Лицар королеви Ін Хьон, In-hyeon-wang-hoo-eui Nam-ja, 2012

До південнокорейських серіалів я ставлюся обережно - надто напружує їхня акторська гра у зображенні комічного. Культурна різниця відчувається. Але є кілька виключень із правил. Свого часу я довго була під враженням від "Людини із зірки". А одного разу, переглядаючи інформацію про цей серіал на Кінопошуку, я натрапила на подібну історію - "Лицар королеви Ін Хьон".

Отже, 16 серій позаду і тепер можу з упевненістю сказати, що вони стали окрасою моєї відпустки і гарними пігулками від осіннього поганого настрою.

Як видно із афіші, ця історія про переміщення у часі - про кохання хлопця із епохи Чосон і сучасної актриси.

Чарівна кісен (щось подібне на японську гейшу) дарує своєму колишньому господарю талісман, який покликаний його оберігати від небезпек. Здавалося б простий забобон, але саме кілька ієрогліфів на папері дозволяють Кім Бун До не тільки нескінченну кількість разів порятуватися від вірної смерті, а й відкривають портал у майбутнє, на 300 років уперед.

У сучасному Сеулі Кім Бун До зустрічає чарівну Чхве Хі Чжин, актрису, яка грає роль імператриці Ін Хьон, оберігати життя якої свого часу присягнувся Кім Бун До...

Якщо ви чекаєте від цієї історії якоїсь стрункої логіки, наукової фантастики, або обігрування "ефекту метелика" - це не сюди, кажу відразу. Головний акцент творці серіалу роблять на романтичній історії. І це виходить у них дуже добре. Де, як не в азійському кіно, можна знайти такі чисті архетипи маскулінного Його (суворого, мовчазного і відданого) і дівчинки-свята Її. Хто знає соціоніку, то певно пам'ятає дуальну пару Гекслі-Габен.

Звісно, ті, хто шукають в усьому сексизми, кому болить фемінізм, тим буде не до сміху і не до романтики. Чоловік тут чоловік. Б'ється на мечах, розумний вчений, стриманий і мужній. А жінка - стрибуча воша, перепрошую за порівняння. Тобто яскрава, недалека, інфантильна.

Щодо мене, то я спробувала відключити свою незалежну натуру, закрити очі на деякі очевидні прояви газлайтінгу з боку головного героя, і насолодитися романтикою. І це мені вдалося.

Артур Н'юман, Arthur Newman, 2012

Мені навіть бракує слів, щоб описати свої відчуття, пояснити те, що цей неймовірно депресивний і гіркий на смак фільм - просто фантастичний. Це ніби сеанс дайвінгу у глибини своєї душі.

Якщо я вже зірвалася на такі пафосні слова, то мушу пояснити детальніше, що й до чого.

Отже, це історія про невдаху, який інсценує своє самогубство, купує документи на ім'я Артура Н'юмана, і вирушає в подорож. Дорогою йому трапляється вдвічі молодша, трішки божевільна дівчина, яка просить, щоб він називав її Майк. 

Вони хочуть бути ким завгодно, тільки не собою... Їх п'янить повітря свободи, але... чи можна втекти від себе?

Чудовий дует двох моїх улюблених акторів (Емілі Блант, її я суб'єктивно люблю трішки більше). Герой Коліна Фьорта класичний тип "людини у футлярі". Чоловік, обмежений правилами настільки, що проживає цілком ординарне життя, не знає, що таке справжні емоції і цим руйнує свої стосунки із близькими. Він розлучений, його взаємини з дівчиною не клеяться, син ненавидить, а для перемоги в улюбленому спорті - гольфі - бракує необхідного драйву і впевненості в собі.

Героїня Емілі Блант навпаки, як очікувалося, людина без гальм. Вона тікає від відповідальності й марнує своє життя... 

Водночас такі різні "Артур" і "Майк" мають багато чого спільного. Вони обидва ніби велика рана, яка час від часу нариває і кровить.

На мій погляд, їм неймовірно пощастило один з одним. Вони отримують досвід прийняття себе кимось у момент, коли досягли найнижчої точки падіння. Психолог Карл Роджерс був упевнений, що для психологічного зцілення людини необхідна одна-єдина умова, - щоб тебе, такого різного, а надто слабкого, невпевненого і нікчемного, хтось прийняв на 100%. І, здається, "Артуру і Майку" це вдається.

