Я закохалася, Марія Морозенко, 2017

Тривалі заклики вводити в українську підліткову літературу нові теми почали давати плоди. У минулому році ми читали "Солоні поцілунки" Ольги Купріян, а у цьому - в тому ж видавництві "Академія" вийшла повість Марії Морозенко "Я закохалася".

Відтак чи не з першої сторінки ми дізнаємося, що головна героїня, гімназистка Віра, вже доросла - у неї почалися місячні. Будуть тут також і босоніжки на підборах, класичний любовний трикутник і з'ясування стосунків із подружками.

По суті, це основна тема повісті - взаємини з друзями й коханими у непростий підлітковий вік, а також процес навчання тому, як розпізнавати хороших і поганих людей. 

Віра мріє про кохання і цей момент настає - їй здається, що вона закохана у новачка. Але з часом приходить розуміння того, що не все те золото, що блищить.

Безумовною перевагою цієї повісті є легкий стиль написання. Книга приємно й швидко читається. Відриватися від процесу читання не хочеться. А сам післясмак - світлий і позитивний.

Дидактична сторона тут різноманітна: і спроба ненав'язливо показати необхідність збагачення лексичного запасу (через "бабусину" лексику), і тема вірності друзям, і важливість помічати й цінувати справжнє у стосунках, а не показні ознаки "крутості" чи багатства.

Претензії у мене до книги скоріше світоглядні, які витікають з мого досвіду й уподобань.

По-перше, стосунки підлітка Віри з батьками, на мій смак, дуже зідеалізовані. Інколи аж засолодкі. Я пам'ятаю свій підлітковий вік, я також читала статті шкільних психологів. Основна зона конфліктів школярів, надто в підліткові віці, пролягає у сфері взаємин батьків і дітей.

Якщо припустити, що Віра - це просто зріз типового підлітка, де конфлікт неоприявлений, то, в принципі, ситуація описана логічна. Маючи автозаборону на агресію до найважливіших в житті людей (наприклад, дивує, що за мамою Віра тільки сумує, а типова реакція підлітка була б все-таки злість, що її покинули), дівчинка не має контакту з власними відчуттями, тому їй так важко розібратися з друзями, визначити, хто справді їй симпатизує, а хто тільки хоче використати.

По-друге, мені, людині, яка дуже ворожо сприймає ліву ідеологію, було не приємно, що в черговий раз ми маємо стереотипне уявлення про дитину з багатої родини, "мажора". В своєму житті я бачила і заможних людей, які більш як 10 % своїх доходів регулярно віддають на благодійність, і бідняків, яким всі винні, а вони нікому. Звісно, є й бабусі, які скрюченими пальцями плетуть шкарпетки нашим воїнам. Тобто немає правил. Є лиш людські якості. Мені хотілося б, щоб у наших підлітків не виховували ліву ідеологію, нездорове радянське ставлення до грошей, як чогось поганого.

Щодо міри гостроти конфлікту, який розгортається у повісті, то мені його було достатньо. Адже саме прикметою підліткового віку є ситуації, коли роздувають з мухи слона. Тим більше, що тут буде і спроба самогубства, і втрата цноти, і автокатастрофа.

Втрата цноти - це цікавий момент, на якому можна не одну книжку з антропології й психології написати. У повісті "Я закохалася" втрата невинності - це те, що відбувається не з головною героїнею, а іншою, "нечемною", дівчинкою. В західній young adult літературі описані вже сюжети, коли така важлива подія трапляється і в житті головної героїні... Звісно, нам усім би хотілося, щоб діти до сексу практично переходили пізніше, в усвідомленому віці. Але у підлітковій літературі має бути хоча би бажана модель цього "ініціаційного" процесу. 

...Наприклад Белла з "Сутінків" довго утримується і реалізує свою пристрасть після шлюбу.

Доброта й цнотливість тексту, доступність в сучасному світі інформації про статеві стосунки, а також відсутність виразного конфлікту батьків-дітей-системи, підштовхують до того, що цільова аудиторія повісті - 12-13 років. Але варто провести польові дослідження :)
Також продовжую чекати українських "Голодних ігор".

#Вертеп. Роман про Майдан, Олена Захарченко

Вже скоро, 21 листопада, будемо відзначати День Гідності і Свободи й третю річницю Євромайдану. Ця тема дуже делікатна, адже хтось розчарувався, а хтось до цього часу не може говорити про події того часу... Але література на цю тему так чи інакше з'являється, бо інакше не може бути. Адже саме завдяки книгам суспільство має змогу колективно відрефлексувати свій досвід.

У 2016 році у видавництві "Нора-Друк" вийшов роман Олени Захарченко "#Вертеп. Роман про Майдан". Якщо раніше багато з'являлося документальної прози, то це вже цілком художній твір, з великою часткою фантазії автора.

Якщо навіть прибрати із назви слово "вертеп", то сам "вертепний", або ж "різдвяний" дух неможливо не відчути. Адже сама історія роману - це така собі фантасмагорія різдвяної ночі, містичного часу, коли двері у потойбічні світи відчиняються, коли можливо все. Основна дія відбувається у ніч з 18 на 19 лютого з великими шматками ретроспекції у минуле героїв, де авторка прагне показати також акцію "Україна без Кучми", Помаранчеву революцію і протести проти мовного закону 2012 року.

Але найменше, що присутнє у романі, - це політична тематика. Вона ніби і є, але як такої її і немає. Навіть самі мотиви головних героїв щодо їхньої політичної активності для читача або незрозумілі, або непомітні.

Одним словом, патріотизм відчувається тут більш як щось інстинктивне й ірраціональне.

Зате у романі дивовижно зміксовано гостру соціальну тематику і козацьке фентезі. З одного боку, любовне виписування життя-буття соціальних низів чітко відсилає читача до текстів Сергія Жадана (і вуаля, після прочитання роману я дізнаюся, що це чи не улюблений письменник авторки), з іншого, - Олена Захарченко прив'язує відомі історичні події до легенди про козацьку литавру, яка дарує перемогу у битвах.

Найемоційніші сторінки у романі також не зовсім політичні, а емоційно-материнські. Саме за цей гачок письменниця зачіпає, змушує співпереживати і слідкувати за долею героїв. 

Мушу  також попередити майбутніх читачів бути обережними, якщо ви не любите гострої похмурої соціалки, або ж прагнете доброго, світлого і пухнастого тексту. Беручи цю книжку до руки, навіть попри наявність козацької фантастики, необхідно бути готовим до суворої і часом бридкої реальності.

