одним словом, це комедія-драма про звичайного ракового хворого.

Фільм напрочуд психологічний. І той факт, що на Адама не спускається просвітлення, не заперечує того, що головний герой все-таки робить свої маленькі відкриття про себе, своє життя і своє оточення.

Ось щодо людей навколо, то фільм тут себе показав найкраще. Бо люди навколо - вони... просто люди. І вони мають паскудну властивість бути недосконалими. Прагнуть впоратися, підтримати і самому вигребти на поверхню, і не всім це вдається. Боюся, що у більшості по-своєму не вдається. 

Я не знаю, як іншим глядачам, але сам фільм мені був дуже болючим. Ці суперечності спілкування між людьми різали по живому. Тому комедійною складовою, надто виконаною у класичному американському стилі, я не змогла насолодитися.

Як бонус до фільму - сюжет із відвідуванням Адамом психолога. 24-річна докторантка - це блискучий зразок психолога-початківця, у якої багато теоретичних знань і невпевненості в собі, і надто мало практичного досвіду. Вона ще намагається порятувати кожного, має труднощі із встановленням особистих меж і недопущенням сексуальних контактів із клієнтами. 

Таким чином, у її роботі мало показано психологічної практики, але ось робоче повсякдення змальовано тонко і влучно.

Двоє у Всесвіті (Листування), La corrispondenza, 2016

В основу фільму "Двоє у Всесвіті" покладено красиву аналогію: стосунки головних героїв розвиваються за законами астрономії: зірки вже згасли, а вчені продовжують їх вивчати і спостерігати за їхнім життям.

Ед помирає, але намагається залишитися присутнім на деякий час у житті своєї коханки, набагато молодшої за нього Еммі. Для цього він розробляє складну систему листів, повідомлень й відеозаписів.

Від фільму про кохання сподіваєшся отримати якийсь світлий і приємний післясмак, але тут буде зовсім по-іншому. Історія, нібито кохання, - важка і, в цілому, неприємна. Чому?

Як на мене, це історія не про кохання, а про некрофілію. Ед не прагне живого контакту з Еммі: бачаться вони рідко й під час зустрічей він приховує від неї, що він хворий. Тобто конструює для неї якийсь певний фасад себе, відмінний від реального. Водночас він прагне її контролювати до найдрібніших речей, знати про неї все, грубо заходить у її особистий простір, руйнуючи кордони її особистості. Складаються не стосунки, а механічна мертва конструкція, у якій, справді, не обов'язкова присутність живої людини.

Не випадково, якісь позитивні наслідки інвазії Еда у життя Еммі сприймалися мною як щось штучне. А ось розхристаність й розгубленість героїні, її повна дезорієнтація в житті мали досить-таки органічний і закономірний вигляд.

Останнім часом мала можливість переконатися і в своєму житті, що те, що з боку сприймається як щось дуже романтичне, може бути дуже далеким від кохання, а, по суті, бути витонченою формою психологічного насильства.

Любов в раю, Love in Paradise, 2016

"Любов в раю" (Love in Paradise, 2016) - це солодкава проста чергова мелодрама, якими так грішить Hallmark. Але має один великий бонус, який не лишить байдужими тих, хто свого часу шаленів від серіалу "Беверлі-Хілз 90210". Пам'ятаю, я, як серйозний підліток, орієнтований на навчання і самовдосконалення, вирішила припинити дивитися серіал. Але не змогла втриматися від його перегляду тоді, коли до головного касту повернувся Він - хуліган і "поганий хлопчик" - Ділан, у виконанні Люка Перрі.

Здається, у "Любові в раю" Люк Перрі грає самого себе - старіючого актора, який втратив колишню популярність. І справді, список його робіт за останній час бажає кращого.

Але якщо абстрагуватися, й не висувати надмірних вимог, можна поностальгувати, спостерігаючи за історією кохання актора й дівчини з ранчо.

