Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. Ювал Ной Харарі

Науково-популярна книга ізраїльського вченого Ювала Ноя Харарі про історію людства справді надзвичайно захопила мене. Надто перша частина, де він розповідає про первісну людину. Зокрема, вражає те, яким чином розвивається еволюція, як Homo sapiens перемогла у конкурентній міжвидовій боротьбі, і як людина згубно впливає на екологію, винищуючи тварин. Цікаво також показано взаємозв'язок імперіалізму, капіталізму і науки.

Що приваблює у позиції автора - це його здоровий глузд, гумор і здатність просто розповісти про складні речі. Дуже рекомендувала б цю книжку для шкільної програми. Без пафосу, без ідеалізації, вишукано і з панорамним баченням.

Так, щодо певних світоглядних речей я не можу погодитися із автором. Також слабшими мені здаються його роздуми про майбутнє і теперішнє. Я так розумію, текст добігав фінішної прямої саме напередодні світових потрясінь, які почалися у 2013 році. І тому його пацифістські прогнози зараз звучать дещо наївно. Автор ніби забуває те, про що писав у попередніх розділах: історія розвивається нелінійно, досить ірраціонально і непередбачувано.

Утім, назагал чудова книжка, і це справді дуже добре, що такі концептуальні речі починають виходити українською.

Дружина мандрівника в часі, Одрі Ніффенеґґер

Я потихеньку стаю спеціалістом з подорожей у часі у літературі та кіно. Сьогодні - кілька слів про "Дружину мандрівника в часі" роман Одрі Ніффенеґґер, який було нещодавно перекладено українською.

Книга була екранізована ще у далекому 2008 році і я мала вчора, після завершення прочитання, передивитися фільм, щоб освіжити враження і порівняти з оригіналом. Неспівпадіння трапляються, надто ближче до фіналу, але, здається, усі зміни доцільні й сприяють тому, щоб роман перевести у компактний кіноформат.

Отже, це історія про Генрі, чоловіка, який з дитинства спонтанно вистрибує із свого часу і потрапляє чи то в минуле, чи то в майбутнє. Все відбувається поза його контролем і волею, але є одна закономірність: Генрі знову і знову притягується у місця важливі для нього.

Таким чином відбудеться і його знайомство  і з майбутньою-теперішньою дружиною: йому буде 36, він вилізе абсолютно голий із кущів, а їй буде тільки шість.

Цей епізод змусив мене замислитися над тим, наскільки мало насправді батьки можуть контролювати досвід своїх дітей. Різний досвід: і хороший, і поганий. Так чи інакше діти йдуть своїм шляхом.

Але, звісно, основна тема не про це. В центрі уваги - кохання Генрі і Клер. І як Одісеєва Пенелопа, Клер все життя приречена чекати свого чоловіка з його непередбачуваних мандрівок.

Загалом книга справила на мене хороше враження. Сюжет чіпляє за живе, інколи змушує зворушитися до сліз. Не бракує тут й інтриги. 

Водночас, мені здається, що сам об'єм книги можна було б, без шкоди для тексту, зменшити. А деякі особливості письма авторки можуть трохи навіть напружити: особлива увага до побутових деталей і надмірно відверті описи сексуальності. головних героїв.

Щодо самої концепції і настрою письменниці я б також посперечалася. Звісно, мені не подобається фаталізм-трагізм роману, зокрема, ідея про те, що змінити хід подій головні герої не можуть. З іншого боку, це повне право Одрі, письменниці з складним прізвищем, конструювати свій власний Всесвіт і встановлювати у ньому свої правила.

Як підсумок: одна з кращих книг цієї осені.

Альпійська стежина. Історія моєї кар'єри. Люсі Мод Монтгомері

У минулому році я писала статтю про творчість Люсі Мод Монтгомері, і коли в мережі виловила любительський український переклад автобіографії цієї письменниці, я не могла пройти повз.

Це досить еклектичний текст, у якому вміщено коротку історію роду, спогади про дитинство, щоденникові записи із часу роботи в газеті і весільної подорожі. Останній блок, на мій погляд, абсолютно не доречний і буде цікавим лише занудам-біографам.

Одним словом, письменниці не вдалося об'єднати текст у щось цілісне під загальною ідеєю того, як їй вдалося побудувати письменницьку кар'єру. Це зразок того, як не варто писати автобіографії.

Водночас для мене було важливим прочитати, яким нелегким був шлях Люсі Мод Монтгомері до видавця, як багато вона для цього працювала, скільки спроб здійснила.