Загалом, історія вийшла цілісна, закручена, і письменниці вдалося склеїти свою мозаїку докупи. І, знаєте, попри те, що я тривалий час уникаю розмов і згадок про події того часу, читати мені було зовсім не страшно :)

Гетьман, 2015

Оголошуючи свій Тиждень українського кіно, я сподівалася насправді на те, що роблю щось хороше. Сама дізнаюся щось про нього і іншим розповім. Але вже третій день, а мої кіноперегляди мені все більше здаються якоюсь збоченою формою мазохізму і панщиною. Виходить, я своїми постами роблю ще гірше - створюю антирекламу українському кіно?

Ось візьмемо чотирьохсерійний "Гетьман" про Богдана Хмельницького. Ніби вже над якимсь відтворенням історичної атмосфери попрацювали, і герої чогось хочуть... любов, політика... А як уявлю, що окрім першої серії (45 хвилин) треба ще три проглянути, так здається, що ліпше повіситися.

Щоб не бути голослівною аргументую. В першу чергу кидається в очі брак харизматичних персонажів, які мали б хорошу психологічну основу. Може, комусь здається, що я маю апріорі співчувати невиразному Богдану Хмельницьку, але це не так. Логіка дій Гелени кульгає. Чаплинський - якийсь картонний герой з підручника, або лякалок для дошкільнят. "Поганий дядя" із зловісним сміхом.

Окрім того (це стосується і попередніх стрічок, про які я писала), відчувається, що творцям фільму здається, що якщо вони поставлять, як у театрі, стілець, то глядач дофантазує квартиру. І навіть, коли в цьому серіалі вже постаралися, щоб не тільки стілець у кадрі був, то не подумали, що то має все ожити.

Кумедно, коли Гелена спілкується з Чаплинським, а на задньому фоні стовбичать три служниці, тримаючи в руках по платтю. Як декорації. Кумедно, якби не було так сумно.

Нескорений, 2008

Продовжую Тиждень українського кіно. Сьогодні патріотичний день. Переглядала стрічку "Нескорений" про генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича. 

Хоча я історик за фахом, але час з початку Другої світової війни завжди мене цікавив найменше з усіх історичних періодів. Зізнаюся, знаю про УПА та Шухевича небагато. 

Фільм розповідає про останній рік життя Романа Шухевича, але є спогади про довоєнний і воєнний період...

Почну з позитиву. Знаючи жалюгідний фінансовий стан українського кінематографу, варто визнати, що творці фільму зробили свою роботу максимально добре. Думаю, історики цього історичного періоду знайдуть, до чого причепитися, але пересічному глядачеві атмосферності буде досить.

Також добре те, що фільм розповідає про зацьковані сторінки нашої історії, про героя, якого під тиском радянської пропаганди робили десятиліттями антигероєм. 

Для глядача стає зрозумілим, чому, власне, так радо на українських землях спершу зустрічали німецькі війська. Не оминає стрічка і конфлікту між українськими націоналістичними силами з німцями, коли останні проявили себе не з найкращого боку.

Хорошими є сюжети з прийняттям присяги, із шпиталем у селі, а також кілька сцен про масові страти ув'язнених радянськими військами, які відступали.

На цьому мої позитивні враження закінчуються... "місто засипає і прокидається мафія". Я розумію, що це страшенно патріотичний і потрібний фільм, але навіщо героїчний епос знімати у формі поетичного кіно? Коли є красиві пози, довгі плани й візуальні метафори, які як хоч, так і розумій. 

Сценарій прописаний надзвичайно нечітко, він розмивається в усій цій поезії, немає логічного стрижня, який би все тримав докупи. Так, якийсь українець, взявши на озброєння Вікіпедію і підручник з історії щось то зрозуміє. Але насправді історія покрита туманом і, наприклад, для закордонного глядача буде абсолютно не зрозуміла.

Візьмемо наприклад "Хоробре серце" (1995) з Мелом Гібсоном у головній ролі. Навіть якщо ви в житті ніколи не чули про боротьбу шотландців проти англійців, вам усе зрозуміло. Ба більше - цікаво і захоплююче. І ви в житті не забудете, що така боротьба була.

Також в особі Вільяма Воллеса (героя Мела Гібсона) ви побачите живу людину, а не ікону-панегірик.

З психологічними характерами головних героїв у цьому фільмі взагалі біда. Хто ці всі люди на екрані? - хочеться вигукнути. Які стосунки зв'язують Галину із Романом? Хто вона? Яка вона? І так про всіх інших.

Герої фільму не контактують один з одним як з людьми. Відтак життя на екрані не оживає.

Загалом фільму бракує цілісності. Так, з біографіями досить складно вивести якусь одну головну ідею, на яку б можна було нанизати, як намистини, різні події. Це не детектив, де знайшов вбивцю, то й по всьому. Але це не неможливо.

Я зараз, можливо, скажу дуже крамольну річ, але чим швидше українське кіно, як і українська література відійдуть від потоку свідомості, метафор і поетичного кіно Довженка і Параджанова, і почнуть розказувати прості історії, але так, щоб діставало до самого серця, тим краще.

Сафо, 2008

Поки маю час вирішила собі організувати давню задумку - "Тиждень українського кіно". Почала з не зовсім українського "Сафо" (2008).

Фільм розповідає про недовгий медовий місяць молодої американської пари, яка приїздить на острів Лесбос. Примхливій донечці багатого татуся, яка щойно вирвалася з-під опіки няньки, ввижається, що вона реінкарнація її тезки - давньогрецької поетеси Сафо. Цю фантазію розпалює і підігріває донька російського археолога (Богдана Ступки) - Хелена.

Чоловік Сафо, здавалось би, виграв щасливий приз, одружившись із багатою нареченою. Тим більше, що сам він людина творча - художник. Але він не недооцінив здатність своєї обраниці створювати драму на рівному місці.

Загалом сюжет настільки простий, що важко непроспойлерити розвиток дії. 

Що безумовно є перевагою фільму - це хороша операторська робота, яка дозволяє насолодитися красою Криму, де все знімалося. Тема цілком добре лягає у заданий історичний період - 1926 рік, коли гуляли ідеї "вільного кохання", а також любили справи сердечні підганяти під усякі штучні концепції. Також це час нарочитості, демонстративності. До певної міри істеричний час.

Це відповідає загальному духу історії і характеру головної героїні.

З іншого боку, ми далеко не в 1926 році і мені б хотілося, щоб історія звучала переконливіше, герої були прописані із хоча б якимсь психологічним підґрунтям, а в сюжеті була хоча б якась інтрига.

Окрім того, гарні краєвиди не можуть прикрасити головних героїв. Я розумію, що це погано характеризує мене, як критика, що я розглядаю мистецтво не як заради мистецтва, а з точки зору "героїня - дурепа", але важко стриматися. А блог мій, тому стримуватися не буду.

