Майже сімнадцять, The Edge of Seventeen, 2016

Фільм "Майже сімнадцять" (The Edge of Seveteen, 2016) - правдива й жорстока замальовка з підліткового життя.

Життя, сповненого болю й страждання, де все розглядається через збільшене скло, а органи чуттів стають відкритою раною. 

Проблемний підліток - це такий собі контейнер з внутрішньою біллю, який отруює і собі життя, і стає нестерпним для оточення. Його вчинки - це ніби танець на зразок казки про царівну-жабку: махнула рукою - і кістка в одну сторону полетіла, махнула іншою - комусь в лоб потрапило. Здається, щоб не робила, все буде погано і матиме руйнівний характер.

А корінь проблеми в катастрофічній відсутності любові і прийняття себе. І ця внутрішня агресія виплескується назовні, немовби з кратеру вулкану.

У стосунках Надін з її ідеальним братом показано цікаве протистояння двох ролей у родині: один грає "ідеальну дитину", а інший - "поганця". Це жорстока гра, в якій, на жаль, дуже часто дорослі підтримують цей деструктивний розподіл. 

У фільмі гарно відтворено на прикладі брата Надін, що бути "хорошим сином" не так вже й просто, адже в чомусь ти мусиш ставати "дорослим" для власних батьків, брати відповідальність за них, а також за "поганця-сестру", опікуючись ними впродовж всього життя. У фільмі потреба в цьому очевидна і для простого глядача: "добряк" батько рано помирає, а мати виявляється інфантильною, незрілою особистістю. 

Ось тут привіт системним терапевтам, які знають, наскільки згубним є те, коли член родини займає не своє (тут "дитяче") місце.

"Поганець", до речі, не в такому вже й поганому становищі. Це його спосіб адаптуватися до несприятливого середовища. В чому вигода від ролі "поганого"? Поки ти такий бунтівник, ти можеш робити все, що тобі заманеться: писати шокуючі смски хлопцю, який подобається, викрадати мамине авто. У "поганця" значно більше особистої свободи, ніж у "ідеальної дитини". Але внутрішній світ "поганця" настільки часом нестерпний, що провокує не тільки сплески руйнівної поведінки у зовнішнє середовище, а й призводить до самознищення. Таким людям "важко нести себе".

У той же час бачимо, що і "поганець" Надін не може опиратися на незрілу матір. У тяжкій для себе психологічній ситуації вона має брати відповідальність за емоційний стан мами. Цікавим у цьому контексті є пошук Надін батьківської фігури, яку вона знаходить у вчителі історії.

Також звертає увагу на себе те, що її спілкування з ним є терапевтично-проективним: вона проектує на нього свої проблеми, творячи його уявний образ, який більше відповідає її психологічному стану, а не реальній людині.

Блискучим поворотом сюжету є ситуація, коли Надін приходить додому вчителя і розуміє, що його життя зовсім не таке, яким вона його собі уявляла.

Мені здається, вірним, що творці фільму показали конструктивне розв'язання ситуації. Хоча в реальному житті цей процес відбувався б довше і болючіше. Якби відбувався. Наприклад, на жаль, дівчинці з такою великою потребою любові й такою відразою до самої себе, не вистачило б в реальному житті мужності сказати "ні" під час сексуального контакту з непідходящим хлопцем. Навіть якби щось пішло не так.

Її стан, окрім безладного сексуального життя, - це також пряма дорога до алкогольної й наркотичної залежності, Чого тільки не зробиш у своєму саморуйнівному бунті. 

Для простого глядача Надін може здаватися нестерпною . Здавалося б, як взагалі можна симпатизувати егоїстичній, зацикленій на собі, надзвичайно агресивній людині, яка ненавидить світ, людей і себе?

Але це крик про допомогу, про потребу любові. Щось таке, що важко вписується у суворі приписи здорового глузду.

Не дарма момент зцілення відбувається у обіймах брата.

Хоча фільм розповідає про  життя підлітків, але він також може бути цікавим для дорослих, надто для батьків дітей такого непростого віку. Подивіться на більшість спроб контакту матері із Надін: вона звертає увагу на якісь поверхові зовнішні ознаки кризи своєї дитини, але більшість її спроб вийти на порозуміння - це як стріли, які хиблять, не просто не потрапляють точно в ціль, а летять геть повз. 

Суб'єктивне враження: 5/5.

Дівчина в поїзді, The Girl on the Train, 2016

"Дівчина в поїзді" - екранізація однойменного відомого детективу Поли Хокінс. Книжку я не читала, а ось фільм переглянула не без задоволення. 