На жаль, у реальному житті, скільки б людей нас не оточувало, ми, як правило, самотні на цій дорозі.

Цей фільм також є хорошим показником еволюції людської думки у кіно. Якщо раніше у подібних "Бонні-Клайдових фільмах" акцент робився на досягненні стану свободи (взяти хоча б "Солодкий листопад"), то тепер йде мова про те, що з нею далі робити.

Таким чином подається замкнений цикл внутрішньої ініціації людини, ну, якщо ви розумієте про що, якщо ні, то теж ок...

Суб'єктивне враження: 5/5

Резюме: дивитися тим, кому знайомо, що таке криза "середнього віку", або ж пошук самого себе. Хто вважає, що життя прекрасне і немає чого даремно паритися - вам не сюди.

Від 25+

Візантія, Byzantium, 2012

Сьогодні пишу про підліткові кризи у виконанні Сірши Ронан. 

Поруч із постапокаліптикою - вампіри - моя друга гріховна любов, яка може викликати лише почуття сорому у того, хто претендує на звання інтелектуала. :)

"А чому б і ні?" - подумалося мені після перегляду "Візантії" (2012), фільму, який отримав неоднозначні відгуки у критиків і глядачів...

Це історія про двох вампірок - матір і дочку, які змушені переїздити з місця на місце і видавати себе за двох сестер. Старша вже 200 років займається проституцією, молодша усі ці роки намагається написати свою історію. Найцікавіше починається тоді, коли вона знаходить читача....

Отже, приводів для претензій достатньо:

по-перше, мене, як дівчинку, обурює Калеб Лендрі Джонс  у ролі коханого для вампірки молодшої. Якщо Роберта Патісона Паттінсона у ролі героя-коханця ще можна пережити, то оце хирляве, руде і кволе - просто знущання над почуттям прекрасного.

по-друге, де екшн? драйв? картинка в 3 D, надсила, зомбі...? Вампірки не бояться денного світла, не втікають від часника і цибулі, а також церковного розп'яття. Взагалі прісно якось, буденно.

Хоча я погоджуюся лише з першим пунктом. І на мій скромний погляд, фільм - розкішний.

У мене завжди викликали напади нудоти історії, побудовані на гротеску, фентезійності, клоунах і надувих кульках. Тому я так і не стала прихильницею Тіма Бьортона і Джонні Депа.

Найкраща містична, чи фантастична історія - це та, яка максимально наближена до реальності, настільки, що можеш відчути її справжність, нештучність атмосфери, логічність повсякдення.

Творці фільму "Візантія" використовують фантастичне і містичне по-мінімуму. Я б не сказала, що їм взагалі вдалося позбутися нарочитості, але, в цілому, вийшло непогано.

Вампірська тематика взагалі є не головною. Це скоріше відтворення етапу болючого розриву між матір'ю і дитиною. Мати опікується своєю дитиною і не говорить усієї правди. Дитина, позбавлена цілісної картини, робить хибні висновки. До того ж вона має своє типово підліткове завдання - через традиційний конфлікт усвідомити свою самість, зрозуміти свої бажання, стати самостійною.

От тільки у даному випадку дорослішання розтягнулося на 200 років. А приводом до ескалації конфлікту стало банальне підліткове кохання.

Резюме: для любителів жанру, які здатні пережити відсутність екшену і реклексії головних героїв.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Метро, 2012

Коли Київ засипає снігом і йде 51 лютого, ніщо так не зігріває душу, як перегляд фільму, де Москва іде під воду. :)

Чесно кажучи, я не великий шанувальник сучасного російського кіно. Але після перегляду серіалу "Острів непотрібних людей" (2011), вирішила не бути аж так упередженою.

Отже, до сюжету "Метро" (2012). Москва, час пік, метро переповнене. В цей час прориває тунель і у нього потрапляють води Москви-ріки. В поїзді, якому особливо не пощастило, опиняються за законом бутерброда: маленька дівчинка, її батько, і коханець матері щасливого сімейства. І ще кілька персонажів, яких не шкода буде утопити.

Чогось особливо нового цей фільм глядачу не подарує. Але слід віддати належне нашим північним сусідам, стрічка вийшла якісним продуктом свого жанру. 

