Індійське літо, Indian Summers, 2015

Коли почався український сезон дощів, то відразу в стрічці Фейсбуку замелькали статті із списками фільмів та серіалів, якими можна урізноманітнити холодні й тужливі вікенди. У одному з таких списків британських серіалів я натрапила на "Індійське літо". 

Серіал має повний перший сезон, зараз у мережі можна відшукати ще 5 серій другого. Усі доступні серії я вже подивилася, навіть не зважаючи на єдиний з можливих жахливий переклад.

Отже, серіал розпочинає свою історію з 1932 року, коли вже багатьом зрозуміло, що ось-ось Індія здобуде незалежність. Дія відбувається у передгір'ях Гімалаїв, куди втікають британці на час спекотного літа.

Серед головних героїв: власниця закритого клубу, за якою плачуть лаври Макіявеллі; особистий секретар віце-короля тридцятилітній Уілан, денді, який в першу чергу завжди дбає про свої інтереси; його сестра Еліс, яка втікає від свого чоловіка-тирана й добротою якої схильні зловживати всі навколо; місіонер, закоханий у вчительку-індіанку, і його нещаслива, відразлива як для оточення, так і для глядача дружина... І багато інших.

Політика виступає лише фоном особистих драм головних героїв, а ось цього впродовж усіх 15 серій, які я вже мала змогу подивитися, - більш ніж достатньо. Особисто я не помітила якоїсь серії, яка б слугувала лише для того, щоб розтягнути дію. Все відбувається динамічно й напружено.

Що є безумовною перевагою серіалу: тут немає абсолютно поганих, чи позитивних персонажів. Це звичайні люди.

Наприклад, Уілан - аморальний і егоїстичний тип. Але водночас він зворушливо турбується про свою сестру. А його політичні погляди не позбавлені гуманності і здорового глузду.

У той же час його молодий секретар, індієць, такий собі дуже позитивний хлопець. Але часом його егоїстична і огидна позиція жертви дратує набагато більше, ніж його бос.

Бачимо і розвиток персонажів. Зокрема. на початку першого сезону запитуєш себе, навіщо цей аморфний племінник місцевого невдахи-п'яниці? А у фіналі саме він буде ключової фігурою.

Окрім того, чудово передана атмосфера часу: від одягу, побуту до розкішної природи.

Важливо, що фільм показує життя різних прошарків суспільства, як у британців, так і в індійців.

Другий сезон розпочне свою дію через три роки. Індійців допускають до клубу, політичне протистояння у країні поглиблюється, а старі таємниці ще з першого сезону не дають спокійно жити і через роки.

Хоча серіал нібито й зав'язаний на особистих драмах, але це не тільки для жіночого перегляду. Тут достатньо й інтриг, і таємниць, і екшену, щоб бути цікавим для обох.

Одним словом, рекомендую.

План Меггі, Maggie's Plan, 2015

З дитинства  врізається у пам'ять життєвий сценарій: маємо вийти заміж за "принца", жити довго і щасливо, і померти в один день. Але життя пропонує набагато більше варіантів. Власне, про це і фільм "План Меггі" (2015).

Меггі дійшла до того віку, коли вже не чекаєш на прекрасних принців. Вона вирішує взяти свою долю у свої руки й стати матір'ю через штучне запліднення.

І лиш рішення прийнято, як у двері у прямому сенсі цього слова дзвонить майже "принц" - викладач, письменник й приємний співрозмовник...

Проходять три роки і Меггі розуміє, що, попри те, що вона нібито досягнула бажаного, щастя не відчувається. А зовсім навпаки...

І Меггі знову планує... 

Одним словом, цей фільм у першу чергу про те, як важко планувати і наскільки непередбачуваним може бути життя. Тільки ти все розклав по поличках, життя підкидає щось новеньке і несподіване.

І головна героїня, Меггі, дуже для цієї історії надається. Донька своєї мами-квакерки, "правильна дівчинка", наївна і навіть у чомусь грубувата.