Головна героїня - геть зруйнована особистість, навіть не знаєш спершу, як набратися християнського милосердя, щоб їй поспівчувати: це така собі алкоголічка-сталкер, яка не може примиритися із щасливим подружнім життям свого чоловіка.

Щодня вона проїздить повз його будинок на поїзді. А поруч вона спостерігає за ідеальною закоханою парою. Все б, може, так і продовжувалося б, якби не зникнення чарівної білявки з сусіднього будинку.

Далі буду спойлерити. Чим приваблює цей фільм психолога, окрім відпочинку за переглядом детективу?

Дуже хорошим прикладом газлайтингу, на якому, по суті, тримається загадка-розгадка історії.

Газлайтинг - це форма психологічного насилля, під час якого агресор заперечує реальність жертви. Це заперечення фактів ("Цього не було"), це заперечення емоцій ("Тобі це здається") і акцент на тому, що з жертвою щось не так, аж до душевної хвороби.

Часто відбувається дивовижна ситуація для стороннього глядача: у парі є здорова конструктивна особистість, "дуже мила людина", а поруч з нею істеричний монстр. Справа в тому, що поруч з таким агресором дуже руйнується особистість.

Адже вибиваються підвалини нашого існування - опора на самого себе, свої відчуття.

Схожий процес, мені здається, відбувається у різноманітних сектах. Зокрема, на цьому побудоване вчення Рона Хаббарда. (Колись я цікавилися цією темою, читала спогади колишньої саєнтологині). Зокрема, психологічний контроль над особистістю забезпечується сесіями обов'язкового одітінгу (спілкування послідовника один на один з представником вищої ієрархічної ланки секти).

У психологічній практиці важливим є не нав'язування своїх установок і порад клієнту. Мені здається, що коли нетерапевтований психолог намагається перекласти на клієнта свою картину світу, тоді психологічний сеанс перетворюється на сеанс сектантського одітінгу.

(Колись мала досвід, як ведуча під час психологічної гри намагалася мені продати за мої ж гроші своє уявлення про стосунки чоловіка і жінки, заперечуючи мій досвід, спостереження і потреби).

Звісно, це спрощений підхід, який має свої нюанси. Але головна теза сьогодні - слухай себе, довіряй собі.

Двоє у Всесвіті (Листування), La corrispondenza, 2016

В основу фільму "Двоє у Всесвіті" покладено красиву аналогію: стосунки головних героїв розвиваються за законами астрономії: зірки вже згасли, а вчені продовжують їх вивчати і спостерігати за їхнім життям.

Ед помирає, але намагається залишитися присутнім на деякий час у житті своєї коханки, набагато молодшої за нього Еммі. Для цього він розробляє складну систему листів, повідомлень й відеозаписів.

Від фільму про кохання сподіваєшся отримати якийсь світлий і приємний післясмак, але тут буде зовсім по-іншому. Історія, нібито кохання, - важка і, в цілому, неприємна. Чому?

Як на мене, це історія не про кохання, а про некрофілію. Ед не прагне живого контакту з Еммі: бачаться вони рідко й під час зустрічей він приховує від неї, що він хворий. Тобто конструює для неї якийсь певний фасад себе, відмінний від реального. Водночас він прагне її контролювати до найдрібніших речей, знати про неї все, грубо заходить у її особистий простір, руйнуючи кордони її особистості. Складаються не стосунки, а механічна мертва конструкція, у якій, справді, не обов'язкова присутність живої людини.

Не випадково, якісь позитивні наслідки інвазії Еда у життя Еммі сприймалися мною як щось штучне. А ось розхристаність й розгубленість героїні, її повна дезорієнтація в житті мали досить-таки органічний і закономірний вигляд.

Останнім часом мала можливість переконатися і в своєму житті, що те, що з боку сприймається як щось дуже романтичне, може бути дуже далеким від кохання, а, по суті, бути витонченою формою психологічного насильства.

З любов'ю, Розі, Love, Rosie, 2014

"З любов'ю, Розі" - ще одна екранізація, якою вдалося насолодитися останнім часом. На цей раз це вже стрічка за книжкою Сесилії Ахерн, письменниці для мене відомої лише за кіно.

Отже, це історія двох друзів - Розі й Алекса, які 12 років (за романом цілих 50 !!!) боялися сказати один одному, що мають більш, ніж дружні почуття. Він полетів за океан, будував кар'єру, а вона, завагітнівши, мала попрощатися з мріями про навчання й стати мамою.