Тому історія для мене звучить насправді так: побралися двоє, і все було чудово. Але молода дружина від нічого робити вирішила придумати собі драму й перепаскудити все, що мала. Потихеньку вона сама повірила у ту історію, яку сама собі придумала, і зійшла з розуму. І в цьому контексті поведінка її чоловіка і подруги цілком зрозуміла. Бо їм, як тверезомислячим людям, божевілля видається не дуже привабливим.

Хелена - ще один огидний персонаж із цікавим життєвим сценарієм "хочу те, чого не можна", або "дай, що їси". Але вона, на відміну від Сафо, не заграється, а зберігає тверезий глузд. Це власне те, що можна виснувати із того, що нам показано на екрані, бо насправді над її мотивацію сценаристи вирішили не заморочуватися.

Звісно, пікантності додає багато-багато еротики. Але коли нема хорошого сюжету і головних героїв - це не те, що може виправити ситуацію.

Девізом фільму я б оголосила перші рядки відомої російської пісні: "Кому? Зачем?" ... було знімати цей пустий фільм. Ні для розуму, ні для душі.

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Перевиховання Гердманів, або перевиховання Гердманами

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Не встигли ми попрощатися із літом, а вже починаємо планувати новорічні святкування. Для тих, хто хоче бути підготовленим до різдвяної подарункової лихоманки, пропоную відгук на книжку Барбари Робінсон «Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава».

Вже у самій назві заховано половину сюжету – читач дізнається про історію однієї Різдвяної вистави у типовому американському містечку. Одного року все починалося, як завжди, але несподівано участю у виставі зацікавилася родина найбільших хуліганів міста. Шестеро Гердманів, які є страшним сном дітей і вчителів, які нічогісінько не знають про народження Ісуса Христа, беруть усі головні ролі у Різдвяній виставі.

Прийом письменниці простий і цікавий водночас. Вона бере людей з простим мисленням, які не знають суті справи, і вони починають ставити незручні запитання: чому Ірод помер своєю смертю? (І йому ніхто не показав де раки зимують). Як так трапилося, що місця не знайшлося навіть для Ісуса Христа? Як мала б дбати про святе немовля його матір? Хто такі волхви і що за дари вони принесли?

І виявляється, якщо поставити запитання там, де факт сприймався як звичайний і доконаний, то можна зробити чимало відкриттів. По суті, відбувається те, що в літературознавстві називається «перепрочитанням».

Водночас я ловлю себе на думці, що це «перепрочитання» є актуальним не так дітям, як дорослим. Попри те, що ця історія, сповнена гумору й дотепів, буде цікава дітям, але саме дорослі зможуть по-справжньому поцінувати контраст між «дикунською», але безпосередньою реакцією Гердманів і пристойним добропорядним товариством, де син священника грає роками свою роль не через палку віру, а через синівський обов’язок, а дівчинка з янгольським личком (за звичай, виконує роль Марії), має неабияку пиху й марнославство.

Здавалось би, це влучний опис пуританського американського суспільства. Але не тільки. Хто не знає радянської традиції «гнати туфту» і робити щось «для галочки»? У тоталітарному суспільстві – це був засіб для виживання. Але зараз цей психологічний захист вже вичерпав свою функцію і слугує відчутним гальмом прогресу.

Свіжий погляд і вдале перепрочитання неможливе без граничної відвертості й хуліганства. І головні герої – шестеро дітей Гердманів – впоралися із завданням блискуче. 

У той же час дитина прочитає про те, з чим має справу кожного дня – з однокласниками із неблагополучних родин, які мають такі звички, про які у добропорядній й стерильній літературі не говориться. І знову ж таки, за доброю традицією західної «хуліганської» дитячої літератури ми побачимо позитивну розв’язку.

Трохи вибивається із загального тексту міркування нібито тієї дівчинки, від особи якої ведеться оповідь, де простежуються дидактичні нотки. Але, певно, що для середньої школи важливо все-таки було проставити акценти.

Таким чином, книжка є цікавою і для дітей, і для дорослих. Дивовижно, що для релігійних і для тих, хто ставиться до релігії байдуже. Загалом, для тих родин, які мріють, щоб їхні діти були не тільки чемними, а й мали власну думку.

Але обережно! Книга буде неприємна для фанатиків, консерваторів й людей без почуття гумору.

Століття Якова, 2016

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" я вважаю одним з найкращих в українській сучасній літературі. Схоже, я не одинока в своїй думці, відтак і на екранізацію цієї книги багато хто чекав із нетерпінням.

Коротко про сюжет для тих, хто настільки не цікавиться українською сучасною літературою, що не чув, не читав, не знає. Отже, книжка "Століття Якова" розповідає про... Якова, чоловіка, який прожив сто років. Але, як кажуть на весіллях, "життя прожити - не поле перейти". Тим більше, коли українська історія за останні сто років надто була багата на драматичні події, які хоч не хочеш мусиш прожити.

Так і Яків: кохає, страждає, служить у війську, воює у війнах. І навіть під кінець життя має свій останній бій.

Я вже давно читала саму книгу, але, маю таке відчуття, що постать самого героя у книжці більше промальовується як героїчна. Я навіть пам'ятаю, що говорила про першого "альфа-самця" в українській сучасній літературі. У фільмі аж до останньої серії Яків досить таки пасивна фігура, а історія з ним відбувається, а не він творить своє життя. По суті, це історія "дуже глибокого" партизана. Хоча українська історія така, що демонстративні героїчні типи мали значно менше шансів прожити таке довге життя.

Що стосується самого фільму, варто згадати, що ще до завершення прем'єри у нього полетіло каміння. Що це лубок, примітив і театральщина. І, звісно, критики по-своєму праві.

Так, знову тема українського села. Знову головний герой весь час, сидячи за столом, ріже сало з хлібом.

Так, акторам часто бракувало переконливості. Взагалі, славетні діалоги і монологи Кокотюхи можна було скоротити. Чомусь було видно, що творці фільму робили акцент саме на тому, що говориться. Це, можливо, доречно, у театральних постановках, але кіно - це все-таки візуальний жанр. І щоб фільм ожив, і не мав вигляд дії у дешевих декораціях, треба показати саме життя. Оператора мені хотілося повісити на великій українській груші. І, певно, що режисера також...