Звісно, неможливо не вказати про другу важливу тему фільму - наскільки нетиповими можуть бути сучасні сім'ї: Меггі турбується не тільки про власну дитину, а й про двох спиногризів свого "принца", а також у певний момент історії і про колишню дружину свого чоловіка (яку надзвичайно яскраво зіграла Джуліан Мур).

Сам фільм мене здивував тим післясмаком, який лишився після його перегляду. З одного боку, це не традиційна мелодрама. Гештальт на тему пріснопам'ятного прекрасного принца не закривається, відповіді на запитання не даються.... але водночас фільм цікавий, дивиться на одному диханні.

Серед можливих недоліків - брак очевидних доказів кохання-любові між головними героями. Хоча часто стосунки зав'язуються і без метеликів у животі... Тому тут не можу дати точної відповіді.

Фільм особливо буде корисним для пар, які працюють над своїми стосунками і люблять щось таке подивитися неоднозначне і суперечливе, щоб потім разом обговорити.)

Темна матерія, Dark Matter, 2015-2016

"Темна матерія" - новий захоплюючий серіал на тему майбутнього і космосу. Зав'язка наступна: один за одним прокидається екіпаж космічного корабля. Вони абсолютно не пам'ятають, хто вони, але чудово зберегли свої навички. Більшість добре вправляється із зброєю. 

Гостроти ситуації додає те, що лиш прокинувшись, вони вже мають боротися за виживання. А пікантності - підозра, що серед них є зрадник, на чиїй совість лежить як амнезія, так і дивні несправності корабля.

Бюджет серіалу маленький, але цей недолік компенсовано хорошим смаком творців серіалу, а також справді цікавими й живими головними героями.  Це не бляклі функції, чи яскраві, але картонні типажі. Кожен з них має і позитивні, і негативні риси характеру.

І загалом, серіал не чорно-білий. Так, є загальне бажання екіпажу "чинити правильно". Є певні проблеми морального вибору. Але водночас немає типової для Голівуду зацикленості на законності й моралізаторстві, що, на мій погляд, загубило шикарний серіал - "Форс-Мажори".

Серед переваг серіалу те, що загадка амнезії розкривається з правильною швидкістю. Достатньо для збереження інтриги, але й не тягнеться кота за хвоста, а на фініші - "пшик". Власне, фінал першого сезону феєричний і логічний.

А ось із другим сезоном виникають запитання. Серіал, здається, втратив свою органічність у пошуках шляхів розвитку. З'являються нові герої (члени екіпажу), сюжети на тему телепатії та паралельних світів. Чи вдасться сценаристам не зійти на пси, побачимо. Я готова їм ще дати шанс.

У будь-якому разі рекомендую для перегляду.

Віддай свою енергію, Dum Laga Ke Haisha, 2015

Чомусь останнім часом Голівуд знімає все менше мелодрам, і все менше якісних. І ось, у стрічці новин у ФБ випірнув ось цей дивовижний фільм, який на Кінопошуку переклали як "Віддай свою енергію".

У ньому ми не знайдемо надмірного мелодраматизму, головними героями є не прекрасні принц і принцеса, а звичайні люди, а традиційні пісні-танці глядачі зможуть побачити тільки в кінці фільму разом із титрами.

Кіно дуже етнографічненьке, справжня втіха для етнолога-антрополога. Дуже добре відтворено повсякденне життя соціальних низів. Тут вам і дім, де живе кілька поколінь під одним дахом. І крамниця, щодо якої батько сину говорить: "Дивись, щоб сюди корова не забрела". І державні установи.

Це світ маленьких людей, з невеликими цілями на життя, але в якому вирують свої пристрасті. Батько силоміць одружує сина-невдаху, який навіть не зміг скласти шкільні іспити, на перспективній нареченій. Вона ж бо здобула освіту і може бути вчителькою, приносити у сім'ю гроші. Але є маленький нюанс - наречена, хоча й симпатична, має надмірну вагу. І ось наш невдаха-герой занурюються у глибокий депресняк. Йому здається, що життя остаточно поставило на ньому хрест.