Історія напрочуд проста, але мила й зворушлива настільки, що хочеться познайомитися із літературним оригіналом, який, кажуть, суттєво відрізняється від кіно.

Коли я запитала себе, що я отримала від фільму, окрім приємно проведеного часу, я згадала, що мені допомогає як на роботі, так і в стосунках з людьми. Говорити! Говорити сміливо й відверто, що турбує.

І саме тоді, коли люди роблять цей крок у спілкуванні, який так страшно було зробити, відбвуваються найвражаючі відкриття. Саме тоді люди отримують шанс познайомитися один з одним, невигаданим, а реальним.

Інакше роки ідуть, а люди проживають не своє життя, а свої страхи, спілкуються не з реальними людьми, а з вдалими чи ні фасадами...

До зустрічі з тобою, Me Before You, 2016

Приємна кінонесподіванка цього літа - екранізація книжки Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою" ("Me Before You", 2016). Фільм мені сподобався навіть більше за книжку, яку я читала ще до виходу її українського перекладу.

Гарна візуальна картинка, блискуча робота стиліста, гармонійне співвідношення гумору і драми.

Класичні історії кохання мають нібито закінчуватися возз'єднанням. Ця ж нам розповідає про зустріч - двох зовсім різних людей, які б за інших обставин просто пройшли б повз. Вона - чергова провінціалка з талантом, яка ніби то приречена прожити цілком ординарне життя. Він - "золотий хлопчик", який у подружки обирає довгоногих блондинок.
Їхня зустріч не відбулася б, якби не нещасний випадок, який прикував його до інвалідного крісла...

Класичні історії кохання - про злиття двох люблячих сердець. Але насправді люди так чи інакше лишаються окремими особистостями, з власним життєвим шляхом. І вони інколи розходяться. І навіть не через зовнішні обставини, а через свідомий внутрішній вибір.

Одним словом, фільм "До зустрічі з тобою" - для мене історія про психологічну сепарацію в коханні.

Люцифер, Lucifer, 2016

У 2016 році вийшов ще один серіал, який дуже влучно описує Тінь. Це "Люцифер". Перший сезон вже завершено, анонсовано другий.

Сюжет досить таки банальний і будується навколо детективних розслідувань. Єдина особливість: симпатичній поліціянтці допомогає у роботі сам Люцифер, який знудився в Пеклі і вирішив деякий час пожити у Лос-Анджелесі.

Отже, Люцифер Морнінгстар. Це симпатичний чоловік, який любить секс, наркотики і рок-н-рол. Головне для нього - щоб було цікаво, відчувати смак життя.

Для нього немає табу, чи моралі, а в його арсеналі досить таки бідненьких суперздатностей основною є - за допомогою чогось схожого на гіпноз витягувати з людей правду, чого вони насправді хочуть.

Головний конфлікт його життя, звісно ж - з Батьком. Ось так просто за підручником. СуперЕго, яке гнобить бажання несвідомого, утворюючи Тінь. Або ж класика батьківсько-дитячих взаємин.

І, так, у Люцифера є свій психотерапевт, яка, щоправда, не дотримується кодексу і спокушається своїм клієнтом...

Загалом, серіал чудовий, іронічний і легкий, без надмірної демонізації і нагнітання хоррору.

Рекомендую Смайлик «smile

Страшні казки, Penny Dreadful, 2014-

Трішки про зло в масовій культурі. Є такий серіал "Страшні казки". 

Однією із головних героїв є Ванесса Айвз (Ева Грін) - медіум. Її життя - це класика взаємин із власною Тінню. 

Вона походила з католицької, глибоко віруючої сім'ї. Коли Ванесса була підлітком, побачила сексуальну сцену за участю матері і друга сім'ї.

Пізніше вона переспала із нареченим своєї подруги, що, по суті, зруйнувало життя двох сімей. Сама ж Ванесса на довгий час випадає із життя, зазнаючи нападів невідомого походження (звісно, за логікою оповіді - містичного).

А, по суті, це реалізація потужної сексуальності, витісненої католицьким вихованням, соромом і величезним почуттям провини.

Не випадково, другий тривалий період "одержимості" настане тоді, коли Ванесса відпустить на волю свою сексуальність із іншим головним героєм серіалу - Доріаном Греєм...

Цікаво також те, що в моменти своєї "одержимості Дияволом" Ванесса говорить нібито його голосом правду - таку інформацію, яку інші хотіли б приховати не тільки від сторонніх, а й від самого себе.