Цікаво, що зараз у кінотеатрі ідуть суцільні екранізації. Фільм "Метро" - не виключення. Книгу, яка лягла в основу історії, написав мені ще не відомий автор Дмитро Сафонов, який, виявляється, спеціалізується на романах-катастрофах, а також ужастіках. Хм... може й треба було б глянути, скласти враження, бо я ж - шанувальник жанру, але, боюся, надто вже відгуки поганенькі...

Резюме: чомусь доброму і вічному ви можливо і не навчитеся, але фільм придатний для відпочинку

Суб'єктивне враження: 4+/5 

Життя Пі, Life of Pi, 2012

Мої Венера і Меркурій в Діві роблять мене монстром-мізантропом майже зовсім не чутливою до романтики. І так, я не люблю фільми Тіма Бьортона, хоча зараз я буду писати не про нього.

Про фільм "Життя Пі" (2012) говорили ще задовго до його появи на великому екрані. Як про щось глибоке, зворушливе, здатне перевернути твій внутрішній світ. Але про самий сюжет я знала напрочуд мало, тому якихось особливих очікувань у мене майже не було.

Отже, на рятувальному човні посеред океану опиняється підліток і тигр...

Що я можу сказати? Передусім - низький уклін сучасним технологіям, адже картинка - це найкраще. Деякі кадри можна включати замість зображень акваріума і тому подібного для медитації.

До того ж сама історія розказана уміло. З доокеанським періодом включно. Такий собі середньовічний ремісничий шедевр: бездоганно, але не ідеально. Загальне враження чимось подібне до "Хмарного атласу" (2012). Ніби ось-ось глядачу нарешті подарують якусь глибоку істину, глибину глибин просто, але цього не трапляється.

За що я справді вдячна творцям фільму - це за те, що вони не перетворили тигра на кавайну няшку, сиріч вегетеріанця і пухнастого котика. Було дотримано тонкий баланс між фантасмагорією і реальністю. 

Врешті у мене виникають труднощі із традиційною суб'єктивною оцінкою фільму. Його було заявлено, як щось глибоко-духовне і незвичайне. Тоді виходить 4-/5. 

І якось незручно себе почуваєш, адже у блозі купа підліткових історійок отримали значно вищий бал.

Якщо ж оцінювати, як звичайну, добротно склепану екзотичну історію, то безумовно 5... з мінусом. Адже не було чогось такого, що змушувало б мене просто "прикипіти" до екрану.

Анна Карєніна, Anna Karenina, 2012

Ось так склалися зірки на небі, що у новій екранізації "Анни Карєніної" зустрілися три мої нелюбові:

 - мені неприємний самий персонаж Анни. Я абсолютно не хочу розуміти цю гру гормонів, у наслідок якої руйнуються священні сімейні узи. Можливо, тому що я сама схильна до того, щоб руйнувати стосунки...  Одним словом, ще в школі, читаючи роман Толстого, я цілком стояла на стороні Олексія Карєніного.

- не люблю актрису Кіру Найтлі. Особливо, коли вона посміхається, здається, що це мавпочка, яка корчить гримаски.

- я не сприймаю сюрреалізму ні в кіно, ні в літературі. В той же час творці фільму чомусь вирішили показати свою версію цієї історії саме в такій формі. Дія відбувається у театрі. Основний акцент забирають візуальні ефекти - театральні облаштунки, які ефектно з'являються і перебудовуються. До того ж театральність підкреслює хореографія рухів героїв.

Розчаровують абсолютно далекі до епохи костюми, які за задумом костюмера мають більше підкреслювати настрій й ідею. 

Тому, на мій погляд, в якихось епізодах Кіра Найтлі мала вигляд, даруйте за слова, шльондри... 

Звичайно, ідею цієї всієї награності легко прочитати: тут йде мова про фальш вищого суспільства і бла-бла-бла в такому ж дусі. Але кожну з цих ідей  можна подати лаконічно без істерики і гротеску, методами, які не виходять за рамки реалізму.

Зокрема, про істерики. Я такого неадекватного припадку на кінних перегонах ще в жодній версії не бачила. Цікаво, чи це могло б таке трапитися із дворянкою ХІХ ст.?

Я терпляче, не відомо, з яких причин, терпіла фільм майже годину. Але попереду лишалася ще одна. А настрій вже й так був невимовно депресивний. Одним словом, десь останню третину довелося переглядати на перемотці.