У свою чергу, норовлива наречена має дивовижне відчуття гідності, і як то кажуть в Україні, "собі в борщ плюнути не дасть". А тут ще й розлучення все більше поширюються по країні, і вже не вважаються таким чимось ганебним, як раніше.

Тут є все: і сум, і радість, і дружба, і щира любов. Одним словом, фільм змусив співпереживати, плакати й сміятися разом із головними героями. (І це на мене таку не тонкосльозу).

Дуже добре і щире кіно. Рекомендую.

Полдарк, Poldark, 2015

На мій погляд - найкращий серіал 2015 року!

На даний момент знято перший сезон - всього вісім серій. Це екранізація циклу романів англійського письменника Уінстона Грехема.

Фільм - історія з кінця XVIII століття: дворянин Рос Полдарк повертається з війни: наречена виходить заміж за кузена, адже всі думали, що Рос загинув; батько помер і маєток занепав. Утім головний герой не здається і намагається відродити сімейний бізнес - добуток міді з шахти. А у випадково порятованій дівчині знаходить нове кохання.

Я не можу судити оригінал, книжки, я не читала. Кажуть, її ні українською, ні російською не перекладали. Можу лише сказати, що яка б не була історія, її блискуче розкрили у фільмі. Прекрасно передано атмосферу, історичні нюанси тієї епохи. І, здається, творцям серіалу вдалося замельдувати одного з кращих операторів, яких я бачила. Яка увага до деталей! До травинки, пташечки, подиху вітерця. І все це дуже органічно, дозовано, рівно стільки, скільки необхідно.

Також чудова гра акторів. Ейдан Тернер - виконавець головної ролі, просто обурює своєю безсоромною красою, але грає він бездоганно! Елінор Темлінсон, рудоволоса красуня, вміє передати величезну гаму позитивних емоцій: тихої радості, буття, гармонії з собою і світом. Здавалося б, недогледіли із нареченою Роса - грубуватою Хейдою Рід, чиє підборіддя далеке від канонів краси. Але стримана аристократка у її виконанні дуже переконлива. 

Загалом, важко навіть когось виокремити із касту, хто не відповідав би своїй ролі. Здається, вони такими народилися :)

Ще один момент. Якось творцям фільму вдається показати подвійне дно, неоднозначність ситуації. Так, Рос - великий борець за соціальну рівність, але кількома штрихами дають показати різну бідність, яка часто буває жорстокою, агресивною, аморальною. І Демельза кидає одного разу Росу: "Ти думаєш поганими бувають тільки  дворяни?" 

Головний негативний герой - Джорж Ворліган, здавалось би, - типовий безсердечний комерсант. Але ми бачимо і його вразливість перед Росом, як він безнадійно хоче добитися його визнання і дружби, і безпорадність перед справжніми почуттями до жінки.

Якщо мене щось і напружувало у фільмі, так це ліві погляди Роса і його допомога злочинцям. 

Тут можна ще багато чого сказати на цю тему, але я знаю одне, - тепер я з нетерпінням чекаю на осінь 2016 року - тоді, коли вийде другий сезон серіалу. 

Стажер, The Intern, 2015

70-літній вдівець Бен Уітакер, знудившись на пенсії, вирішує найнятися стажером у інтернет-крамницю. Його молода шефиня, Джулс Остін, спершу не в захваті від такої співпраці, але незабаром Бен стає її добрим ангелом охоронцем на роботі і в приватному житті.

Спробую розгорнуто написати те, що вже згадувала в обговоренні у Фейсбуці: це не фільм про конфлікт, чи різницю поколінь. Я працюю у колективі, де більшість старших людей. Таких, як Бен, там і близько немає. Чому? Тому що таких ідеальних людей в природі не існує.

Не дарма глядачі звертають увагу на те, що чоловік старшого покоління, по суті, патріархального, дає досить неординарну пораду головній героїні, що, в принципі, визначає розв'язання головного конфлікту фільму - він говорить їй, що не варто зраджувати собі, жертвувати самореалізацією заради сімейного щастя, бо така жертва нічого не дасть.