Покажіть історію через повсякденне життя героїв! Якщо це село, то хай вони роблять якусь роботу. Покажіть, як у цій роботі проминають роки. Якщо це кохання, то хай будуть кілька мовчазних епізодів, але таких, щоб ми зрозуміли, що це любов. Де побут війська? Як там жилося головному герою, селюку?.. А ще цікавезна тема - як було тій Зосьці, шляхтинці, яка приїхала в українське село ґаздинею? Зараз шоу знімають "панянок-селянок" - настільки цікавою є тема "акультурації", вживання особистості у незвичне для себе середовище.

Звісно, брак візуального зображення - це похідний дефект ще з книжки, яка скоріше за все писалася аудіалом. Володимир Лис має таку хибу. Але це не завадило йому написати дуже добрий роман. А ось у кіно так не можна.

Перенесеною із книги є ще одна хиба - не зовсім добре розкрита психологія головних героїв. Для кіногурмана бракує тонів і напівтонів. Але частково це було компенсовано справді хорошими типажами акторів. Мені здається, кастинг дуже хороший.

Відчуття театральності посилювалося тим, наскільки по-кустарному відтворювалася атмосфера доби. Звісно, великою мірою це зумовлюється тим, що грошей в українського кіно не так багато. Хоча мені здається, що тут проблема не тільки в цьому...

Але досить критики! Так, серіал має вагомі хиби. Але, в цілому, відчувається суттєвий крок вперед українського масового кіно. Цей серіал і не мав бути аж таким шедевром, на мій погляд. А хоча б зробити гідну конкуренцію москальському серіальному лайну. І цю функцію він виконав "на відмінно". 

Приємно, що звучить українська тема. Для масового кіно важливим є також те, що й акценти розставлено правильно.

Щодо себе особисто, то я не сподівалася, що я подивлюся серіал з задоволенням, без перемотки й у той же час із певною часткою зворушення.

Так що "Століття Якова" - це гарний почин. Сподіваюся, що українське кіно зробить роботу над помилками і буде з роками тільки збільшувати кількість і підвищувати якість.

Лєтючий сміттєвоз, Марина Гримич

"Лєтючий сміттєвоз" Марини Гримич - це книжка, яка спровокувала у мого внутрішнього цензора нервову гикавку. Правда завжди вражає. А поважна доктор наук і письменниця-хуліганка  наважилася написати надзвичайно нетипову для української підліткової літератури річ. Про справжніх живих тінейджерів, у яких серед улюблених слів "урод" - ще лагідненьке. І це враховуючи те, що вони, як і герої цієї історії, можуть бути насправді дуже інтелектуальними хлопчиками із дуже інтелігентних сімей.

Головним героєм "Лєтючого сміттєвоза" є підліток Данило, який має чудернацьке таємне зацікавлення сміттям. Він переживає сюрреалістичні пригоди у стилі "треш" разом із своїм розмовляючим псом і другом-французом. Їхні дрібні авантюри і фантасмогоричні пригоди приправлені вбивчою іронією і сленговими словечками. Дуже влучно і тонко (скоріше між рядками, ніж у описі зовнішніх подій) описано психологічну атмосферу підліткового бунтарства і народження маскулінності.

Утім, за брутальною формою заховано багато смислів: прихованих і таких, що лежать просто на поверхні.

Для кого? Для підлітків і тільки для сміливих батьків.

Saint Porno, історія про кіно і тіло, Богдан Логвиненко

Я дуже втішена, що мої передбачення щодо появи українських письменників-блогерів здійснюються. :) Ще кілька років тому на своїх лекціях з укрсучліту, торкаючись тенденцій в літературі, я мусила наводити приклади сусідніх держав.

Богдан Логвиненко із книжкою "Saint Porno" зробив до того ж крок вперед, адже блогери часто лінуються і видають паперову версію своїх постів. А тут ми маємо оригінальну історію української порноакторки.

Звісно, знавці можуть мені заперечити і вказати на той факт, що Богдан Логвиненко писав ще й до мандрівного блогу і був культурним менеджером. Ок. Але чи мав би він без популярності в мережі друге місце у ТОП 10 Книгарні "Є"?

Сама історія порноакторки приємно розширює теми укрсучліту. Щоправда, у той бік, який цнотливі народники воліли б не показувати. 

Але парадокс у тому, що історія сама по собі не така вже й провокативна, не така вже й шокуюча чи непристойна, як того можна було б очікувати. Вона скоріше про альтернативний спосіб життя і пошуки себе, ніж про "полуничку".

І справді, попри те, що головна героїня ділиться своїми думками і шокуючими деталями свого способу життя, вона не відкривається повністю перед читачем. І це відчутно.

Післясмак досить таки дивний: з одного боку, легко читається, з іншого, - я не можу точно сформулювати, навіщо я  прочитала цю книжку і що від неї отримала. Дуже повітряний післясмак...

Маша або постфашизм, Ярослав Мельник

Новий роман Ярослава Мельника я чекала з нетерпінням, адже його "Далекий простір" надзвичайно вразив мене, настільки, що цю книжку вже два роки я рекомендую під час своїх лекцій у своєму списку ТОП 10 укрсучліту.

"Маша або постфашизм" знову занурює читача в антиутопічний світ майбутнього. Якщо у "Далекому просторі" - це було суспільство сліпих, де зряча людина вважалася хворою, то у новому романі ми бачимо світ, економіка якого цілком базується на використанні "сторів". Ці "тварини" нічим не відрізняються зовнішньо від людей, але їм свого часу не дали розвинутися розумово.Таким чином "стори" - це, по суті, люди-Мауглі, виховані щоправда, не в джунглях, а в хліві.

Все починається з того, коли у головного героя, звичайнісінького фермера, пробуджуються співчуття і любов до однієї з "сторів" - Маші.

З художньої точки зору в мене до автора претензій майже немає. Історію я ковтнула за пів дня. Кілька шматків "уривків із преси Рейху" здалися мені надто розтягнутими, хоча загалом вони вдало показують трансформацію політичної свідомості держави перед загрозою змін: від повної свободи думки і відсутності каральних органів до приходу до влади консервативних і войовниче налаштованих діячів.

Маючи змогу порівнювати вже два романи автора, мушу констатувати, що письменник, все-таки, як правило, пише все життя одну книжку. Ось і тут ми знаходимо спільне: знову антиутопічний світ невігласів, знову головний герой по-своєму "прозріває", знову частина роману буде присвячена саме внутрішнім змінам головного героя, а друга - його втечі, знову фінал, де ми разом із головним героєм стоїмо на порозі нового світу, але що він нам принесе - не зрозуміло.

І знову, герой не сильно розуміє, що йому потрібно від життя.