Звичайно, що цього всього слід було б очікувати. Режисер фільму - Джо Райт - відомий мені ще по двох фільмах: "Гордість і упередження" (2005) і "Спокута" (2007). Що об'єднує ці два фільми? Звичайно, Кіра Найтлі у ролі головної героїні. Але, окрім очевидного, і зневага до історичної достовірності й відтворення атмосфери епохи, що ми спостерігаємо у "Анні Карєніній". Також надмірна драматизація відчуттів, коли чути хрускіт заламаних рук. Такий в'їдливий смердючий запах пафосу.

Якщо хтось відомий із базовими положеннями соціоніки - це типово гамлетівське.

Я розумію, що, в цілому, це по своєму якісний продукт, але НЕ МОЄ.

Резюме: 2+/5 (кілька балів за ідею і візуальну картинку).

Мій перший раз, Ma première fois, 2012

Сара - зразкова відмінниця, любителька складати списки, в її житті все заплановано і немає місцю несподіванкам, аж поки вона не знайомиться із новим учнем Захарієм. Це не було кохання з першого погляду, але, як відомо, від ненависті до кохання один крок.

Вона - невинна дівчинка, він - поганий хлопчик з проблемами...

Сюжет класичний для романтичних мелодрам (згадаймо хоча б "Три метри над рівнем неба"). Але все зроблено якісно, тому якщо хочеться закохатися і поплакати у якийсь романтичний вечір - це саме воно.

На свій суб'єктивний смак до переваг фільму я зарахувала симпатичний візуальний ряд. Це стосується також кастингу. У французьких фільмах часто буває, що на акторів, особливо головних героїв, страшно дивитися. Тут зовсім навпаки. Естер Комар і надто Мартін Каннаво - можуть бути зефірно-солодкими, але аж ніяк не противними.

Закінчення - закономірне. Ілюзія першого кохання має залишатися недосяжним ідеалом, інакше все закінчиться так, як у "Трьох метрах..."

Резюме: 5/5 (у межах жанру, нічого нового, але все дуже якісно).

Неможливе, Lo imposible, 2012

Щойно подивилася надзвичайно зворушливий фільм "Неможливе" (2012). Стрічка іспанського виробництва, але із такими зірками Голлівуду, як Наомі Уотс і Юен МакГрегор.  

Це реальна історія іспанської сім'ї, яка трапилася із ними під час відомого землетрусу у Індійському океані у грудні 2004. Через цунамі, яке накрило курорти Тайланду, сім'я була роз'єднана. Впродовж фільму глядач спостерігає за тим, як головні герої намагаються вижити і знайти один одного.

Стрічку я переглянула на одному диханні. Навіть не сподівалася, що вона мене так зачепать.

Найкращим моментам глядач, на мою думку, зобов'язаний Наомі Уотс і Тому Холенду. Останній грає найстаршого сина, Лукаса, який змушений швидко дорослішати і турбуватися про поранену матір. Гра хлопчика була просто блискучою.

Фільм в першу чергу звертає увагу глядача на сімейні цінності. Коли Марія кілька разів лишає безпечні місця і кидається знову і знову у вир нестримного потоку брудної води, і все для того, щоб бути разом з сином, я задумалася над природою материнських почуттів, які ще не відомі мені.

Творцям фільму вдалося передати всю історію надзвичайно правдиво. Виключення становить кінцівка, але тим більш дивовижно, що такі чудеса трапляються, бо фінал історії взято із реального життя.

Вже після перегляду мені спало на думку, що цьому фільму притаманна одна риса, яку я вже не один раз помічала у тих випадках, коли історія екранізована про ще живих людей. Стосунки у сім'ї подано майже без конфліктів. Можливо, воно так і було насправді, не знаю... Втім, цей момент не так врізається в очі, як у "Серфері душі" (2011) і аж ніяк не впливає на відчуття реальності того, що відбувається на екрані.

Таким чином, за емоційним насиченням фільм дає фору більшості фільмів-катастроф і постапокаліптики.

Також візуальний ряд цілком достатній, щоб відчути атмосферу тієї трагедії.

Резюме: 5/5.

Блискуче!

Голодні ігри, The Hunger Games, 2012

І

Спершу я побачила трейлер, потім завантажила книгу, а потім забула про цю історію більш, ніж на пів року. Перші мої асоціації були, що це якась фігня для для підлітків в стилі Стефані Маєр і її "Сутінок".

Одного разу, їдучи в метро під кінець дня, я зрозуміла, що не можу читати вже ані теорію психології, ані фахові книги з історії. Моя душа прагне пригод, яких так мало в житті пересічної синьої панчохи. Гортаючи свою електронну книгу, я врешті зупинилася на "Голодних іграх"...