Одержимість згідно історії стає не тільки хворобою, а й дає велику силу. І так наша Тінь - є потужним життєвим ресурсом.

Стажер, The Intern, 2015

70-літній вдівець Бен Уітакер, знудившись на пенсії, вирішує найнятися стажером у інтернет-крамницю. Його молода шефиня, Джулс Остін, спершу не в захваті від такої співпраці, але незабаром Бен стає її добрим ангелом охоронцем на роботі і в приватному житті.

Спробую розгорнуто написати те, що вже згадувала в обговоренні у Фейсбуці: це не фільм про конфлікт, чи різницю поколінь. Я працюю у колективі, де більшість старших людей. Таких, як Бен, там і близько немає. Чому? Тому що таких ідеальних людей в природі не існує.

Не дарма глядачі звертають увагу на те, що чоловік старшого покоління, по суті, патріархального, дає досить неординарну пораду головній героїні, що, в принципі, визначає розв'язання головного конфлікту фільму - він говорить їй, що не варто зраджувати собі, жертвувати самореалізацією заради сімейного щастя, бо така жертва нічого не дасть.

З точки зору реалістичності - брєд, я погоджуюся. Але з точки зору психологічної достовірності - саме воно. Бо, на мій погляд, це фільм насправді про ідеальне батьківське начало, якого, здається не існує в природі. Про джерело безумовної любові, яке в будь-якій ситуації скаже: "Нічого, я все розумію!", або "Я захоплююся тобою!", або ж "Вперед! Ти з можеш!"

Я читала критику щодо фільму: глядач жалівся, що за сюжетом головна героїня мала б бути стервою. Тоді було б усе логічно. Звісно, у чорно-білому світі конфлікти ось такі плоскі, де є погані, є добрі, і зло або знищують або перевиховують, - більш зрозумілі. Але внутрішні конфлікти - набагато цікавіші! 

Глядач зустрічає головну героїню у час її кризи. Це криза росту. Її стартап стрімко рушив вперед, аж так потужно, що бізнес почав збоїти. Що ж робити далі: запросити когось "знаючого", чи знайти у собі внутрішні резерви?

І ця криза росту дублюється і в сім'ї, коли цукерково-букетний період пройшов, коли успішний в минулому чоловік перетворився у зрадливу домогосподарку, коли катастрофічно бракує часу на дитину і здоровий сон.

Як же мало насправді історій в кіно і в літературі, які показують саме ось такі кризи росту, а не початку! 

Ще одним аргументом на користь фільму є ідеальний кастинг і легкий сценарій. Навіть ті, хто не хочуть заморочуватися над психологічним підґрунтям сюжету, знайдуть просто добру хорошу історію.

Суб'єктивна оцінка: 5/5

За кулісами, Beyond the Lights, 2014

Сюжет цієї стрічки не вибагливий: молода співачка не витримує тягаря слави і вирішує покінчити життя самогубством. Її рятує симпатичний поліцейський, і між ними, звісно ж, пробігає іскра. 

Утім, у цій звичайній мелодрамі знову підіймається тема, актуальна для нашого покоління, - це потреба розриву із тим способом життя, який написали для нас батьки, і пошук себе. Мені здається, що, виходячи із психоісторії Ллойда Демоза, - це є баг соціалізуючого стилю виховання, коли батьки вимагають від своїх дітей досягнень і кар'єрного успіху.

Це те, що принаймні на даний момент актуально для молодого і вже працюючого покоління.

Які психологічні проблеми вирішуватимуть діти, виховані у підтримуюючому стилі вихованні (що так популярний зараз), - це дізнаємося тільки за якийсь час. А на даний момент маємо ось це.

Що прикметно: раніше пропонувався вихід із нав'язаного сценарію через бунт, коли альтернативою було заперечення соціального успіху як такого. Зараз з'являється позитивна тенденція - показати, що можна чогось досягнути, але інакше. Що ми й спостерігаємо на прикладі головної героїні. 

До речі, головний герой, поліцейський, - прекрасно відтіняє відому співачку. Він ще не досяг успіху, але за наполяганням батька торує собі шлях у велику політику. Утім, яку альтернативу батьківському сценарію обере він, ми так і не дізнаємося, оскільки його лінія не така виразна, як Нонні.

Цікаво, як здавалося б у такому романтичному занятті, як коханні, ми знову і знову вирішуємо все-таки свої власні проблеми, розбираємося із власними тарганами.

З точки зору художньої якості кіно стравне, але не шедевр. Зараз не так багато й такого випускають, збіднів жанр мелодрами, тому, в принципі, дивитися можна.