З точки зору реалістичності - брєд, я погоджуюся. Але з точки зору психологічної достовірності - саме воно. Бо, на мій погляд, це фільм насправді про ідеальне батьківське начало, якого, здається не існує в природі. Про джерело безумовної любові, яке в будь-якій ситуації скаже: "Нічого, я все розумію!", або "Я захоплююся тобою!", або ж "Вперед! Ти з можеш!"

Я читала критику щодо фільму: глядач жалівся, що за сюжетом головна героїня мала б бути стервою. Тоді було б усе логічно. Звісно, у чорно-білому світі конфлікти ось такі плоскі, де є погані, є добрі, і зло або знищують або перевиховують, - більш зрозумілі. Але внутрішні конфлікти - набагато цікавіші! 

Глядач зустрічає головну героїню у час її кризи. Це криза росту. Її стартап стрімко рушив вперед, аж так потужно, що бізнес почав збоїти. Що ж робити далі: запросити когось "знаючого", чи знайти у собі внутрішні резерви?

І ця криза росту дублюється і в сім'ї, коли цукерково-букетний період пройшов, коли успішний в минулому чоловік перетворився у зрадливу домогосподарку, коли катастрофічно бракує часу на дитину і здоровий сон.

Як же мало насправді історій в кіно і в літературі, які показують саме ось такі кризи росту, а не початку! 

Ще одним аргументом на користь фільму є ідеальний кастинг і легкий сценарій. Навіть ті, хто не хочуть заморочуватися над психологічним підґрунтям сюжету, знайдуть просто добру хорошу історію.

Суб'єктивна оцінка: 5/5

Багряний шпиль, Crimson Peak, 2015

Дуже красивий фільм із дуже передбачуваним сюжетом про те, що люди небезпечніші за привидів.

Це, мабуть, найкоротша моя рецензія, але більше й сказати нічого.

Щоденник покоївки, Journal d'une femme de chambre, 2015

Чудовий зразок огидного європейського кіно, яке блискуче вміє показати найпотворніші сторони людської натури.

Сюжет досить таки простий - це лиш уривок із життя покоївки другої половини ХІХ століття з флешбеками.

Фільм має низький рейтинг і купу неприхильних відгуків. Але от щодо його художньої якості у мене претензій немає. Так, тут немає динамічного перебігу подій. Так, важко співпереживати хоч комусь із цієї маленької галереї потвор. Але суто з мистецької точки зору - це все-таки довершений продукт.

Вміло відтворена атмосфера, скупо, але точно передані характери, і навіть з естетичного боку - картинка дуже приваблива, відтворена зі смаком. Чого варті тільки костюми акторів. 

А щодо акторської гри - то, маю сказати, кастинг - ліпше не підбереш. 

Головна героїня у виконанні Лео Сейду спершу здається незворушною маскою бридливості і несприйняття зовнішнього світу, але в кількох спалахах, маска раптом спадає, і ти розумієш, що гра акторки - довершена.

То що ж не так із фільмом? Мені здається, у тому післясмаку, який лишається після перегляду. Герої історії - це примітивні грубі тварини, які тільки й мають подобу людей. Головна героїня,  здається, на перший погляд, "інакшою": адже вона має смак, покоївка, але читає газети і романи, й має якесь уявлення про гордість. Але врешті-решт вона виявляється продуктом того середовища, у якому вона живе. 

Ніщо не є кращим лакмусовим папірцем людини - як її манера поведінка у коханні. Одного разу, обранцем Селестіни стане егоїстичний хлопчик-аристократ, іншого - "брутальний" садівник Жозеф. Те, що останній - примітивний недалекий антисеміт з такими ж примітивними мріями - може здатися незрозумілим глядачу. Як головна героїня могла обрати його? А ось і дуже закономірно - відповідно своєї тваринної грубої натури, якій треба лише сексу й трішки французьких романів.

Дуже показовим є історія іншої служниці, яка вагітніє від свого господаря і зізнається про це Селестині. Послухайте, як вона захоплюється ним, який він "лагідний і милий"... Це все, що для неї потрібно.