Ну, і як же без проблем із жінками. Хочу відразу сказати, що ніякого кохання між Дмитром і Машею я не побачила. Невдаха-фермер-журналіст просто не вміє будувати стосунки із людьми, а надто із жінками, а душевну близькість заміняє фізичною. Головному герою насправді глибоко байдуже до Маші, до того, хто вона, чого хоче, а те, що вона може "олюднюватися", тобто ставати особистістю, сприймається ним як загроза їхнім стосункам.

Я маю звичку, не затримувати прочитані книжки у себе, а віддавати знайомим-колегам для читання. Цей же роман, боюся, не зможу так тиражувати на роботі, адже він провокує і шокує через сцени людоїдства, убивств й безкінечні-безкінечні випорожнення-випорожнення.

Щодо останнього, то хочеться запитати, чи не вирішував письменник при цьому якісь внутрішні свої комплекси із раннього дитинства, бо тварини набагато охайніші за "сторів", описаних у книжці. Тут бачимо багато паралелей із свиньми. Так от, хто знає, вони, якщо дати їм достатньо простору для життя, гадять в окреме місце, сплять в іншому, їдять також. 

Згадайте також  котів, які безкінечно вилизуються.

Або ж візьмемо для прикладу народи, які знаходяться на племінному рівні розвитку. Вони дуже велику увагу приділяють своєму зовнішньому вигляду! Навіть якщо мають дещо специфічне, як на "цивілізованих" людей уявлення про красу.

Одним словом, щоб лайна не було аж так забагато, можливо, автору слід було б почитати щось на тему поведінки тварин.

Книжка може сподобатися вегетаріанцям, дуже дотепно проведено паралель між українськими традиціями заколювання свиней і культу сала.

Основна ідеологічна лінія викликала у мене суперечливі відчуття. Дяка письменнику за поставлене запитання, але мені тут було надто багато моралізаторства і популізму. Власне, революціонери мали настільки непривабливий вигляд для мене, що мимоволі  я починала симпатизувати "людожерам"...

Як бачите, роман неоднозначний і породжує дуже багато протирічивих думок. Бажання думати і сперечатися з автором. Чим книжка і цінна для нашого маленького болітця укрсучліту, де рідко з'являються такі нетипові "інакші" речі.

Тому мій вердикт: 5/5.

Алла Рогашко, Осіннє рондо місячної ночі

Маємо цікаву суміш позитивного мислення, візуалізації і теорії про реінкарнацію. На тлі романтичного міста Лева сплелися у романтичному зв'язку руки двох закоханих душ, які романтично простують крізь час і незгоди ХІХ і ХХІ століття.
Текст читається легко і головне швидко. Інколи є спроби передати діалектні відтінки, мову низів. Суржиком спілкуються підлі і нечемні герої. Так їм. Але найголовніше, що вирізняє текст - це непереборне прагнення до КРАСИ (!!!!) Я б назвала такий стиль романтична кічева готика. 
Тут буде дуже солодко. Тут будуть закохуватися з першого погляду, і не реальної зустрічі, а уві сні. Тут будуть дуже полярні чорно-білі герої: або підлі і огидні (але таких відповідно позитивного мислення не так багато), або (здебільшого) дуже-дуже хороші. Ніяких відтінків, напівтонів, чи хоча б найменшої психологічної достовірності.
Мелодраматичні повороти сюжету можуть змагатися за своєю напругою і ефектними драматичними позами з турецькими і індійськими серіалами. Одним словом, - це саме те, чого потребує мозок стомленої життям жінки. Свої книги я даю читати у середньому двадцяти своїм колегам. І я так собі міркую, що ця книжка буде користуватися шаленою популярністю. 

Одним словом, шановні змучені життям і покривджені пані, кидайтеся чимдуж в крамниці за книжкою і шоколадкою. Матимете з бабусиним пледиком файні вихідні. І головне знайте - Він прийде! Треба тільки гарно візуалізувати й бути вірною собі!

Дім у Бейтінг Голлов, Василь Махно

Дім на березі самотності

До сьогодні можна почути таку думку, що коротка проза – це скоріше маргінальне явище в літературі, з яким важко чи то дебютувати, чи здобувати визнання. Утім, у 2013 році канадка  Еліс Манро здобула Нобелівську премію, а у 2015 – Василь Махно, раніше знаний як поет, есеїст, перекладач і літературознавець, – за першої спроби отримав українську відзнаку «Книга року ВВС».

Його «Дім у Бейтінґ Голлов» – це збірка із восьми оповідань, яку критики поспішили віднести до емігрантської прози, адже з 2000 року автор проживає у Нью-Йорку.

І, справді, пересічному українцю буде незвично читати текст, у якому український маленький світ вплетений у загальносвітовий мурашник. Більш знайомою є гіпертрофована концентрація на собі і тунельне сприйняття як своєї історії, так і теперішнього і майбутнього.

Натомість світ Василя Махна, хоча й має дві улюблені локації – рідний Чортків і знайомий Нью-Йорк, – значно ширший, й інколи сягає планетарного масштабу. Здається, найголовнішою прикметою письменника є ось ця здатність павука – снувати павутину майже невидимих зв’язків між народами, країнами і материками. Чи це буде одна мультикультурна вулиця у Брукліні, чи розірвана між континентами родина галицьких євреїв напередодні другої світової війни.

Ця всеохопність поширюється не тільки географічно, а й темпорально. І вже в часопросторі людського життя Василь Махно об’єднує точки на лінії життя окремої людини у свій, парадоксальний, спосіб – хаотично поєднуючи теперішнє і минуле, вплітаючи почасти особисту історію у загальнолюдську. Таким чином письменник руйнує лінійне сприйняття часу ХІХ століття і створює нову реальність одномоментності людини ХХІ століття, симультанності електричної доби Маршалла Маклуена.

Такий прийом автора, який передбачає певну споглядальну беземоційну позицію, творить дистанцію між ним і окремим героєм, а також читачем. Людина, вписана у загальносвітовий контекст робиться напрочуд дрібною, беззахисною і неймовірно самотньою. І ось ця всепроникаюча нездоланна туга самотності – це головна емоція цієї холодної, як крижане море, книжки.

Тут важко провести літературні паралелі, сама документальна манера письма автора наштовхує скоріше на порівняння із етнографічними дослідженнями, або ж кінохронікою. Суто настроєво оповідання, чимось подібні на фільм Чжана Імоу «Жити» (1994), коли життя «маленької» людини, як ціле, стає величним на тлі людської історії.

Кожного разу, як починаєш, холодне, як риба, одне з восьми оповідань, ловиш себе на думці: «А навіщо це читати?» Можливо, для того, щоб знайти своє місце на епічному полотні життя.