І не змогла зупинитися, аж поки не подолала всі книги трилогії.

Я прекрасно можу зрозуміти такі високі відгуки і Стівена Кінга, і тої ж Стефані Маєр на цю книгу. Зокрема, фантаст написав, що «...Карколомний роман «Голодні ігри» збурює, приголомшує, тримає в напрузі... Я просто не міг відірватися».

І все ж його порівнюють і будуть порівнювати в першу чергу із "Сутінками". Подібного, звісно, є багато. В першу чергу - перекладання "чоловічої" тематики, такої, де є жорстокий світ боїв і вбивств, у жіночу площину. Акцент на любовній історії, а саме на любовному трикутнику. Ведення історії від "я"-автора.

Врешті подібна героїня - підліток на межі 18 років, не надто приваблива, не надто добра, чи впевнена в собі, яка якимось дивовижним чином стає центральною дієвою особою значних подій. У випадку Белли - це війна вампірів, Кітніс - революційні події антиутопічного світу.

Але різниця є. І її, доречі, помітив вже згаданий Стівен Кінг. Адже його критика про "Сутінки" була не така схвальна: "Стефані Маєр не в стані написати нічого більш-менш вартісного. Вона не надто хороша в цьому".

В першу чергу, "Голодні ігри" написані просто значно майстерніше. По-друге, головними у цій історії є не гадання на ромашці "любить-не любить", а глибокі психологічні проблеми взаємин зі світом людини у тоталітарній державі, і не тільки. Авторка майстерно балансує між двома полюсами: вибудовуванням динамічного сюжету і прописанням глибокої психологічної складової. 

Здавалося б, на перший погляд, підліткова епічна історія, не має головної ознаки підлітковості і епічності - чіткого поділу на чорне і біле. І це найліпше в романі.

Але маю зробити суттєве зауваження, щоб отримати повноцінне уявлення від цієї історії, необхідно дотриматися двох правил:

- не судити історію по фільму;

- не робити поспішних висновків, прочитавши лише одну книгу. Цілісне уявлення дає вся трилогія. І головні ідеї стають зрозумілими саме в третій книзі, яка, здається, не припала до вподоби тим, хто хотів "мочилова" "Королівської битви".

ІІ

Відразу скажу, що фільм мені не сподобався. Детально відтворюючи перебіг подій у книзі, екранізація не передає психологічну складову книги, яка становить вагому частину історії.

Цього можна було б уникнути за кращого кастингу.

Найбільше у мене претензій до Джоша Хатчерсона, який виконує одну з ключових ролей  - Піта. Творці фільму пропустили найголовнішу властивість Піта - це його доброта. Навіть якщо актор не вміє грати, це має хоча б бути написано на його обличчі. А на обличчі Джоша вимальовується глумлива посмішка мазунчика долі і любителя вечірок.

Коли у книзі Піт виявляв знаки уваги до головної героїні, моє серце просто переповнювалося зворушливим відчуттям ніжності. А з дій екранного Джоша можна подумати, що він просто грає на публіку.

Один ключовий момент, для прикладу. Хлопець зізнається в коханні, йдучи на смерть. У нього беруть інтерв'ю. За сюжетом його слова зворушили глядачів всіх 13-ти дистриктів. Як це відбувається у фільмі: Джош, розвалившись у кріслі, закинувши одну ногу на іншу, розповідає про свої почуття, ніби про якусь пригоду на вчорашній вечірці.

"Не вірю!" - чую Станіславського.

На перший погляд Дженніфер Лоуренс - вдалий вибір. Не надто гарна, як і Белла, і аж ніяк не жіночна. Просто дике дівчисько з провінції. Принаймні основний вираз обличчя у неї правильний. Але мені важко уявити, що саме така дівчина могла зачепити невидимі струни і підняти революцію. Звичайно, її внутрішній світ (особливо у 3-ій книзі) міг бути таким неприємним і похмурим, як обличчя у Дженніфер Лоуренс. Але мало бути ще щось... Ось цього мені і не вистачило.

Втім, якщо з головними дієвими особами кастинг, на мою думку, провалився, то акторів на ролі другого плану підібрано бездоганно.

