Ціна цукру, Hoe Duur was de Suiker, 2013

Другий за останні кілька місяці фільм на тему рабства, і, мабуть, один із найсильніших з усієї кіноколекції 2014 року, хоча, варто визнати, вона не велика, порівняно з дореволюційною епохою. 

Дія розгортається на цукрових плантаціях Сурінаму (зізнаюся, не знала про таку країну в північній частині Південної Америки). Саме там у другій половині XVIII століття за ідеєю творців фільму жили біла панночка Саріт і її рабиня Міні-Міні. Спосіб життя першої цілком визначав долю другої. Тому до певного моменту все крутиться навколо пошуку чоловіків невгамовною "мадам Боварі" - Саріт.

Але врешті доля розставляє усе на свої місця. І якщо мене запитати загалом, про що фільм, я скажу, що не про рабство, а про те, що таке справжня любов, і як досягнути сімейного щастя. 

Звісно, червоною ниткою крізь усю оповідь простягається тема рабства. Але це, на щастя, не "Будиночок дядька Тома". І хоча й не "Віднесені вітром", але протистояння білих і чорних, їхню взаємозалежність показано не у чорно-білих грубих мазках, а з урахуванням напівтонів.

Відтак час розгортання історії і неоднозначність оцінок єднає цей фільм із "Бель" (2013).

Фільм настільки якісно зроблений, що мені важко згадати якесь інше кіно, яке б мене останнім часом змушувало настільки співпереживати. В якийсь момент, я боялася, що з драматизмом передадуть куті меду, чи в кінці тунелю покажуть тільки зустрічний поїзд, але творці фільму виявили міру і мудрість у всьому, за що їм велика честь і хвала.

Ще один позитив: насправді до останнього не знаєш, чим закінчиться фільм, бо важко передбачити міру жорстокості режисера і сценариста.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Белль, Belle, 2013

Фільм "Белль" (2013) - класичний зразок доброго британського кіно. Розповідає про життя Дайдо Елізабет Бель - першої чорношкірої англійської аристократки.

Тему рабства я у кіно взагалі-то не люблю, тому що, як правило, це явище розкривається здебільшого однобоко. Ці заклики до революційного гуманізму і спрощене бачення світу, поділене лише на чорне і біле, чуже моїй філософській і глибоко консервативній натурі.

В останнє десятиліття все-таки намітилася позитивна тенденція у кіно не малювати світ чорно-білими мазками. Є спроба розглядати явища під різним кутом зору, і перевагою цього фільму є саме ось цей підхід.

Зокрема, що краще - бути багатою, але темношкірою, чи бідною і білою? Продаватися як рабиня, чи продаватися "до шлюбу"? (Шлюбні торги XVIII століття показано просто блискуче. У той час люди все-таки підходили більш прагматично до цього питання). Зазнавати дискримінації через шкіру, чи через соціальний стан? (Розкішно відтворено у ставленні Белль до простого сина священника).

У той же час, попри так вміло поставлені серйозні проблеми, увагу простого глядача привертає зрозумілий сюжет, за перипетіями якого цікаво слідкувати.

Взагалі мені подобається така елегантна подача матеріалу, коли глибокий зміст і простий сюжет ідуть поруч і взаємодоповнюють один одного.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Як я тепер живу, How I Live Now, 2013

На екранізацію роману Мег Розоф "Як я тепер живу" (2004) я очікувала із цікавістю. Книгу я не читала, але постапокаліптику дуже люблю. До того ж ще не виросла із молодіжних історій про кохання.

Фільм розповідає про п'ятнадцятилітню Дейзі, яка приїздить з США до Англії до своїх рідних, яких вона ніколи раніше не бачила. Світ стоїть на порозі війни, а дівчинка переймається власними психологічними проблемами (викликаними легкою формою ОКР), а також тяжкими взаєминами із батьком. 

Треба сказати, що взагалі будувати взаємини з будь-ким їй тяжко. Вона - типовий "важкий підліток".

І саме напередодні катастрофи Дейзі закохується у свого кузена Едмонда. Вони мають маленький медовий місяць на лоні природи (чомусь в останніх романах для підлітків, які я читала, 15 років - це ідеальний вік для втрати цноти), а потім до них діткається сувора дійсність у вигляді війни і вимушеної розлуки.