Любовне життя, Оксана Луцишина

Обрати цю книжку для читання мене підштовхнули кілька причин: рекомендація Оксани Забужко, присутність у топах 2015 року і тема Таро, яким я цікавлюся.

Якщо відкинути весь флер всього містичного й інтелектуального, яким оповитий роман, то сюжет досить таки благенький і простий. Я б сказала, що навіть банальний. Емігрантка із слабкою психікою западає на звичайного буденного психопата і весь роман бореться із своєю залежністю від нього. Читач досхочу наїсться душевних страждань і снів головної героїні. Це називається «любовним життям». 

Тлом оповіді виступає емігрантське життя вихідців із Східної Європи. Хоча повною мірою соціальним романом ця історія не є.

З точки зору суто художньої літератури, як мистецтва оповідання, то книга мене страшенно розчарувала. Те, про що розповідається так піднесено і подається як щось нетривіальне і особливе, є навдивовижу пустим і банальним. І це той ґандж, який перекривав мені усі позитивні риси роману, наприклад дуже хорошу мову.

Також було неприємно весь час варитися у цих стражданнях-«коханнях».

У книзі Оксана Луцишина постає перед читачем у двох іпостасях: письменниці і літературознавця, адже в кінці письменниця подає своє тлумачення свого тексту через систему карт Таро. І варто сказати, що остання іпостась цікавіша, а, отже, перемагає.

Для мене роман «Любовне життя» є не циклом «шляху героя» за Таро, а архетипом Диявола (я маю на увазі саме архетип, а не оцінку, я не є християнкою для цього), п’ятнадцятий аркан. Чому? Тому що раціональний і емоційний аспекти тут розкриваються через свої негативні якості, головна риса якої є «надмірність».

Я ще вагалася, чи не є головна героїня арканом Місяця за її любов до того, щоб постраждати, але це все-таки Дияволиця, яка є дзеркалом для Диявола-Себаст’яна. Бо справжні стосунки залежності з психопатом не можливі без людини, схильної до надмірної ідеалізації і залежності від партнера.

Як так трапляється, що у романі перемагає Диявол? Оксана Луцишина звертається до архетипів для тлумачення свого тексту. В той же час архетип – це породження індивідуального, чи колективного несвідомого. Ірраціонального! А панове інтелектуали прагнуть творити «інтелектуальне» чтиво, вольовими зусиллями наповнюючи його символами. Ірраціональне, загнане у штучні рамки, деформує простір й цілком відповідає архетипу Диявола.

Роман вже не штучно, а зовсім природно лягає у дискурс Жертви, возведений у канон ще нашими класиками ХІХ століття, і який ми ніяк не можемо подолати. Це світобачення, де людина стає хорошою лише тоді, коли страждає, де неможливо бути щасливою (тому так чи інакше Інга тут сприймається як зрадниця, яка покинула свою подругу), де світ ворожий і чужий (і не важливо, де ти: серед сім’ї, чи в чужій країйні).

Через гіперболізацію страждань героїні цієї теми – для читача це аж занадто.

Таким чином, роман ніби то й цікавий, підіймає цікаві пласти колективного несвідомого, поєднуючи у собі і тему Жертви, і тему диявольського письма, притаманного постмодернізму, але сам текст «для любителя»... постраждати.

Вікторія Гранецька, Щасливий

Зізнаюся, я з великим нетерпінням очікувала на третій роман Вікторії Гранецької. Надто мені сподобалася її книга «Тіло ТМ». Але це марна справа – очікувати від цієї письменниці повторення подібних  емоцій і переживань, бо кожного разу вона трохи різна. Що-що , а звинуватити її у серіальності творів не можна.

Так повелося, що я охоче передаю книги, які прочитала, далі, як правило своїм колегам. Навіть, книги, які викликали у мене суперечливі емоції, такі як «Рабині й друзі пані Векли» Олега Полякова, «Коли прокинешся» Ольги Деркачової, «Роман з містом» Світлани Горбань і Наталі Лапіної, - знайшли своїх палких прихильниць, і продовжують завойовувати нових читачів. А ось що робити з книжками Вікторії Гранецької – я не знаю. Довго мучилася із «Тілом ТМ», щоб знайти людину з міцною психікою, але то були ще не жахи… Справжні жахи – це історія про маленьку дитину, яка балансує на межі життя і смерті!

Отже, книга «Щасливий» розповідає про подружню пару – азербайджанця Юсіфа й українку Олесю, третя дитина яких народжується хворою. Коли більшість лікарів стверджують, що хлопчик не має шансів одужати, його молоді батьки продовжують боротися за його життя. І так триста сторінок… Та ще й з огляду на те, що, за твердженням авторки, історія базується на реальних подіях.

І ось ця реальна історія була для мене головним позитивом і негативом самого тексту, написаного, безумовно, професійно. З одного боку, глибоко суб’єктивна історія зачіпала за живе, вивертала нутрощі, змушувала співчувати, зворушуватися, а інколи й до сліз. З іншого боку, ось ця суб’єктивність, пристрасне ставлення до головних героїв, бажання в будь-яку ціну подати їх мало не ідеальними, погано впливала на художню якість тексту, який набував форми чистої жіночої мелодрами. Де внутрішня боротьба між добром і злом, де конфлікт демонів і ангелів, де подвійне дно, де відсторонена цинічна похмурість? – хотілося мені вигукнути в ностальгії за «Тілом ТМ» На жаль, письменниця стала безсоромно доброю, а часом у тексті з’являлися навіть проповідницькі нотки…

Утім, Вікторії Гранецькій вдалося зачепити низку дуже цікавих тем: міжетнічних шлюбів й війни в Нагірному Карабаху. Це дуже важливо, адже дозволяє пересічному українцю, який звик цікавитися тільки тим, що відбувається в Україні, подивитися на інший світ, на чужий біль.

Менш вдалою, мені видалася, спроба вплести в історію рідне місто письменниці – Вінницю. Якщо напружено стежиш за життям помираючого хлопчика, а на наступній сторінці мимоволі потрапляєш на екскурсію містом, то отримуєш враження як від холодного душу. Хоча сама спроба цікава, бо не так багато міст добре вписані у літературу: є Київ і Львів, також Ужгород, Житомир, Бердичів (Харків? – не фанатка Жадана, тому говорити нічого не буду)… а ось Вінниці взагалі не пригадую.

У чому письменниця навдивовижу послідовна – це у неодмінній містичній складовій своїх романів. У «Щасливому» - ця частина стала окрасою роману, дуже романтичною і зворушливою. І не хай весь літературнокритичний маскулінний світ зачекає, бо це було дуже гарно (я вже вживала слово «романтично»? – шкода…).