В цілому, фільм буде найбільш цікавим фанатам трилогії, які хочуть ще раз пережити антиутопічний світ Кітніс. Решта може й отримає якусь частку задоволення, але багато моментів лишаться просто не зрозумілими.

Наостанок зауважу, що окрім порівняння із "Сутінками", цій історії не уникнути співставлення із "Королівською битвою". Я вже давненько дивилася останню стрічку, але певні висновки і враження лишилися. Мені здається, єдина її заслуга в тому, щоб показати саму ідею. Інші філософсько-психологічні речі, якщо хтось із знайде, то будуть сильно надумані. "Голодні ігри" в цьому плані значно потужніші.

Суб'єктивна оцінка:
книги - 5/5
фільму 4-/5.

Хмарний атлас, Cloud Atlas, 2012

Нарешті я переглянула один із найочікуваніших фільмів 2012 р. - "Хмарний атлас".

Про гіпотетичний сюжет читачу блога вільно дізнатися із багатьох джерел, а також із трейлера. Це є колаж із шести історій, які переплітаються між собою та перебувають в різних століттях.

Фішка фільму - один актор грає кілька ролей, ніби переходячи із однієї реінкарнації в іншу. Деяких навіть не впізнати (наприклад Х'ю Гранта у ролі кровожерного варвара у постапокаліптичному світі майбутнього).

Передусім хочу сказати, що мене дуже тішить, що у кіно проникають ідеї вічності, реінкарнації і сенсу життя. Я особисто є прихильницею цих ідей і вважаю, що за ними майбутнє людства.

Але, на мій погляд, як і в "Дереві життя" (2011) філософсько-езотеричний матеріал не дався його творцям. У мене було відчуття того, що ось весь цей усей об'ємний матеріал ідей не зміг перетравитися, переплативитися у єдине ціле.

Фільм "Хмарний атлас" - це ніби розібраний пазл, різних клаптиків загальної картини, що містить шість тематичних блоків. І скидається на те, що творці стрічки навмисне перемішали ці шматочки, щоб заплутати глядача, навести туману. Бо насправді більшість історій, на мою думку, дуже прості, інколи навіть надто прості.

Тут спостерігається класична американська схема у кіно: проста історія + добра ідея у простій зрозумілій формі. Якщо раніше це були: сім'я, вірність, вітчизна (ну, щось у цьому роді), то тепер це:

- ідея взаємопов'язаності і причинно-наслідкового зв'язку. А звідси - відповідальності за свої вчинки (перший постулат  всіх порядних езотериків);

- ідея толерантності (з нею не все так просто. Всі духовні школи кажуть про "прийняття", а найсимпатичніші мені - про відсутність чіткого поділу на добро і зло. І тут творці фільму ніби й роблять реверанси у бік цієї ідеї, але не опановують її до кінця. Й ідея абсолютного зла з'являється у них, ніби вигулькнувши із старої казки. Таким чином ідея толерантності залишається на засадах ще ХХ ст.: прийняття іншої раси, іншої сексуальної орієнтації тощо).

Також, на мій погляд, хронометраж фільму цілком можна було б скоротити. Не тому що глядач "перетруджується", або з огляду ніби то на надто динамічну новочасність. Ні. Просто деякі шматки історій цілком можна було б скоротити, не зашкодивши їм.

Втім, всі мої вищенаписані "фе" не означають, що фільм абсолютно не вартий для перегляду. Зовсім, ні. Лиш ефекту "вау" я б не очікувала. 

А кінопродукт вийшов цілком якісним і стравним.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Наостанок фото Х'ю Гранта

Відважна, Brave, 2012

Вчора нарешті подивилася "Відважну" (2012) в хорошому українському перекладі.

Сюжет: у шотландських горах живе принцеса Меріда. Її життя кардинально змінюється в той день, коли представники трьох кланів змагаються за її руку і серце.

Можна подумати, що мультик буде про кохання. Щоб у Вас не виникло таке розчарування, як у мене, повідомляю - ця історія далеко не про кохання. :(

Здавалося б, фільм про долю, про шлях, який ми обираємо. Цю ідею наполегливо і нав'язливо нам втлумачують творці фільму. На мій погляд, нічого подібного. На передній план у цій історії виходить традиційний конфлікт батьків і дітей, проблема прийняття інакшого іншого, а також відповідальність за свої бажання і вчинки.

Загалом, мультфільм дуже позитивний і красивий, а головна героїня з вогняними кучерями нетипова і симпатична. Хоча я так і не отримала бажаної амурної історії, але мало не просльозилася у фінальній сцені.