Я знаю, що є безліч таких історій, але ось саме в цей момент життя мені важливо почути, що якщо просто відразу не отримуєш бажане, це ще нічого не означає.)

Епоха невинності, Едіт Вортон

Останнім часом читаю багато українських перекладів, які з'явилися вже після того, як книжку було екранізовано. Ось і те, що мій вибір зупинився на "Епосі невинності" Едіт Вортон пояснюється тим, що я ще пам'ятаю однойменний фільм 1993 року з Мішель Пфайфер і Вайноною Райдер у головних ролях. 

Також я пригадую неприємного для мене Деніеля Дей-Льюїса, образ якого  мені цілком перегукується із тим, яким я його сприймала, читаючи роман. Таким самим неприємним.

Насправді фільм я пам'ятаю дуже невиразно. Тому зазначу тут лише те, що якби акторки мали один вік, то краще їх було б поміняти місцями. Так, Мей більше б відповідала б образу Діани з великими спортивними руками, а Еллен - маленькій смаглявій темноволосій красуні.

Але, даруйте мене за непослідовність і хаотичний виклад, і повернімося до початку. До сюжету. Отже, Етід Нортон (1862-1937), американська письменниця, звертає увагу читача на ту затхлу атмосферу "добропорядності", яка панувала у нью-йоркському вищому світі у 1870-х роках. Саме так - "звертає увагу", адже з перших сторінок її роману кидається в очі своєрідний дидактичний стиль, який притаманний літературі ХІХ століття. 

Молодий аристократ Ньюланд Арчер збирається одружитися на чарівній і невинній Мей, але саме напередодні весілля знайомиться із кузиною своєї обраниці.

Її поява супроводжується скандалом, адже Еллен Оленська  покинула свого зрадливого чоловіка, польського графа. Нью-йоркський вищий світ не приймає її, адже збереження шлюбу вважає одним із основних ознак порядної людини.

Між Арчером та Еллен спалахує іскра, але на них тисне почуття обов'язку і репутаційні ризики.

Зізнаюся, цей роман не викликав у мене аж такого захвату. Смак до читання розгорівся  лише на четвертій сотні сторінок. Знову маю справу і з тією ситуацією, що якби це була електронна книга, то я б давно спинилася б на пів дорозі.

Отже, темою роману заявлено важку атмосферу несвободи у вищому світі у 1870-х роках. Для контрасту ми бачимо віяння нового часу в останньому розділі книги, який показує нам події двадцять шість років потому. 

Але для мене ця книжка у першу чергу про стосунки між чоловіком і жінкою, і тим як вони трансформуються у сімейному житті. Мені здається, ті проблеми, які спіткали Мей і Арчера актуальні і до цього часу, не зважаючи на те, що ми живемо у суспільстві, де не соромно сказати слово "секс".

Обережно, далі будуть спойлери!

На мій погляд, якби Арчер набрався мужності, щоб бути з Еллен, він зазнав би такого самого розчарування, як з Мей. Власне, його вибір наприкінці книжки це підтверджує. Йому було більш цікаво фантазувати, ніж мати справу із реальними жінками.

Почнімо з того, що він був закоханий більше в образ Мей, невинної дівчини, яка стане глиною в його умілих руках. І розчарування прийшло тоді, коли він побачив, що Мей не відповідає його вигаданому ідеалові. Бачимо, що його дратувало те, що вона вже у шлюбі з ним, коментуючи прочитані ним поезії, висловлювала свої думки, а не повторювала його власні, як це було у часи залицяння.

Так само Еллен як жінка його не надто цікавить, а більше як фантазія про свою свободу, на яку він ніколи не мав мужності. Тому й почуття його так трималися довго, бо весь час між ними була відстань та інші перепони.

Тому трагедія Арчера не в тому, що кляте суспільство не дало йому прожити своє життя вільно і так, як би йому того хотілося, а в тому, що він не спромігся пізнати хоча б якусь жінку у своєму житті, не спромігся на справжню близькість.

Причиною цього був брак відвертості, традиція не проговорювати важливі речі вголос. І якщо у часи Арчера це було частково зумовлено правилами пристойності, то зараз, коли ніби то ніхто цього не забороняє, люди не ідуть на близькість через інші причини.

Як про це сказав син Арчера: "Адже ви ніколи ні про що одне одного не просили, еге ж? І ніколи нічого одне одному не говорили. Просто сиділи і дивилися одне на одного і намагалися здогадатися, що у кожного з вас відбувається всередині. Так би мовити, божевільня для глухонімих, слово честі!"