У підсумку я гублюся, кому можна порадити книгу. Точно не Кокотюсі. Від такої дози кохання і мелодрами, Україна може втратити передчасно великого детективіста. Скоріше за все, книга буде близька жінкам, матерям, але (!) з міцною психікою. Роман дуже і дуже болючий. Категорично не раджу читати вагітним.

Рабині й друзі пані Векли, Олег Поляков

Нарешті я віднайшла рецензію для "Моє книги", якою я так пишаюся! Продовжую традицію дублювання, бо у спільноті все губиться.

Сюжет: після незвичної співбесіди із загадковою екзотичною красунею Веклою у головного героя роману, Артема, розпочинається нове життя. Тепер перед ним стоїть амбіційне і абсурдне завдання водночас – переконати світ у нових стандартах краси.

Манера письма – це те, на що читач звертає увагу в першу чергу. Той, хто любить старий добрий реалістичний виклад сюжету – вам не сюди, ви помилилися дверима. Автор відпускає віжки і дозволяє подіям відбуватися так, як їм заманеться, підкоряється кожній примсі головних героїв. Отже, роман буде довподоби тим, хто любить поринати у штучні фантасмагорійні світи, де бурхлива фантазія автора заганяє читача у дивний стан, подібний до наркотичного сп’яніння.

Тому роман розчарує прихильників жанру фантастики. Справді, дія відбувається у близькому майбутньому, і автор навіть показує якісь нові соціальні тренди, напрямки розвитку науки і техніки. Але, схоже, письменник не ставив собі за мету показати епічне полотно майбутнього, або ж дати відчути його атмосферу повсякдення. Дію роману з легкістю можна було б перенести у будь-який час існування незалежної України.

На місце головної ідеї роману проситься протиставлення штучного світу і світу природних, «елементарних речей». Автор цікаво грається із темою формування суспільної думки, із впливами на колективне несвідоме. Головне – вразити натовп, дати йому поживу у якості «хліба і видовищ».

Як бачимо, часто орієнтиром у житті може бути навіть політичний плакат у туалеті (дотепні алюзії на деяку персону із сучасного політичного Олімпу).

Полюс штучного світу у романі показаний через світ моди, віртуальну розвагу «Володар серця», «театр-бордель» а також, мені здається, навіть через середньовічне місто Томи. І зовсім не випадково, на мій погляд, епізодично згадуються вуличні бунти проти манекенів у вітринах крамниць і макетів на виставках.

На іншому полюсі простота життя на природі у селі, чи в монастирі, світ подорожей і навіть вудження риби.

Утім, роман у кінці оповіді не показує торжество природності. Це вам не «Бійцівський клуб». Парадоксально, але і стиль, і манера письма, і кінцівка історії дають зрозуміти, що перемагає все-таки віртуальний світ. Недарма Тома підбирає стяг, який випав з рук Векли (символічно, звісно).

Непередбачуваність сюжету інколи змушує запитувати себе: «Чи має це все сенс?» Мабуть, сенс у тому, щоб не мати сенсу, розірвати шаблони, засобом провокації змусити переглянути старі канони, задуматися над тим, що вважається нормою. 

Хуліганство, притаманне постмодерному письму, яке розмиває жанрові межі і бунтує проти всього усталеного – за віком найліпше відповідає підлітковому часу. І чимось текст Олега Полякова мені нагадує підліткову літературу з її експресією, гіперболізацією емоцій і їх вираження, із філософськими роздумами про життя і смерть.

Окремо слід сказати про головних героїв роману. 

Якщо сюжет роману скидається на фантасмагорійний театр, то й головні герої видаються не живими людьми, а ляльками, масками, маріонетками абсурдного штучного світу. Вони діють поза межами здорового глузду, причинно-наслідкових зв’язків і логічних мотивів вчинків. Власне найбільший мотив дій головних героїв – це та сама підліткова «красива драматична поза».

Здається, вони усі трішки божевільні, навіть найневиразніша з усіх героїнь – Лариса – і та потрапляє на деякий час до психіатричної лікарні.

Тому, мені здається, письменник дарма увів почергову оповідь від «я-особи» Артема і Томи. Адже окрім загальних фактологічних відмінностей, ми не бачимо суттєвої різниці між ними у способі мислення. 

Також зливаються між собою і жіночі героїні – Тома, Векла, Лариса. Вони не вирізняються якимсь особливим характером, який би виявлявся у логіці їхніх дій, слів, манері говорити, будувати своє життя.

Хотілося б зупинитися на особливостях чоловічих і жіночих персонажів.

Головний герой, Артем, так би мовити, Анімус – займає пасивну вичікувальну позицію, інколи спостерігача. Він позбавлений глибоких рефлексій. Ми так і не дізнаємося про його пошуки себе, свого місця у життя, чому він обирає саме такий спосіб життя і діяльності. Як жити йому розповідають жінки. Безумовно підкорюється будь-яким жіночим примхам й інший чоловічий персонаж, загадковий будівельник Роман.

Тома і Векла подібні настільки, що до середини роману їх просто не розрізняєш, аж поки автор чітко не дає вказівку, що це все-таки різні жінки. Врешті, вони й перетікають одна в одну, як дві половинки Місяця, почергово змінюючи свій полюс на «плюс» і «мінус». Зокрема, Тома стає Тінню Векли і реалізовує те, про що Векла тільки писала у своїй анонімній статті. 

Але обидві страшенно подібні: наділені грошима і владою, мають надзвичайні навики, екзотичну біографію, керують, ба більше – домінують над чоловіками. А також проживають певний трансформаційний період, пов’язаний із травмою (символічною, чи справжньою) і усамітненням.

Навіщо автор «каструє» своїх жінок? – виникає непрохане запитання. Навіщо він їх позбавляє влади? Одну через символічну імпотенцію – нездатність продовжувати діяльність далі, а іншу також через знерухомлення – параліч? Що це? Спроба взяти верх над домінуючою жінкою?..

Як на мій погляд, роман у рамках обраної автором форми написаний добре, але все-таки відчувається, що він перший. Є у ньому якесь передчуття другого, кращого роману, який ми, безумовно, будемо з цікавістю очікувати.

Здається, справжній розквіт письменницького таланту Олега Полякова ще попереду, адже він має хороший козир – нестандартне мислення й несподівані цікаві ідеї.

Коли прокинешся, Ольга Деркачова

Ольга Деркачова, "Коли прокинешся"

Марта прокидається після шести років у комі і розуміє, що життя змінилося: чоловік вже має іншу сім'ю, батьки померли, особисті речі роздано на благодійність... І загалом світ став іншим.

Вона не може пригадати деталей автомобільної аварії, яка прикувала її на роки до ліжка.