Але загалом від французів я більшого і не могла читати. Кожного разу, коли вони беруться говорити про кохання, вони говорять про секс.

Одним словом, "мєрзкий" фільм. Пам'ятайте про це, коли будете робити свій вибір.

Віктор Франкенштейн, Victor Frankenstein, 2015

Увага! Це не відгук, а спроба психоаналітичного розбору!

Як я люблю "прості", майже казкові історії. Чому? Тому що саме в них простежуються архетипічні сюжети нашого колективного несвідомого. Відтак вони інколи набагато глибші за інтелектуальні виверти постмодерністів.

От, візьмімо "казочку" "Віктор Франкенштейн" (2015). Здавалось би, навіть попри спробу сценариста подати кілька філософських діалогів, сюжет - ну, аж надто простий. Винахідник, чий розум знаходиться десь між геніальністю і божевіллям, одержимий ідеєю створити штучну людину. Йому допомагає в минулому цирковий горбун-потвора і водночас талановитий лікар, Ігор.

Паралельно розвивається лінія кохання Ігора до циркової акробатки Лореляй (Джесіка Браун Фіндлі, відома роллю померлої Сібіл з "Аббатства Даунтон").

Також Віктора Франкенштейна прагне зупинити детектив поліції.

Здається, і весь сюжет.

Але не все так просто! :)

Як на мене, це дуже хороша історія про Творця і його Дитину (Дітище).

Віктор Франкенштейн рятує Ігора від його циркових власників, а також дає йому нове життя, заняття і ім'я. Але чи став вільним Ігор, чи не лишився маріонеткою? Здається, тільки характер його неволі набув тонших рис: якщо раніше ним маніпулювали через страх і примус, то тут вплив здійснюється через провину і вдячність до свого творця-благодійника.

Віктор Франкенштейн не може породити щось по-справжньому живе. І потвора, склеєна із різних органів, й Ігор, - мають спільне: вони, на думку, винахідника повинні відповідати його очікуванням, відповідати створеному ним лекалу. Але мертве лишається мертвим доти, доки Франкенштейн не відпускає Ігора. Він іде і пише в листі: "Живи, як знаєш".

Бо мертве може ожити лише тоді, коли отримає свободу волі.

Епізод із батьком Франкенштейна аж ніяк не є зайвим. Він є абсолютно логічним, адже показує, що й сам Франкенштейн став "деформованим" саме через стосунки з батьком, коли він не відповідав його очікуванням. Також Віктора гнітило почуття провини, що є антижиттєвим і руйнівним.

Тільки убивши у собі установки й очікування батьків та інших людей, почуття провини, все те, що створює "неживих агресивних потвор", ми стаємо по-справжньому вільними і живими.

Цікавим є антагоніст Франкенштейна - інспектор поліції Турпін. Все, проти чого ми боремося, врешті-решт є лише кривим дзеркалом нас самих.

Лореляй - є втіленням доброї Аніми, яка допомагає Ігорю знайти самого себе. А ще Лорейляй у фантастично-прекрасних костюмах просто прикрашала фільм.

Гарний візуальний ряд, кілька вдалих жартів і динамічний простий сюжет - це те, що дозволяє насолодитися фільмом поза психоаналітичним дискурсом.

Земля майбутнього, Tomorrowland, 2015

Бунтуюча молода дівчина, геніальний винахідник і відлюдник Френк і дівчинка-робот об'єднуються заради того, щоб врятувати світ.

Фільм, у якому зібралися такі відомі актори як Джорж Клуні, Х'ю Лорі і молода зірка Бріт Робертсон ("Далека дорога", 2015), міг би мати набагато якісніший сюжет. Але маємо те, що маємо: півтори години нічого не зрозуміло й головні герої тільки збираються зробити щось грандіозне. А потім все швидко розв'язується, ніби за помахом чарівної палички. Історія далеко не геніальна, а доскіпливих глядачів ще змусить поставити купу каверзних питань.

Х'ю Лорі - взагалі розчарування фільму. Нічого оригінального. Видно, що у актора не було взагалі ніякого ентузіазму зніматися. 