Окрім того, дуже цікаво показано те, як працює сімейна система. От вже тема, яку нечасто зустрінеш у сучасній літературі. Зараз якось мало зустрічаємо усвідомлення того, що, одружуючись, поєднуєш свою долю не тільки з однією людиною, а цілим родом.

Цікаво також читати спостереження Арчера, як поступово Мей перебирала у їхньому подружньому житті сценарії поведінки своєї матері, і як поволі йому доручали роль її батька.

І знову повторюся. Якщо письменниця ці процеси пояснює суспільною традицію, то я все-таки схиляюся до думки, що ці явища не пов'язані аж так прямо із суспільно-політичним ладом, хоча, звісно можуть слабнути, або навпаки міцніти.

Маестра, Л.С. Хілтон

У зв’язку із значним подорожчанням книжок, про що ви думаєте, коли, стискаючи у кулаку свої кревні, із завмиранням серця заходите у книгарню? Не знаю, як ви, а я сподіваюся купити справді якісну книжку. І тому останнім часом обираю перекладну літературу. 

Позначка «бестселер» та ще й українською, щоб не забути рідну… Що ще можна собі побажати?

Що стосується самого роману Хілтон «Маестра», то, на жаль, це річ кон’юнктурна. Із «П’ятдесятьма відтінків сірого» розпочалася далеко не завжди виправдана легалізація еротичної літератури. І в цьому плані «Маестра» не особливо вирізняється від того ординарного чтива, яке раніше плавало десь на найнижчих рівнях масової літератури.

Хіба що міцним «триллерським» сюжетом.

Головною героїнею всього цього неподобства є молода мистецтвознавець, яка для підробітку починає працювати дівчиною, що розводить багатих клієнтів на випивку. І взагалі життя складалося на краще, коли несподівано її спіткали дві невдачі: підлий і нечемний бос-шахрай звільняє з роботи, а сама вона стає опосередковано винною у смерті «папіка», з яким так сподівалася заробити трішки грошенят.

Далі дівчина потихеньку відвойовує своє, устилаючи свою дорогу трупами у найпрямішому сенсі цього слова. По суті, це історія про психопатку. Типаж дуже добре описано: така собі тваринка, навіть із досить високим інтелектом, але абсолютно не розвинута як людина і особистість. Тваринка, у якої є базові невибагливі потреби: їжа (бажано дорога), одяг (бажано брендований) і багато невпорядкованого сексу без усяких мусі-пусі (детальний опис додається).

До речі, корисний текст для розуміння, хто зараз біля керма у сусідній державі.

Тваринка вбиває без ніяких тобі докорів сумління, а якісь емоції з’являються у неї тільки тоді, коли ситуація загрожує її виживанню.

Цікаво, що фантазія і мрії такої примітивної істоти дуже прості. Це більше траху в розкішних інтер’єрах, ще більше брендованого одягу (за романом взагалі можна складати енциклопедію модних дорогих шмоток) і звісно, ціль стати такою крутою, щоб попустити свого шефа. (Ну, це просто вапщє!)

Одним словом, роман не геніальний, але як зразок психопата у ареалі проживання згодиться.

Еротична сторона мене не надихнула, наші смаки із письменницею різняться, до того ж у романі немає порядного чоловічого типажа, на якого можна було б пофантазувати.

Як триллеру я кажу історії «так», бо я люблю історії успіху, того, як розумно і кльово герой розрулює ситуацію, хай навіть ось так аморально і психопатично.

Що ж стосується самого українського перекладу… Я вважаю, що це ганьба для видавництва і дуже непорядно з його боку випускати такий неякісний продукт. Щоб зрозуміти, хто кому і що вставляє, довелося віднайти російський переклад. У якому все, як не дивно, ясно і зрозуміло. На жаль, я так і не змогла дістати англійський оригінал, але зміст російського і українського перекладу був інколи не просто інший, а протилежний.

Дуже багато просто друкарських помилок. Інколи таких, що без їх усвідомлення починаєш невірно розуміти сюжетну лінію.

Я б могла мовчати, але книжка коштує кругленьку суму, відтак це просто знущання над читачем за його ж гроші.

Природа всіх речей, Елізабет Гілберт

Як так трапилося, що я, обираючи собі книги поруч із «Сніданком у Тіфані» й «Дівчиною з перловою сережкою», звернула увагу на «Природу всіх речей» Елізбет Гілберт. Перший аргумент буде банальним – звісно, я читала «Їсти, молитися і кохати», навіть долучила до своєї наукової статті про тревелоги, звісно, бачила екранізацію із Джулією Робертс, і навіть окремі фрази з книги досі у мене прокручуються в голові. Окрім того, останнім часом інтерес до постаті письменниці посилився через низку інформаційних приводів. Адже нещодавно помер милий дідок з Балі, просторами соціальних мереж поширився черговий надихаючий пост письменниці, а сама Елізабет Гілберт оголосила про розлучення з «чоловіком своєї мрії» заради того, щоб бути з своїм новим коханням – подругою, яка помирає від раку.