Вона не знає, що круто змінила життя одного чоловіка.

А поруч живе собі кіт-філософ....

Загалом мені книга нагадала романтичні історії, які пишуть дівчатка в діапазоні 15-25 років. Одним словом, не книжка, а страшний сон Андрія Кокотюхи. Тут багато рефлексій, слів філософського змісту. Звісно, є ідеальний коханий, який з'являється нізвідки у найпотрібнішу хвилину, який розуміє твої бажання і майже телепатично читає твої думки. Тут буде багато обійм, млинців і романтичних мізансцен.

Тут буде солодко-солодко, і трішки трагічно, щоб поплакати чутливим панянкам і паням.

Тут буде незрозумілий кіт, про життя і філософські роздуми якого я не в силі була читати і просто пропускала (дуже зручно виділено курсивом),

Я розумію, що ще пару таких рецензій і письменники, об'єднавшись, зберуться і поб'ють мене...

Ну, що ж книжка хороша для романтичних сентиментальних дівчаток і жіночок. На жаль, вона потрапила до мізантропа (-пки), яка не розуміє весь цей сахарний сахар, як казав Хвильовий.

Роман з містом, Світлана Горбань, Наталя Лапіна

Книжку придбала, спокусившись відгуком.... а дарма...

Отже, що я очікувала, прочитавши анотацію? Що буде відтворено атмосферу 30-40-х рр. міста Львова. Що будуть розкриті нюанси перепетій закоханості головної героїні. Що буде глибоке занурення у психологію головної героїні, яку зарекомендовано як мало не другу Скарлет О'Хару. 

Жодне з цих сподівань себе не виправдали. Дія у книзі розвивається так стрімко, що занурення в атмосферу книги, співжиття і співпереживання із героями - абсолютно неможливе. 

Історія кохання Магди і Матея, нібито головна інтрига першої частини книжки, - взагалі опиняється на узбіччі. Натомість деякі сюжетні лінії зависають у повітрі.

Слабкою мені видалася і психологічна складова роману: від портретів головних героїв, мотивації їхніх дій (на мій погляд, інколи надуманих або спрощених) до штучних діалогів.

Врешті я була готова кидати книжку після 100 сторінок, але в другій половині справи пішли якось жвавіше: було більше Магди, екшену, і власне, сама майстерність письменниць поліпшилася.

Я думаю, попри все у авторок є потенціал, я навіть сподіваюся, що наступна книга може вийти ціліснішою. Можливо, не варто так поспішати (я не прихильниця Льва Толстого, але це ще одна крайність), приділити увагу героям, дати їм ожити...

Книжка, у принципі, стравна. Завдяки невеликому об'єму вона підходить для одного вечора, чи поїзда/маршрутки/метро. Трішки Львова, трішки історії України і людської долі в контексті.

Богдан (Боб) Образ, Київ-Париж, 2015

(Із записів до спільноти ФБ "Моя книга")

Книга Богдана (Боба) Образа «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу» здалася мені сумішшю путівника Lonely Planet і студентського блогу про амурні походеньки. Якщо ви не уявляєте мандрівку без балакучого живого, чи книжкового гіда, якщо у прогулянках по рідному місту ви доводите друзів до сказу розповідаючи найдрібніше деталі із життя тієї чи іншої пам’ятки архітектури, якщо вас однаково зачаровують і Київ, і Париж, - то це книга саме для вас.

Але обираючи її для читання слід взяти до уваги те, що текст має чіткий відбиток свого віку: як романтичний досвід автора, так і його міркування «про все на світі».

Щодо мене, то у подібній літературі я найбільше люблю суб’єктивний досвід. Відтак саме ці моменти були для мене найцікавіші у книзі. Якщо ж я і зупиняла свою увагу на чомусь іншому, ніж перипетіях роману автора із дівчатами, позначеними латинськими літерами X, Y,Z, то це були якісь деталі способу життя французів. Як наприклад, що означає жовта квітка на столі під час бранчу.

Із книжкою можна пограти в гру, знаходячи там вагомі для себе місця у Києві. Ось і скупий абзац, який упав мені в око: «На Б. Хмельницького, 11, знаходиться чудовий Музей української літератури, у бібліотеці якого зберігаються коштовні та раритетні видання. Раніше тут була церква Колегії Павла Галагана і зберігся зал, де Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською».

Євген Плужник, Недуга

Євген Плужник, "Недуга"

Той, хто чув про Євгена Плужника, здебільшого знає його як поета. Але він ще був драматургом, а також на спір із Підмогильним написав роман "Недуга".

Власне, хто читав "Місто" і "Невеличку драму" Валеріана Підмогильного, той віднайде багато спільного у них з "Недугою". Це такий собі класичний взірець українського інтелектуального роману 1920-х років. Часу, коли активно переосмислювалися багато явищ політичного, суспільного і культурного життя, зокрема й так зване "статеве питання".

Як відомо, на початку 1920-х років суспільство пережило рух до ідеї "вільного кохання", утім під впливом спалаху венеричних захворювань, швидко повернулося до традиційних сімейних цінностей. Але тепер їх більше розглядали як партійний обов'язок, не бажаючи мати нічого спільного із буржуазними міщанськими стосунками. 

І в цей же час ми бачимо багато зразків того, як молоді гарячі голови прагнули владнати "статеве питання" через холодний розум інтелекту, від чого у житті складалися просто драматично-комедійні ситуації. 

Ось і роман "Недуга" розповідає нам історію захоплення зразкового партійного діяча Івана Семеновича "нікчемною" буржуйкою співачкою Іриною. Впродовж усієї історії він мучиться, рефлексує, копирсається у собі (не в найкращих нетрях своєї душі), не викликаючи у читача співчуття. 

Кохання ми бачимо як щось таке, що суперечить здоровому глузду, що є справді "недугою", скоріше породженням тваринного потягу, який у житті набирає форму солодкаво-сентиментального водевіля. 

Але це скоріше погляд партійний, а ось що думав письменник? Особливо з огляду на те, що головний герой аж ніяк не викликає симпатій і прагнення до наслідування його вчинків. 

На мій погляд, Євген Плужник показав себе цілком вправним прозаїком, а роман "Недуга" аж ніяк не гірший за "Невеличку драму". Але чи буде він цікавий сучасному читачу - сумніваюся. Тут немає ні стрімкого оригінального сюжету, ні сучасних тем для обдумування, ні навіть яскравого відображення історичних реалій. 

Можу помилятися, але "Недуга" буде цікава читачу досвідченому, у якого вже є навіть якийсь науковий, дослідницький інтерес, прагнення вивчити історію української літератури.