Що мені не сподобалося, окрім відсутність прекрасного принца?

Одна з ідейних частин. Я б її назвала феміністичною. У цій історії жодного путнього і симпатичного чоловічого образу. Всі вони якісь недолугі, обмежені, часом відразливі. Найрозумнішими є два нібито антагоністичні образи - королеви і Меріди. Але то тільки на перший погляд вони різні. Обидві є ще тими амазонками. Одна керує чоловіком і державою в цілому. Інша - ненавидить усе дівчаче і понад усе обожнює лук із стрілами.

Моїй дівчачій суті, вихованій у добрих патріархальній традиції, було не затишно.

Суб'єктивне враження: 4+ / 5.

Ти не можеш поцілувати наречену, You May Not Kiss the Bride, 2012

Так вже трапилося, що і моя робота, і мої основні хоббі так чи інакше пов'язані із інтелектуальним навантаженням. І сьогодні мій мозок сказав мені майже прямим текстом: " ти шо, вабщє?!" Це відбулося тоді, коли я після трудового дня (написання наукової статті) захотіла впихнути в себе ще додатково абстрактні дуже розумні і дуже теоретично-наукові речі, та ще й "языком".

В цей час я зрозуміла дві речі: пора мозку дати подрімати, а також: все-таки сприйняття нерідною мовою (хай то буде "велікій могучій" і схвалений на державному рівні... ех ... мдя.. не будемо про це) суттєво відрізняється за якістю.

Що ж робити у тому стані, коли твоя сіра речовина стає пряміша за німецький автобан? Наприклад, подивитися фільм "Ти не можеш поцілувати наречену" (2012). Сюжет досить стандартний для мелодраматичних історій: під тиском обставин двоє спершу одружуються, а потім ще й закохуються. (Класика майже всіх жіночих порнографічних романів у м'яких обкладинках). Цього разу це скромний американський фотограф і дочка хорватського бандита Маша.

Далі теж усе іде за планом:

• актори не генії;
• другорядні актори аж до огиди гіперболізовані;
• сюжет навдивовиж передбачуваний і часом конкретно провисає;
• спроби пожартувати мають жалюгідний вигляд.

Десь між рядками можна розгледіти вічні цінності і глибоку проблематику: так вже буває, що люди, одружуючись, рідко усвідомлюють, що вони пов'язують своє життя не тільки з цією винятково симпатичною персоною, а й з купкою інколи не зовсім приємних родичів.

Також варто сказати, що цей фільм продовжує традицію, започатковану "Щоденником Бриджит Джонс" (2001) - робити героєм історії пересічного американця,  безпорадного  невдаху навіть у побутових ситуаціях. Хоча саме в цьому фільмі головний персонаж більш-менш правдоподібний і навіть зазнає певної еволюції.

Втім, я отримала свою порцію задоволення і готова до нових інтелектуальних подвигів. :)

Суб'єктивне враження: 3+/5.

Резюме: якщо Ваші запити трохи вищі за цей "кіношедевр", подивіться краще "Підставна наречена" (2011).

Прометей, Prometheus, 2012

Нещодавно мене пригостили багатообіцяючим фільмом «Прометей».

До перегляду я вже читала не зовсім позитивні відгуки в інтернеті, але відвідування кінотеатру мало бути обов’язковим, адже я не могла пропустити новинку кінофантастики.

Сюжет, в цілому, класичний для подібних історій, якщо навіть не примітивний.

Отже, група вчених, досліджуючи наскельні стародавні малюнки, виявила свідчення іноземного перебування на планеті Земля у прадавні часи. Вчені ентузіасти переконують багатенького, але дуже вже старенького дядечка, виділити кошти на космічну експедицію. Відповідно головною героїнею є не дуже яскрава і не дуже цікава брюнетка-вчений (шведка Нумі Рапас), а також андроїд з таємною місією. Головна дія відбувається на далекій планеті. І хто б ще сумнівався, що наукова експедиція перетвориться на хованки від невідомого і «чужого».