Отже, так чи інакше роман «Природа всіх речей» не мав шансів пройти непоміченим.

Утім, читачі, які виходили саме із попереднього досвіду знайомства із творчістю письменниці, будуть здивовані. Адже «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» дуже різні, навіть може здатися, написані різними авторами. Якщо перша книга напрочуд автобіографічна, то в другій письменниці майже не видно. І справді, що може бути спільного із успішною сучасною письменницею й Алмою, жінкою-бріологом з ХІХ століття?

Майже сімсот сторінок охоплюють більше як століття людської історії. Оповідь розпочинається із передісторії – опису життя батька головної героїні, Генрі Віттекера. Його життєвий шлях з низів у верхи – це класична надихаюча американська мрія про людину, яка зробила самого себе. Певно, це моя найулюбленіша частина цього масивного тексту.

Але врешті-решт поволеньки читач добрідає до народження (1800 рік, легко потім рахувати), дитинства і юності Алми. І ось тут я почала пробуксовувати. Чому?

На мій погляд, книжку загубило багатослів’я. Вона значно краще б сприймалася, якби була в половину менша. Не зрозумійте мене неправильно, я не проти об’ємних текстів. Взагалі, я вважаю, абсолютно несправедливим тезу, що ми живемо в епоху коротких текстів. Як таке можна говорити тоді, коли ледь не кожний бестселер претендує на трилогію? В час, коли шалено популярні Джордж Мартін і Джоан Роулінг?

Чи ви дорікнете мені в байдужості до біології? Бач яка, не любить інтелектуальне чтиво! Так, біологія – це не те, що мене збуджує, але як бути з тим самим «Марсіанином», де я геть не розуміла наукові обґрунтування, але мені було страшенно цікаво читати?!

Тому власну втому від багатослів’я Елізабет Гілберт я ставлю на карб саме письменниці, а не собі, як читачу.

Чого мені не вистачало, як читачці, - це також ефекту присутності й доступу до співпереживання. Як відомо, цю функцію у великій мірі забезпечують діалоги. Але  письменниця надає перевагу описам. Так, тут є діалоги, але їх мало, і, як правило, вони відтворюють наукові суперечки, які мені більше хочеться назвати інтелектуальною мастурбацією. Ага, останньої також буде достатньо.

Не сказати, щоб я була ханжею і я уникала сексуальних сцен, але особисте життя головної героїні якесь суцільно… бридке й огидне… Письменниця чомусь обирає вивести за головних героїв досить гротескні типи. І тут мене, вже навіть не як читачку, а як письменницю, турбувало питання: чому Елізабет Гілберт обрала саме таких героїв? Саме ось такі теми? Адже, коли ти щось пишеш, то живеш у цьому із максимально глибоким зануренням. Чому їй захотілося ось те, що вона описала, зробити частиною свого життя, та ще й на тривалий час?

Звісно, гротескні персонажі, які більше є типажами, ніж психологічними особистостями, здатними на багатогранність й еволюцію, додають самій історії певної штучності й механічності. Тому тут спостерігаємо той парадокс, як і в «Фелікс, Австріє!» Софії Андрухович: нібито й маємо історичний роман, насичений багатьма цікавими елементами епохи, відчуваємо велику пошукову роботу авторки, і в той же час хочеться крикнути «Не вірю!»

Хороші шматки тексту й сюжетні повороти трапляються, але вони губляться серед сімсот сторінок роману. Як я вже казала, в першу чергу, це історія Генрі Віттекера. Також цікавим є типаж класичної пуританської матері Беатрікс і опису виховання дітей у ХІХ столітті, навіть з реверансами на те, що Алму і її названу сестру Пруденс виховували все-таки нетипово. Окрім того, одним із найзворушливіших моментів, на мою думку, є трансформація Алми на острові Таїті під час жіночої гри.

Загалом, я рада, що прочитала цей роман, але не рада, що я його читала. Так, це не найгірша з тих сорока книг, які я прочитала у 2016 році. Але за співвідношенням ціна-якість, очікування-отримане, час-задоволення - це вірогідний лідер рейтингу книжкового розчарування цього року.