Чи витримає переше кохання усі недитячі випробування? - ось головне запитання фільму.

Перед написанням відгуку я передивилася трейлер, і треба визнати, що у ньому відтворено 80% усього сюжету. Таким чином, з одного боку, творці трейлеру дали більше, ніж потрібно, з іншого, - виявили одну особливість (не хочу сказати проблему, бо це не так) фільму - тут відсутній динамічний сюжет.

Головне у цій історії - відтворення атмосфери і психологічного стану героїні. Глядач навіть так ніколи й не дізнається, хто проти кого воював. Це виключно особистісна історія на мікрорівні.

Кохання і бажання бути разом з коханим стає головним трансформуючим чинником у внутрішніх перетвореннях Дейзі, у яких немає вже місця дрібним підлітковим психологічним проблемам. Таким чином ми спостерігаємо за явищем швидкого подорослішання.

Як на мій погляд, творцям фільму вдалося усе: відтворити вірну атмосферу, підібрати саме тих акторів і не нав'язливо, без пафосу і провисання сценарію, передати оцю цікаву внутрішню трансформацію.

Лаконічно і вишукано.

Фільм не підійде тим глядачам, яким вже просто не цікаво все, що пов'язано із підлітковим першим коханням. Також не отримають свого прихильники динамічного розвитку сюжету із розкішними сценками постапокаліптичного світу (бажано в 3 D).

Ще один важливий момент - фільм, як не дивно, не розрахований на надто чутливих осіб. Часом він напрочуд реалістичний і жорстокий. 

Резюме: хороший продукт у своєму жанрі.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Філософи, The Philosophers, 2013

У міжнародній школі у Джакарті учитель філософії пропонує двадцяти студентам пройти мисленнєвий експеримент: вирішити, хто з них гідний того, щоб отримати місце у бункері під час Апокаліпсису. Місць лише десять.

Ось короткий опис фільму "Філософи", на якого я покладала багато надій.

Задумаємося, що очікуєш від подібного сюжету: блискучої логіки і здорового глузду, втілених у цікавих дотепних діалогах і несподіваних поворотах сюжету, знання найпотаємніших глибин людської психіки. І розкриття крок за кроком характерів персонажів і їхніх таємниць.

Що отримує глядач?

А нічого подібного.Лиш втілення архетипу бунту молодшого покоління проти старшого, де представник останнього стає непотрібним лузером на шляху до омріяної свободи, розтривоженої гормонами, молоді.

Ідея здорового глузду й ідеї збереження цивілізації розглядається, як ворожа і поразницька. Ідеї бунтівної свободи й імперативу "Я так хочу" (інша фраза з цієї серії "Після мене хоч потоп") - позитивною і перемагаючою.

А якщо відкинути філософію, то глядач отримує красиву картинку, неоригінальні діалоги, невмотивовані логікою дії персонажів.

Категорія "добра" асоціюється тут не з добрим учинком, і, боронь Боже, логічним, а з "хорошим" персонажем, який може чинити так, як йому заманеться. 

Вперше я на таку логіку розвитку подій звернула увагу у кількох російських сучасних мелодрамах, які якось переглянула з нічев'я. І була вражена, що так званий "хороший персонаж" міг чинити, як йому заманеться (брехати, зраджувати), він був поза морально-етичними принципами.

Як на мене, це ознака найнижчої категорії мистецького продукту. Мистецтва для "планктону" і "народу".

Суб'єктивне враження: 3/5

Не(жданий) принц, Un prince (presque) charmant, 2013

Увага! Нижче ідуть суцільні спойлери.

Я такого, як правило, не практикую, але тут і так все очевидно. (Див. трейлер)

Жив-був дуже-дуже поганий чоловік у самому розквіті сил і років. Він курив, напивався разом з російськими партнерами-мафіозі, не дбав про виховання дочки, принижував секретарку, спав з ким попало, його не турбувало питання екології і глобального потепління і, взагалі,  він порушував правила дорожнього руху.

Ага, ще був закостенілим расистом.