Я навіть сама не знаю, що мене змусило все-таки додивитися фільм до кінця. І ось саме останні хвилини прояснили дуже багато. По-перше, треба визнати, що стрічку варто дивитися дітям. І тільки дітям. Так, всі вже звикли до стилю унісекс (тобто до фільмів і мультфільмів, розрахованих на різний вік), але дорослі за невеликим винятком, не отримають задоволення від досить таки простої історії. По-друге, я щиро захоплююся американським кінематографом у тому плані, які ідеї він несе.

Мені якось трапилася на очі стаття про "Інтерстеллар" (2014), про те, як цікаво кінематограф орієнтує суспільство на масштабні наукові дослідження. Аграрна цивілізація протиставляється по-суті науково-технічному прогресу. Ось і ця стрічка, "Земля майбутнього", прямо закликає дітей мріяти, цікавитися технікою і ніколи не здаватися. Якщо у битві за майбутнє між Європою і США переможуть останні, то для мене це не буде дивиною. Європа загниває у болоті рефлексій, вона просто зациклилася на тому, щоб показувати у людях найгірше, і при цьому ще й милуватися цим. (До питання: ви багато знаєте молодих красивих французьких акторів?) Голлівудський продукт може здаватися в чомусь наївним і романтичним, але він у великій мірі орієнтований на добре й хороше в людині: на сімейні цінності, на американську мрію, на силу науково-технічного прогресу.

Суб'єктивна думка: 4-/5

Резюме: дивитися дітям. рекомендувати своїм дітям 

Термінатор: Генезис, Terminator Genisys, 2015

Філософський відгук 

Фільм «Термінатор: Генезис» я очікувала із нетерпінням і прихованим острахом. Здається, ці емоції зрозумілі всім кіноманам, адже перші дві частини стали культовими, а останні дві були відвертим непорозумінням.

Отже, відразу до справи. Стрічка вийшла більш-менш стравна. Дивитися можна. Але перший інсайт, який захопив мене після перегляду і не відпускає мене досі, - це те, що час Термінатора минув. Сама ідея застаріла…

Що саме переважало у блокбастерах мого дитинства, тобто 80-х – 90-х рр. минулого століття? Наявність двох полюсів добра і зла, демонічного злого героя й хорошого хлопця з  міцними кулаками.

Якщо хтось розуміється на «Спіральній динаміці», то це світ червоних і синіх цінностей, світ сили і віри в те, що добрим хлопцям можна все.

У принципі, можна сказати, що кіномистецтво трохи відставало від інтелектуальних досягнень західного світу. Але в останні десятиліття ситуація почало виправлятися. Почали з’являтися глибокі речі, спроби дуже цікавих рефлексій й моделювання різних реальностей на кіноекрані. Добро й зло почало втрачати свої ясні контури. Мистецька кіноеліта зрозуміла, що зло – це не потвора з рогами, яка не має стосунку до тебе, варто лише не піддаватися спокусі. Людство раптом почало розуміти, що те, що ми називаємо злом, насправді є частиною нас самих…

Не випадково, наприклад,  у масовій культурі «раптом» з’явилися добрі вампіри…

І, до речі, у фільмі «Термінатор: Генезис» ми бачимо ось цей елемент, коли щось обертається у протилежну якість. Я маю на увазі трансформацію одного з головних дієвих осіб: від ідеалізованого позитивного до абсолютно негативного героя.

Але творці фільму не змогли провести «аранжування» історії до кінця. І я розумію, чому: над ними тяжіли стереотипи побудови сюжету перших двох частин. Відтак більша частина фільму – це типові стрілялки-доганялки, які для сучасного глядача можуть видатися прісними.

Хоча.. на жаль, велика частина суспільства ще не пройшла ось цю парадигму мислення блокбастерів 80-х. І, на жаль, останні політичні події змушують деяку частину суспільства регресувати до синього, чи навіть червоного мислення.

І не випадково, на мою думку, найкраща стрічка на тему штучного інтелекту на сьогодні – Transcendence(2014), - провалилася у прокаті.