P.S. Так. звісно, можна було б багато чого сказати про феміністичний контекст роману, але він настільки нав'язливий, очевидний і банальний, що навіть це речення стомливо писати.

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Перевиховання Гердманів, або перевиховання Гердманами

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Не встигли ми попрощатися із літом, а вже починаємо планувати новорічні святкування. Для тих, хто хоче бути підготовленим до різдвяної подарункової лихоманки, пропоную відгук на книжку Барбари Робінсон «Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава».

Вже у самій назві заховано половину сюжету – читач дізнається про історію однієї Різдвяної вистави у типовому американському містечку. Одного року все починалося, як завжди, але несподівано участю у виставі зацікавилася родина найбільших хуліганів міста. Шестеро Гердманів, які є страшним сном дітей і вчителів, які нічогісінько не знають про народження Ісуса Христа, беруть усі головні ролі у Різдвяній виставі.

Прийом письменниці простий і цікавий водночас. Вона бере людей з простим мисленням, які не знають суті справи, і вони починають ставити незручні запитання: чому Ірод помер своєю смертю? (І йому ніхто не показав де раки зимують). Як так трапилося, що місця не знайшлося навіть для Ісуса Христа? Як мала б дбати про святе немовля його матір? Хто такі волхви і що за дари вони принесли?

І виявляється, якщо поставити запитання там, де факт сприймався як звичайний і доконаний, то можна зробити чимало відкриттів. По суті, відбувається те, що в літературознавстві називається «перепрочитанням».

Водночас я ловлю себе на думці, що це «перепрочитання» є актуальним не так дітям, як дорослим. Попри те, що ця історія, сповнена гумору й дотепів, буде цікава дітям, але саме дорослі зможуть по-справжньому поцінувати контраст між «дикунською», але безпосередньою реакцією Гердманів і пристойним добропорядним товариством, де син священника грає роками свою роль не через палку віру, а через синівський обов’язок, а дівчинка з янгольським личком (за звичай, виконує роль Марії), має неабияку пиху й марнославство.

Здавалось би, це влучний опис пуританського американського суспільства. Але не тільки. Хто не знає радянської традиції «гнати туфту» і робити щось «для галочки»? У тоталітарному суспільстві – це був засіб для виживання. Але зараз цей психологічний захист вже вичерпав свою функцію і слугує відчутним гальмом прогресу.

Свіжий погляд і вдале перепрочитання неможливе без граничної відвертості й хуліганства. І головні герої – шестеро дітей Гердманів – впоралися із завданням блискуче. 

У той же час дитина прочитає про те, з чим має справу кожного дня – з однокласниками із неблагополучних родин, які мають такі звички, про які у добропорядній й стерильній літературі не говориться. І знову ж таки, за доброю традицією західної «хуліганської» дитячої літератури ми побачимо позитивну розв’язку.

Трохи вибивається із загального тексту міркування нібито тієї дівчинки, від особи якої ведеться оповідь, де простежуються дидактичні нотки. Але, певно, що для середньої школи важливо все-таки було проставити акценти.

Таким чином, книжка є цікавою і для дітей, і для дорослих. Дивовижно, що для релігійних і для тих, хто ставиться до релігії байдуже. Загалом, для тих родин, які мріють, щоб їхні діти були не тільки чемними, а й мали власну думку.

Але обережно! Книга буде неприємна для фанатиків, консерваторів й людей без почуття гумору.

Дівчина з перловою сережкою, Трейсі Шевальє

У пам'яті зринає фраза із спогадів Хемінгуея, коли він казав про Фіцджеральда. Не можу пригадати точні слова, але зміст такий, що автор "Великого Гетсбі" мав вигляд того, хто знав, що написав справді хороший роман. Мені здається, що це дуже пасує письменниці Трейсі Шевальє та її книзі "Дівчина з перловою сережкою".

Хто дивився екранізацію із Коліном Фертом і Скарлет Йохансон, пам'ятає загальний сюжет історії: молоду дівчину наймає родина художника Яна Вермеєра, який пише з неї всесвітньовідому картину "Дівчина з перловою сережкою". Попри те, що фільм і роман різняться за деякими деталями,  дивовижно, як творцям фільму вдалося дуже влучно передати загальну атмосферу книги з її специфічною інтровертованістю Ґріт, головної героїні.

Також і письменниці в своєму романі вдалося багато, що не можна не дивуватися її вправності. В першу чергу, це, звісно, добре скраяне єдине полотно сюжету. Вона описує досить таки звичайне повсякденне життя служниці Нідерландів XVII століття, але так добре, що читач не має шансів занудьгувати.