В цілому враження від фільму можна сформулювати півсловом, як «недо»:

- у фільмі є цікаві епізоди космічного побуту, але мені було недостатньо їх для повного занурення у творений світ;

- тут є багацько випуклих персонажів, але кожному бракує завершеності, знайомство з ними не достатнє, щоб зрозуміти його характер, місію і що він взагалі робить у цьому фільмі;

- наприкінці є сцени традиційного екшн-виживання-боротьби у стилі «хто кого», але для тих, кому це справді до смаку, їх буде замало;

- є обіцянка якоїсь надзвичайної таємниці, але, на мій погляд, «обіцянка-цяцянка» лишилася пшиком. Деякі запитання залишаються не розкритими, а дещо розв’язується надто просто.

Таким чином творцям фільму я б порадила:

• або орієнтуватися на активнішу дію і не філософствувати, а також зменшити надто повільний для такого жанру вступ;
• або ж вже відштовхуватися від цікавої ідеї, відступити від шаблону і спробувати створити фантастику на сходинку вище.

А то вийшло «ні риба, ні м’ясо». «Попкорноїдам» фільм вийшов за млявий і нудний, «інтелектуалам з претензією» - надто тупий.

На захист фільму можна сказати те, що в принципі, він хоча і не є геніальним, чи навіть відмінним, але достатньо якісно зроблений. Якби стрічка з’явилася років 10 тому, то була б справжньою подією у кіносвіті.

Також, звичайно, симпатична візуальна складова. 

Суб’єктивне враження: 4-/5.

Клятва, The Vow, 2012

Нещодавно я робила психологічний розбір індійського  фільму "Зустріч з тобою" (2009) на тему взаємин чоловіка і жінки. Мені сказали, це добре, але чи не могли б ви зробити таку саму роботу на матеріалі голівудському, або ж російському...

Проблема в тому, що у західному суспільстві:

• загальноприйняті розмиті грані чоловічих і жіночих якостей. Часто це навіть зумисне підкреслюється, щоб виконати правила політкоректності.
• самі творці фільму не розуміють причинно-наслідкових зв'язків міжстатевих стосунків. Тому їм важко розставити логічні акценти. Герої часто діють нелогічно, а там де логіка все-таки присутня, то це виконання загальних очевидних психологічних правил, або ж інтуїтивна подача режисера-сценариста.

Такий довгий вступ був необхідний мені, щоб прокоментувати довгоочікуваний фільм "Клятва" (2012). Сюжет наступний: молоде подружжя Пейдж і Лео потрапляють в автокатастрофу. Коли жінка виходить з коми, з'ясовується, що у неї з пам'яті стерлися останні п'ять років свого життя. 

Але Лео не здається і намагається повернути Пейдж.

Зворушує те, що цей фільм базується на реальній історії кохання.

Передусім варто сказати, що одна з основних тем - це навіть не кохання, а вплив нашої пам'яті і поворотних моментів у житті на нашу особистість. 

З свідомості Пейдж стерлися важливі події, які призвели до того, що вона кинула обраний батьками ВУЗ для реалізації своєї мрії. Зустріч із Лео відбулася вже після цієї "точки біфуркації" (як це називають по науковому).

Звичайно, щоб зрозуміти своє нове ставлення до Лео, Пейдж необхідно буде в першу чергу віднайти себе, пройти той шлях, пам'ять про який було стерто автокатастрофою.

Але ось із цим процесом - зображенням різних етапів розвитку історії непростих стосінків Пейдж і Лео - на мій погляд, творці фільму не справилися. Надто вже якось передбачувано і часом нелогічно: ось ми познайомилися, ось нам приємно і весело, тому у нас секс і кохання. Ось у нас проблеми, тому ми не разом. Якось прісно і непереконливо. На екрані було все, окрім оцієї "хімії кохання", що дає зрозуміти, чому ж ці двоє разом, або ж не разом.

Тому я була трохи розчарована.

Втім, не такий прискіпливий глядач, що розраховує на традиційну мелодамку для романтичного настрою, може бути задоволений.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Викличте акушерку, Call the Midwife, 2012

"Викличте акушерку" (2012) - симпатичний британський міні-серіальчик (всього 6 серій). Він розповідає про молоду дівчину Дженніфер Лі, яка в 50-х роках ХХ ст. оселяється у монастирі, що опікується бідним районом Лондону. Це чудове зворушливе і надзвичайно атмосферне кіно буде цікавим, за невеликим винятком, виключно жіночій аудиторії. :)

Як це часто буває, із хорошим, але не геніальним фільмом, мені бракує слів для рецензії. Адже після перегляду всіх серій у мене лишилося просте світле добре відчуття.

Суб'єктивне враження: 5/5.