Жила-була прекрасна білявка-француженка, творча особистість і борець за добре, прекрасне і вічне.

Одного чудесного романтичного дня, під час ще романтичнішої зливи, ці двоє зустрічаються. Вона довго не підпускає його в своє ліжко (цілу добу!), врешті у них трапляється секс у машині, а на ранок вона дізнається, що він ні фіга не прекрасний прекрасний принц.

Вона, обурюється, але він стає пацифістом, екологічно свідомим, кидає курити, любить дочку і представників інших національностей. Взагалі стає добрим, пухнастим, білим... із харизматичною чорною трьохденною щетиною.

Світ порятований від ще одного жорстокого капіталіста, французи п'ють вино, тато і мама щасливі перевісити дочку з своєї на чужу шию, хепі енд.

Підсумок: суміш класичного представика жанру мелодрами і не зовсім вдалої реклами автомобіля Рено.

Прекрасні створіння, Beautiful Creatures, 2013

Останнім часом я намагалася спершу читати книгу, а потім дивитися її екранізацію. Так я вирішила зробити і з "Прекрасними створіннями" двох письменниць: Камі Гарсії і Маргарет Стол. 

На жаль, книга вийвилася напрочуд об'ємною і нецікавою. Сама історія ніби й непогана: тут є магія, загадки, кохання. Але немає чогось такого, що дозволяє по-справжньому насолоджуватися книгою, не спати ночами, закидати звичні справи.

Коротко про сюжет. Головному герою, Ітану Уейту, вже давненько сниться дівчина з зеленими очима. Одного дня вона з'являється у нього в школі. Виявляється, це племінниця місцевого відлюдника.

Дія відбувається у забутому Богом і людьми маленькому містечку на Півдні США. 

На заваді коханню Ітана і Лени стануть прокляття, громадський осуд, темні й світлі маги.

Мені здається, що книга суттєво програла від того, що історію від "я-особи" розповідає не дівчина, а хлопець. Передати чоловічу, хай підліткову психологію, двом жіночкам-письменницям уже важко. Я прочитала загалом десь1/3 книги і можу сказати, що не було нічого, що дозволило б мені відчути мужність і привабливість головного героя. Все-таки, щоб кимось захоплюватися, необхідно тримати якусь дистанцію.

Другий програшний момент - це відсутність стравного причинно-наслідкового зв'язку і здорової психологічної мотивованості героїв. Картонні герої розміщуються у шаблонних ситуаціях. Звичайним людям притаманні сумніви, роздуми і нелінійність вчинків. А тут  дійові особи рухаються у межах канону, а за його рамки - "ні-ні".

Третє - суто моє суб'єктивне. Усілякі містичні і фантастичні історії, як правило, виграють на контрасті нормального життя і чогось потойбічного. Це цікаво, до того ж дозволяє читачу/ глядачу самому примірити на себе, що було б, якби загадкове існувало поряд. У книзі ми цього не бачимо. Головний герой з перших сторінок готовий до зіткнення із магією.  Немає також таємниці викриття Лени. Її чомусь, ні з того ні з сього, жителі міста відразу записують у відьми. А де здоровий глузд? Приналежність до сім'ї відлюдника (а може людина - хвора?), або ж те, що тріснуло скло (не так ефектно, як у фільмі), ще нічого не пояснює.

Одним словом, текст позбавлений нюансів, сумнівів героїв і хоча б мінімальної глибини. Простий і прямий.

Мабуть, двом письменницям необхідно було залучити когось третього, хто виписав би їм логіку і психологію. Бо сама ідея і детективно-містична історія, в цілому, непогана. Не дивно, що її навіть екранізували.

Отже, екранізація... Не дочитавши, я вирішила подивитися екранізацію і більше не мучитися.

Загалом вийшло більш-менш. Сценаристи дуже добре попрацювали, намагаючись втиснути купу тексту і різноманітних тонкощів у дві години екранного часу. Звичайно, довелося різати, скорочувати, переінакшувати. Тому ті, кому важлива святість тексту, можливо, будуть розчаровані.

Найголовніша вада фільму - це те, що він так само чомусь не зачіпає, як і текст...