Історичне тло вплітається органічно й ненав'язливо. Жодна деталь не вибивається, як то часто буває в історичних романах, коли щось вставляється тільки заради диковинки, притаманній певному історичному часу.

Історія змушує задуматися над становищем жінки у жорстко стратифікованому суспільстві, де ідея "соціальних ліфтів" не була можливою, в принципі. Спостерігаючи за життям Ґріт, бачимо що вона має хист до мистецтва, вона значно глибша, спостережливіша й розумніша за свою господиню, яка тільки й вміє, що народжувати дітей. Але у Ґріт немає шансів реалізувати свою "американську мрію", в Нідерландах XVII століття такого ще не знали...

Що важливо, що це болюче питання письменниця порушує не через дидактичні феміністичні настанови й гасла, не через нетипові сюжети для історичної доби, чи творення героїні, яка б більше відповідала ХХІ століттю. Ні, Трейсі Шевальє вистачило тактовності, щоб вишукано накреслити цю проблему ледь помітним штрих-пунктиром.

Так само вправно вона розкриває психологічну складову роману. Мене навіть не напружило те, що доводить до сказу в інших книгах - дещо однобокий погляд на умовно негативних персонажів - дружину Вермеєра Катарину та його доньку Корнелію. В історії, яка оповідається від "я-особи" це терпимо. А от загалом психологічна складова феєрична. Блискуче передано ту напругу великого будинку, де живуть люди, які бояться один одного, до того ж скуті соціальними умовностями. Там, де є місце недомовкам, брехні й маніпуляціям, там неодмінно все закінчиться вибухово і чимось негарним.

Найкумедніше, що історія в своїй суті проста - як непросто жити під одним дахом великій сім'ї із гарненькими служницями, надто якщо служниця розуміє справу чоловіка краще за дружину. На сучасний лад це було б щось про багатого бізнесмена, багатодітну домогосподарку і розумну секретарку з провінції.

І насамкінець - ця книга дуже еротична, наповнена ледь усвідомленими бажаннями й внутрішніми пристрастями, які майже ніколи не виходять на поверхню.

Сніданок у Тіффані, Трумен Капоте

Книга, по якій проїхалося моє СуперЕго.

Дивуюся кожного разу, коли співрозмовник говорить, що не чув про "Сніданок у Тіффані". Хто не бачив екранізації 1961 року з Одрі Хепберн у головній ролі? Здається, це вже класика.

І дивно писати свої враження про класику, але буду. Адже критичне сприйняття і власна думка актуальні саме тоді, коли йдеться про якісь загальновизнані стандарти.

Отже, Він і Вона. Ми, здається, так і не дізнаємося, як звали головного героя, від особи якого ведеться оповідь. Вона буде його деякий час називати Фредом, як її брата, солдата, який на час оповіді воює на фронтах Другої світової війни.

Вона - це Голлі Голайтлі, куртизанка. Її минуле оповите туманом й легендами. Живе за кошти прихильників, які дають їй щось на вбиральню й таксі. Живе сьогоднішнім днем, а на візитівці пише, що вона "подорожує". І справді філософія Голлі проста - вона в очікуванні багатого життя, в якому матиме свій затишний розкішний куточок, а до того часу вона не буде прив'язуватися, розпаковувати чемодани, давати коту ім'я.

Попри те, що Голлі зачаровує головного героя, мені вона, як особистість, не видалася аж такою привабливою. Це досить примітивна малоосвічена дівчина, егоїстична, яка керується власною вигодою і боїться відповідальності. Вражає її здатність до самообману. Вона не просто не розуміє деяких ситуацій і речей, а не хоче розуміти.

Нічим не кращий і головний герой. Письменник-початківець. Невдаха, який займає у житті позицію спостерігача. На його очах розгортається драма дівчини, яка йому подобається. Але він не буде робити абсолютно нічогісінько, щоб поборотися за її прихильність.

Одним словом, для мене це абсолютно не романтична книга. Навпаки, болюча. Про ту частину людської особистості, яка не є надто приємною. Вона інфантильна, недолюблена, пасивна, перебуває у пошуку джерела вічної і безумовної любові, а тіло прагне до затишку і комфроту будь-якою ціною. Вона надзвичайно аморальна й егоїстична. І вражаюче вразлива. В цій темній частині людської особистості почуваєшся безпорадним й розгубленим. Тут поховані наші мрії й ілюзії, які в реальному житті ніколи не збуваються.

