Регіт шамана, Владімір Сєркін

Хоча сам автор, Владімір Сєркін, і кокетує, що є якась там різниця із славетним Кастанедою, але формат книг дивовижно подібний. Це діалоги автора з шаманом, гуру, духовним вчителем, магом. Звісно, нюанси відрізняються, як і має бути.

Перша книжка Владіміра Сєркіна - "Регіт шамана" - попри свій куций об'єм має свою чарівність. На відміну від Кастанеди, який підійшов до справи, як умів, комплексно й системно, то тут ми маємо лиш уривки знань. Але вони створюють певну атмосферу, у якій хочеться перебувати. Вони вже здійснюють зсув так званої "точки зборки". Мені більш симпатичне формулювання - змінюють внутрішній стан.

Цікавим видається і власний містичний досвід самого автора.

Але ось далі Владімір Сєркін робить жахливу річ, яка псує все позитивне враження від першої книжки. Він видає інші книги, під іншими назвами, але по факту - це перероблені й доповнені версії першої. Як читачка, я відчувала себе ошуканою.

Живі люди, Яна Вагнер / Живые люди

"Вонгозеро" Яни Вагнер я читала запоєм. Я дуже люблю постапокаліптику, але рідко коли натрапляю на щось вартісне. Звісно, з нетерпінням очікувала на продовження книги. І лиш тільки воно з'явилося, кинулася до крамниці.

Отже, невелика група людей, які вижили під час епідемії грипу, нарешті дісталася до місця призначення - Вонгозера. Але це місце не рай, навіть більше схоже на пекло: у тісній занедбаній хатинці тепер живуть зовсім різні люди. Конфліктів не уникнути. До того ж необхідно щось їсти. А загроза смертельної хвороби ще не подолана.

Загальне враження - книга очікувано слабша від першої частини. Відчувається, що письменниця писала її на хвилі несподівано шаленого успіху "Вонгозера", й часом у неї траплялися якісь періоди творчої кризи. Таке враження, що авторка вже стомилася від свого дітища.

Але, в цілому, книга буде цікава шанувальникам. Написана вона не блискуче, але якісно.

Що мене особисто здивувало - це психологічна дистанція головної героїні від свого чоловіка. Письменниця не приховувала, що писала максимально футуристично-автобіографічно, адже прагнула уявити, якби то воно було б, якби вона потрапила у таку ситуацію. І ось над цим моментом - відчуженням щодо чоловіка - Фрейд би плакав.

Втім, можливо, це я надумую неіснуюче, компенсуючи своє незадоволення від відсутності повноцінної любовної лінії.

Суб'єктивне враження: шанувальникам "Вонгозера".

Рузюме: 4-/5.

Вонгозеро, Яна Вагнер

Той, хто хоча б трішки знайомий із моїм блогом, мабуть, мав би помітити, що я дуже люблю жанр постапокаліптики. Це якась невзаємна мазохістична любов. Чому? Бо якісного виконання цього жанру, як у кіно, так і в літературі обмаль.

Чи не найбільше мене дратують всілякі історії про зомбі і мутантів. Я читаю книги, щоб прожити альтернативне життя, задовольнити свою потребу у пригодах, свіжих враженнях і емоційних переживаннях... тому я хочу вірити в те, що читаю...

Хочеться направду відчути щось реальне і Рим не спалити. ;)

Нещодавно я натрапила на книгу молодої російської письменниці Яни Вагнер "Вонгозеро".

Сюжет: головна героїня Аня живе із своїм чоловіком Сергієм і сином під Москвою. Перші звістки про новий грип не здаються їм загрозливими, але згодом на карантин закривають Москву, зникає інтернет і телебачення, починають помирати знайомі. Молода сім'я могла б ще довго займати вичікувальну позицію, якби не свекор головної героїні, справжній "русский мужик".

Під його керівництвом збирається невеличка компанія, яка вирішує втікати подалі від епіцентру подій. Відтак дія всієї книги відбудається в дорозі.

Книга не геніальна, але дуже якісно написана.

Про що слід знати читачу?

- сюжет тут є (в еру постмодерністів про це потрібно зазначати окремо);

- оповідь ведеться головною героїнею. Це дає можливість зазирнути у її численні переживання і згадати, що книга написана жінкою. Втім, за розмірковуваннями жінки трохи за тридцять приємніше слідкувати, ніж за підлітковими рефлексіями Белли Свон.

Мені сама історія чимось нагадала книгу "Смерть трави" Джона Крістофера. (Надто у сюжеті про небезпечні залізничні переїзди). Але Крістофер, як чоловік, додав більше збройних сутичок і бойових дій. Яна Вагнер уникнула відвертої чорнухи, що не забрало від її розповіді правдоподібності, скоріше навпаки.

Одне із найсмачніших для мене у постапокаліптиці - це перші акліматизаційні моменти, точки переходу, ломка психіки і перебудова побуту. Нарешті я отримала це в романі "Вонгозеро", адже книга розповідає нам про перші дні "кінця цивілізації".

У одній рецензії, знайденій у Всемережжі, письменниці закидають те, що її головні герої егоїстичні хами.

Так, тут люди аж ніяк не добрі і пухнасті. Але й не монстри. Вони звичайні чоловіки й жінки, у яких боряться одночасно два полюси. І мені здається, що така подача дійових осіб - це не мінус, а навпаки перевага книги. Інколи за головних героїв злишся, інколи за них просто соромно. Але вони реальні.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Резюме: любителям постапокаліптики. Чоловікам звернути увагу на те, що "чорнухи" буде менше, а рефлексій більше, ніж це зазвичай буває.