Резюме: книгу я радила б не читати щоб не було "мучительно больно за бесцельно прожитые годы"

Фільм у цілому стравніший, ніж книга, тому порадила б шанувальникам жанру.

Суб'єктивне враження:

книга: 2+/5

фільм: 3+/5.

Таймлес: рубінова книга, Rubinrot, 2013

Вчора переглянула екранізацію книги сучасної німецької письменниці Керстін Ґір "Rubinrot". Чому у нашому прокаті за  російським зразком назву фільму переклали  як "Таймлес: рубінова книга" - для мене лишається загадкою. Ніякої рубінової книги, принаймні у першій частині трилогії, немає. Просто головна героїня має символіку рубіна.

Це історія шістнадцятилітньої Гвендолін Шеферд, яка живе у дивній родині з глибоким аристократичним корінням і зв'язками із масонами. Втім, дівчинка намагається жити "нормальним життям" звичайного лондонського підлітка. Це їй вдається, бо вся увага прикута до її кузини - Шарлотти, яка вірогідно має унікальний ген мандрівника у часі.

Життя Гвендолін стрімко змінюється, коли з'ясовується, що не Шарлотта, а вона - здатна мандрувати у минуле.

Це рідкісний випадок, коли вдалими вийшли і книга, і екранізація. Але їх об'єднує один суттєвий недолік: перша частина трилогії не має класичної кульмінації - найгострішого сюжетного вузла, який би був розв'язаний наприкінці. Письменниця у даному випадку вчинила дуже нечемно: просто перервала розповідь на пів слові, мовляв, трилогія, "далі буде". Здається, це вже стало традицією і у серіалах, і книгах - обривати незакінчену розповідь, поводивши читача / глядача за носа.

На мою думку, трилогія має право на існування як явище, але якусь проміжну крапку все-таки не завадило б ставити. І якщо вже пишеш сюжетну літературу, то варто було б дотримуватися мінімальних правил її побудови.

Цей нюанс знайшов своє відображення у екранізації. Сценаристи без шкоди для історії перетасували частини історії ("від перестановки доданків...") і, щоб знайти будь-який путній фінал, наприкінці взяли кілька шматочків із наступних книг трилогії. З одного боку,  з'явилася якась логіка, з іншого, - похід головних героїв у обсерваторію наприкінці фільму вийшов якимсь скомканим і незрозумілим. Мотиви дієвих осіб і причинно-наслідкові зв'язки трохи загубилися.

Це, в першу чергу, важливе попередження для всіх тих, хто тільки збирається прочитати книгу. Бо читається вона "запоєм", а потім ти лишаєшся наодинці зі своїми питаннями, а дві останні частини трилогії ще не перекладені. У мережі гуляє лише любительська аудіоверсія. 

Друге попередження вже для потенційних глядачів, тих, хто чекає містичний екшн. Ні, масштабних ельфійських боїв у фільмі не буде ;) У цій історії є багато заплутаних моментів (механізм мандрівок у часі, сімейні генеологічні історії впродовж століть тощо) і це все якось потрібно пояснити. Тому герої будуть ДУЖЕ багато говорити і розтлумачувати один одному. До цього потрібно бути готовим.

На мій погляд, сценаристи вийшли з цієї ситуації дуже й дуже гідно. Молодці.

Фільм, взагалі, дуже якісний. Гарна атмосфера "містичного Лондону", красиві кадри (яке все-таки щастя, що дивилася я у кінотеатрі!), гарно підібрані актори з свіжими обличчями.

Єдиний прокол кастингу, на мій погляд, - це запрошення на роль Люсі Монтроуз Йозефіни Пройс. Вона була дуже доречна у комедійному серіалі "Турецький для початківців" (2006-2008), а  тут кривлялася, як мавпочка.

Також мені сподобалося, як сценаристи трохи змінили характер самої головної героїні. Я розумію, що з часів "Бріджит Джонс" світом літератури і кіно крокує незмінний тренд - незграбна, майже тупа, головна героїня, одним із класичних зразків якої є Белла Свон із "Сутінків". Але посередність і невігластво книжкової Гвендолін мене під час прочитання трохи дратувало.