Водночас, мені здається, що не переведуться такі сюжети, де чоловіки будуть закохуватися у таких інфантильних жінок. Адже вони відкривають їм двері у вигадане ідилічне дитинство: де життя - свято, де можна робити те, що хочеться, де можна уповні насолоджуватися свободою і безвідповідальністю. 

За загальною атмосферою книга мені нагадала роман "Великий Гетсбі" й фільм "Солодкий листопад" (саме настроєм, не сюжетом). 

P.S. До речі, як здебільшого буває, книжка не має такого романтичного хепі-енду, як у фільмі.

Марсіянин, Енді Вейр

Марсіянин, Енді Вейр

На щастя, натрапила в мережі, здається, на любительський, але непоганий український переклад цієї книжки. 

Я навіть не знаю, хто ще може бути не в курсі, навіть з тих, хто ще не читав книги, не дивився фільму, що це історія про астронавта, якого через нещасливий випадок забули на Марсі.

Марк Уотні, головний герой, невтомно у режимі "non-stop" бореться за своє життя: їжу, кисень, повернення додому. А на Землі розгортається справжня загальнопланетарна кампанія, щоб йому в цьому допомогти.

Книга написана науковцем, і я 50 % всього просто не розуміла. Ну, як не розуміла... вловлювала головний сенс описаних процесів. Бо я в хімії і фізиці повний нуль. Але незнання медицини не позбавляє задоволення від "Доктора Хауса". І цей принцип працює і тут.

Книга класнюча. Написана переконливо, що не хочеться розбирати на сюжет, атмосферу й персонажів. Якщо це не розбираєш на шматочки, а просто віриш у історію, - це означає, що написано добре.

Окрім того, мене надихають ті ідеї, які несе книжка: оптимізм, цінність окремої людини, здатність не опускати руки, боротися до кінця. Окрім того, звернення уваги на важливість науково-технічного прогресу.

Як не згадати, вчора прослуханий виступ Сергія Дацюка про те, що на планеті лишилася одна країна, яка активно продукує цінності майбутнього. Це США. А Європа немає майбутнього, бо вона зайшла в постмодерністський тупик.

На жаль, якось так і є. Чому я, власне, не люблю європейського сучасного кіно, - бо воно занурює у лайно, і не дає хоча б надії на те, що з нього можна виборсатися.

Повертаючись, до книжки Енді Вейра: я думаю, що за нею необхідно викладати фізику і хімію в школі. 

Смайлик «smile»

 Ось уявляю такий міждисциплінарний урок: заходить вчитель і говорить: "Сьогодні ми розберемо наступну проблему, з якою зіткнувся Марк Уотні на Марсі... Які були б пропозиції у вас? Наскільки правдоподібним є рішення проблеми, запропоноване у книзі?"

Блакитний замок, Люсі Мод Монтгомері

 Блакитний замок, Люсі Мод Монтгомері

Цілком випадково знайшла в мережі український переклад книги Люсі Мод Монтгомері "Блакитний замок" (1926). Настільки таємний і підпільний, що я так і не змогла з'ясувати, хто його автор, і де ця книга видавалася, якщо видавалася.

Це історія вже не про дівчаток Енн, чи Емілі. Головною героїнею є 29-літня "стара панна" Валансі. Дівчина живе у строгій задушливій атмосфері разом із матір'ю і родичкою. Вона надзвичайно слухняна і ввічлива, ніколи не перечить своїм численним родичам, і навіть читати може тільки крадькома. Єдина її відрада - це фантазування: вона мріє про життя у своєрідному "Блакитному замку".

І раптом Валансі дізнається, що вона смертельно хвора, і жити їй лишилося якнайбільше рік.

Звісно, тема не нова, сучасний читач і глядач такого начитався-надивився досхочу. Але сама книжка написана у 1926 році, в багатьох моментах актуальна і до цього часу.

Так, таких романтичних натур, закоханих у природу, як Монтгомері, чи то Валансі, важко знайти. Але ось "старих панн" - скільки завгодно. Психологія "хороших дівчаток", які не наважують проживати своє життя, а також старих дів -описано просто блискуче!

Так, як для сучасного читача, опис тільки одного поцілунку - це трішки замало. Але й письменниці, наші сучасниці, допускаються тих огріхів, якими можна дорікнути Монтгомері: надмірна ідеалізація головного героя, інколи романтичні рожеві скельця замість такого інтелектуального змалювання суворої дійсності... А на піднесених вишуканих описах природи я моментально впадала у сплячку. 

Але попри все - Монтгомері тонкий психолог і володіє величезним почуттям гумору. Сюжетна лінія проста, але цілком достатня для мелодрами.