Коні й свині - присутні.

З любов'ю, Розі, Love, Rosie, 2014

"З любов'ю, Розі" - ще одна екранізація, якою вдалося насолодитися останнім часом. На цей раз це вже стрічка за книжкою Сесилії Ахерн, письменниці для мене відомої лише за кіно.

Отже, це історія двох друзів - Розі й Алекса, які 12 років (за романом цілих 50 !!!) боялися сказати один одному, що мають більш, ніж дружні почуття. Він полетів за океан, будував кар'єру, а вона, завагітнівши, мала попрощатися з мріями про навчання й стати мамою.

Історія напрочуд проста, але мила й зворушлива настільки, що хочеться познайомитися із літературним оригіналом, який, кажуть, суттєво відрізняється від кіно.

Коли я запитала себе, що я отримала від фільму, окрім приємно проведеного часу, я згадала, що мені допомогає як на роботі, так і в стосунках з людьми. Говорити! Говорити сміливо й відверто, що турбує.

І саме тоді, коли люди роблять цей крок у спілкуванні, який так страшно було зробити, відбвуваються найвражаючі відкриття. Саме тоді люди отримують шанс познайомитися один з одним, невигаданим, а реальним.

Інакше роки ідуть, а люди проживають не своє життя, а свої страхи, спілкуються не з реальними людьми, а з вдалими чи ні фасадами...

До зустрічі з тобою, Me Before You, 2016

Приємна кінонесподіванка цього літа - екранізація книжки Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою" ("Me Before You", 2016). Фільм мені сподобався навіть більше за книжку, яку я читала ще до виходу її українського перекладу.

Гарна візуальна картинка, блискуча робота стиліста, гармонійне співвідношення гумору і драми.

Класичні історії кохання мають нібито закінчуватися возз'єднанням. Ця ж нам розповідає про зустріч - двох зовсім різних людей, які б за інших обставин просто пройшли б повз. Вона - чергова провінціалка з талантом, яка ніби то приречена прожити цілком ординарне життя. Він - "золотий хлопчик", який у подружки обирає довгоногих блондинок.
Їхня зустріч не відбулася б, якби не нещасний випадок, який прикував його до інвалідного крісла...

Класичні історії кохання - про злиття двох люблячих сердець. Але насправді люди так чи інакше лишаються окремими особистостями, з власним життєвим шляхом. І вони інколи розходяться. І навіть не через зовнішні обставини, а через свідомий внутрішній вибір.

Одним словом, фільм "До зустрічі з тобою" - для мене історія про психологічну сепарацію в коханні.

В твоїх очах, In Your Eyes, 2014

Як я вже писала, Голлівуд останнім часом не часто тішить якісними мелодрамами, тому вчора для мене приємним відкриттям став фільм "В твоїх очах" (In Your Eyes, 2014).

З дитинства головні герої у певні моменти свого життя відчували один одного, ніби опиняючись тілі іншого. І раптом виявляється, що вони не божевільні, навіть можуть спілкуватися один з одним.

Вони починають ділитися один з одним всяким-різним, дружити і поступово все переростає у щось більше. А тим часом їхнє реальне життя летить у тартарари.

У цьому справді зворушливому і доброму кіно насправді два чуда: безпосередньо ця здатність головних героїв відчувати і чути один одного, і те, що вони один одного знайшли.)

Як правило, я не люблю невдах і дуже боляче сприймаю, коли головні герої починають руйнувати власними руками те, що називається стабільним життям. Навіщо вам ці всі неприємності? - хочеться мені вигукнути у подібних випадках. Але не в цій історії. Хоча головним героям і є чим дорікнути: він, маючи непогані здібності, спаскудив своє життя і побував у в'язниці, вона - закомплексована заміжня жінка, на перший погляд, позбавлена індивідуальності.

Але все перемагає зворушливе відчуття єдності, любові і дружби. :)