Загалом, книгу я б радила дівчаткам й інфантильним дамам до тридцяти. Кіно можуть дивитися і хлопчики пубертатного віку.

Суб'єктивне враження (в межах свого жанру!!!):

книга: 4 +/5

фільм: 5-/5.

Тепло наших тіл, Warm Bodies, 2013

Вчора я здійснила подвійний подвиг: прочитала книгу Айзека Маріона "Тепло наших тіл" і подивилася її екранізацію. Отже, отримала подвійне задоволення, яке, втім, має певні нюанси, з якими я і збираюся поділитися з вами.

Головний сюжет наступний: цивілізація пережила серію катаклізмів, фінальною крапкою яких стала поява живих мертвяків. Свою історію читачу/ глядачу розповідає нетиповий зомбі "Р", який одного прекрасного дня закохується у дівчину Джулі. Це стає поштовхом для незворотніх змін не тільки у житті цих двох, а й всього світу.

Ага, і паралелі із "Ромео і Джульєттою" очевидні.

На текст книги дуже яскраво накладає відбиток особистості самого автора.

Отже, як повідомляють скупі інтернет-джерела, Айзек Маріон має близько 32 років, ніколи не навчався у коледжі, не одружувався, не має дітей і обирав для себе дуже дивні роботи, такі як: постачальник смертних лож пацієнтам хоспісу, або наглядач батьківських зустрічей у будинках опіки. Зараз цей дивак позиціонує себе як письменник і музикант. 

Ось воно - ліниве покоління цивілізації, яке не зазнало голоду, війни, але з молоком матері всотало ідеї "Бійцівського клубу".  Яке наситилося благами Західного світу і створило явище дауншифтінгу. Покоління, яке і в тридцять не може вилізти з повзунків підліткового віку. (Камінь у мій город теж).

Тому ідеї і герої книги видаються гіперболізовано  революційними, такими, які  притаманні саме підлітковому незрілому світогляду. Це гімн заперечення і чорно-білого героїчного світу. Алегоричний зміст прозорий: є "Кістки" - старе покоління і є "жива" молодь. Книга просто переповнена філософськими роздумами викриття "старого світу".

Цікаво, через які елементи автор намагається показати те, що його головна героїня Джулі - "жива". Дуже типово для підліткового протестного світу: вона пробує наркотики, полюбляє випивку і травичку, яскраво декорує свою кімнату плакатами і кольорами, має особливе ставлення до музики, а також досвід спроби покінчити життя самогубством.

Радикальний підлітковий світ рідко знає вихід із світоглядних лабіринтів протесту. Він розуміє, що жити так, як раніше, не можна. Але не знає, як потрібно. Тому виходи найчастіше деструктивні: саморуйнування і заперечення.

Це знайшло свій відбиток і у книзі, і частково у фільмі. Ми бачимо, що у головних героїв немає і натяку на план дій. Вони просто бігають туди сюди, аж поки ситуація не розв'язується сама собою.

Сценаристи у фільмі спробували цей момент трохи "причесати". З одного боку, це додало трохи логіки і попсовості водночас. З іншого, - фінал все-одно вийшов абсолютно прісним. Кульмінація так і не вибухнула феєрверком.

Звичайно, що фільм не міг бути таким філософським, як книга. В даному випадку тут змістилися акценти: від депресивно-філософського до іронічного (комедійного все-таки не достатньо, як не хотів би нас у зворотньому переконати трейлер). 

Як правило, екранізація - це ще одна можливість для читача пережити історію, яка тебе захопила. Але не в повному обсязі, а як акт пошанування, що вже має в своїй суті щось некрофільське. Фільм "Тепло наших тіл" не став у цьому правилі винятком. Посередненько, але, в цілому, стравно.

Після усіх цих "фе" потенційний глядач/читач може подумати, то, може, й не варто знайомитися із фільмом/книгою?

Навпаки. Дуже раджу для усіх шанувальників жанру постапокаліптики і містичних любовних історій, а також підлітковій аудиторії. Надто книгу, це справді якісний продукт.

Суб'єктивне враження (у межах свого жанру!!!):

Книга: 5-/5

Фільм: 4-/5.