Тому, поруч із книжками Джейн Остін, рекомендую для жіночого читання і "Блакитний замок" Монтгомері. У деяких деталях Мод, на мою думку, навіть перевершує свою вікторіанську колегу.

Ед Стаффорд, Уздовж Амазонки

Десь з тиждень тому я наполегливо шукала два варіанти для чтива: постапокаліптику, або ж щось задушевне про кохання.  Обидва варіанти у прийнятній формі ніяк не знаходилися, і я вирішила звернути свою увагу на ту книгу, яку так прагнула давно купити, а потім, придбавши, успішно про неї забула.

Це книга Еда Стаффорда "Уздовж Амазонки", захоплююча розповідь історії чоловіка, який першим у світі пройшов уздовж усієї Амазонки і ввійшов таким чином до книги рекордів Гіннеса.

Книга вийшла у видавництві "Темпора", до якого я дуже прихильно ставлюся. Їхня продукція займає значну частину моєї бібліотеки. Що мені у ній подобається  - це ошатний дизайн і приглушений папір, який не ріже очі білизною. 

Звичайно, окрім дизайну одна з найголовніших речей  - це переклад. І ось до нього у мене виникло дуже багато запитань. Перше, що кидається у вічі - це те, що перекладач цілком іде за англійським текстом, часом не змінюючи навіть порядок слів у реченні. З одного боку, це надає можливість наблизитися до самого автора, до його способу мислення. З іншого - творить загальне неприємне враження сирого недопрацьованого тексту.

Друге - це наявність русизмів. Якби не той горезвісний дослівний переклад з англійської, то я б могла подумати, що перекладач користувався не оригінальним текстом, а російським перекладом. Тоді у мене народилася друга теорія - перекладач у житті не використовує українську, а також є аматором, далеким від філології.

Яке ж було моє здивування, коли, сівши за рецензію, я надибую такі відомості про перекладача: Андрій Бондар - Кам'янець-Подільський, Київ, Могилянка, хм... філологічний факультет, Член Асоціації українських письменників. Йой, що ж тут казати, слів нема.

Можливо, огріхи перекладача були б не такими помітними, (насправді, я оцінила б його роботу на тверду 4), якби не прикра робота редактора і коректора. Помилок багато, я навіть деякий час читала з олівцем і виправляла їх.

Перейдемо до самої книги Еда Стаффорда. Звичайно, вона написана колишнім військовим, а тепер мандрівником-авантюристом. Тобто великої письменницької майстерності очікувати не варто. Найцікавіше у книзі інше - живе свідчення про надзвичайну пригоду. І мені форма оповіді, запропонована Стаффордом, сподобалася.

Цікаво, що книгу я відкрила саме у той момент життя, коли вона була найпотрібніша. Ед Стаффорд, як типовий представник західного світу, а також просто неординарна людина, напрочуд схильний до самоаналізу і пошуків психологічної самокорекції. Тому впродовж опису подорожі, він намався поділитися своїми психологічними проблемами і пошуками шляхів їх вирішення. 

Дивовижним чином психологічний стан британця у подорожі вздовж Амазонки, і мене, науковця з Києва - мав багато чого спільного. Я знайшла подібність наших психологічних проблем і з ентузіазмом читала про внутрішні пошуки Стаффорда. Якщо узагальнити - то найтяжче для людської психіки - це не різноманітні смертельні загрози (тубільні племена, каймани, піраньї, наркоторговці...), а одноманітність і нудьга. Коли день у день робиш одне й те саме. 

Свого часу у численних інтерв'ю українського мандрівника і письменника Макса Кідрука я читала його зневажливу характеристику власного першого твору "Мексиканських хронік". Мовляв, це більше історія здійснення мрії, ніж книга про подорожі. На мій погляд, він не правий. У книзі про мандрівки найцікавіше читати не інформацію про історію і географію, а все те суб'єктивне, що переживає мандрівник. Тому що красиві описи різноманітних куточків Землі цілком доступні для прочитання в інтернеті, енциклопедіях, туристичних та інших журналах. Тому й згадані "Мексиканські хроніки" я прочитала рівно до половини ;) А шаную Кідрука саме за останню його книгу, технотриллер "Бот", але то, звісно, вже зовсім інша історія...

Підсумовуючи, варто сказати, що "Уздовж Амазонки" - це дивовижна книга, яка буде корисна тим, хто цікавиться пригодами, а також тим, хто зараз перебуває на шляху до своєї мети і потребує додаткової мотивації.

Резюме: 5-/5