12 різдвяних побачень, 12 Dates of Christmas, 2011

Фільм "12 різдвяних побачень" можна було б ще назвати "День сурка у блондинки".

Сюжет цієї стрічки невибагливий і наповнений штампами: стервозна блондиночка має ідею-фікс - повернути свого колишнього Джека. Відтак побачення з незнайомцем Майлзом не вельми вписується у бізнес-план її життя. Але все летить шкереберть і на ранок головна героїня прокидається знову у переддень Різдва, щоб все-таки відчути "різдвяний дух", виправити помилки і стати втіленням вселенської доброти.
І так дванадцять разів.

Звісно, ні про яку психологічну, чи інтелектуальну глибину, або ж новаторство у сюжетній лінії мова не йде. То чи варто дивитися цей фільм? А чому б і ні?! Насправді не завжди є потреба у чомусь складному і оригінальному. Інколи хочеться щось таке, що сподобалося, або щось врешті-решт добре і з вірою у людей.
Ідеально для новорічного, чи різдвяного вечора.

І чому б не помедувати під час перегляду цього фільму на тему власних "точок біфуркації" у житті? Окрім того, я мимоволі задумалася про крихкість людських взаємин, а також про те, що інколи інших людей ми сприймаємо всього лиш як функції з ярликами, за якими насправді криється цілий світ.

Чужі гроші, Other People's Money, 1991

Це історія про акулу Уолл-Стріт – Лоуренса Гарфілда, який своєю наступною жертвою обирає компанію 80-річного Ендрю Йоргенсона. 

Протистояння загострюється, коли цинік Лоуренс починає відчувати романтичні почуття до своєї суперниці, молодої адвокатки Кейт Салліван.

Це досить легкий за атмосферою фільм, який у дещо гротескній і гіперболізованій формі показує боротьбу двох світів – старої і нової Америки.

Компанія старого Ендрю Йоргенсона – це зразок бізнесу, тісно зв’язаного із виробництвом і людьми. Тут колектив, хай навіть заводу, – частина родини. Секретарка – бабуся у в’язаному светрику, а не «синя панчоха» у діловому костюмі і на шпильках, як у Лоуренса Гарфілда.

Головний герой – Лоуренс Гарфілд – це представник нового часу. Його день починається з перегляду курсу акцій на комп’ютері, який він ніжно називає «Кармен». (Так, окремим бонусом ознайомлення з цим фільмом є можливість зануритися у повсякдення офісу початку 1990-х років, на зорі ери цифрової доби). І як говорить його суперник – це представник того бізнесу, який нічого не виробляє і не створює. Відтак і ведення бізнесу, який наповнений абстрактними цифрами, – для Лоуренса, у першу чергу, гра.

Ще одна відмінність: у родинному бізнесі «кредити, – як зізнається Ендрю Йоргенсон, – останній раз брали за часів Великої Депресії». У той час як для Уолл-Стріт кредити – це засіб для розвитку і подальшої експансії.

Різниться і їхнє ставлення до працівників: якщо під час ділової зустрічі водія Гарфілда у компанії Йоргенсона хочуть запросити погрітися, то сам Гарфілд відкидає цю пропозицію як абсурдну.

Але творці фільму все-таки не проводять чіткої чорно-білої лінії, як немає її і у реальному житті. Вони показують переваги і недоліки обох світів. Адже й справді – що робити тоді, коли бізнес стає нерентабельним і перестає відповідати вимогам нового часу?

Майже сімнадцять, The Edge of Seventeen, 2016

Фільм "Майже сімнадцять" (The Edge of Seveteen, 2016) - правдива й жорстока замальовка з підліткового життя.

Життя, сповненого болю й страждання, де все розглядається через збільшене скло, а органи чуттів стають відкритою раною. 

Проблемний підліток - це такий собі контейнер з внутрішньою біллю, який отруює і собі життя, і стає нестерпним для оточення. Його вчинки - це ніби танець на зразок казки про царівну-жабку: махнула рукою - і кістка в одну сторону полетіла, махнула іншою - комусь в лоб потрапило. Здається, щоб не робила, все буде погано і матиме руйнівний характер.

А корінь проблеми в катастрофічній відсутності любові і прийняття себе. І ця внутрішня агресія виплескується назовні, немовби з кратеру вулкану.

У стосунках Надін з її ідеальним братом показано цікаве протистояння двох ролей у родині: один грає "ідеальну дитину", а інший - "поганця". Це жорстока гра, в якій, на жаль, дуже часто дорослі підтримують цей деструктивний розподіл. 

У фільмі гарно відтворено на прикладі брата Надін, що бути "хорошим сином" не так вже й просто, адже в чомусь ти мусиш ставати "дорослим" для власних батьків, брати відповідальність за них, а також за "поганця-сестру", опікуючись ними впродовж всього життя. У фільмі потреба в цьому очевидна і для простого глядача: "добряк" батько рано помирає, а мати виявляється інфантильною, незрілою особистістю. 

Ось тут привіт системним терапевтам, які знають, наскільки згубним є те, коли член родини займає не своє (тут "дитяче") місце.

"Поганець", до речі, не в такому вже й поганому становищі. Це його спосіб адаптуватися до несприятливого середовища. В чому вигода від ролі "поганого"? Поки ти такий бунтівник, ти можеш робити все, що тобі заманеться: писати шокуючі смски хлопцю, який подобається, викрадати мамине авто. У "поганця" значно більше особистої свободи, ніж у "ідеальної дитини". Але внутрішній світ "поганця" настільки часом нестерпний, що провокує не тільки сплески руйнівної поведінки у зовнішнє середовище, а й призводить до самознищення. Таким людям "важко нести себе".

У той же час бачимо, що і "поганець" Надін не може опиратися на незрілу матір. У тяжкій для себе психологічній ситуації вона має брати відповідальність за емоційний стан мами. Цікавим у цьому контексті є пошук Надін батьківської фігури, яку вона знаходить у вчителі історії.

Також звертає увагу на себе те, що її спілкування з ним є терапевтично-проективним: вона проектує на нього свої проблеми, творячи його уявний образ, який більше відповідає її психологічному стану, а не реальній людині.

Блискучим поворотом сюжету є ситуація, коли Надін приходить додому вчителя і розуміє, що його життя зовсім не таке, яким вона його собі уявляла.

Мені здається, вірним, що творці фільму показали конструктивне розв'язання ситуації. Хоча в реальному житті цей процес відбувався б довше і болючіше. Якби відбувався. Наприклад, на жаль, дівчинці з такою великою потребою любові й такою відразою до самої себе, не вистачило б в реальному житті мужності сказати "ні" під час сексуального контакту з непідходящим хлопцем. Навіть якби щось пішло не так.

Її стан, окрім безладного сексуального життя, - це також пряма дорога до алкогольної й наркотичної залежності, Чого тільки не зробиш у своєму саморуйнівному бунті. 

Для простого глядача Надін може здаватися нестерпною . Здавалося б, як взагалі можна симпатизувати егоїстичній, зацикленій на собі, надзвичайно агресивній людині, яка ненавидить світ, людей і себе?

Але це крик про допомогу, про потребу любові. Щось таке, що важко вписується у суворі приписи здорового глузду.

Не дарма момент зцілення відбувається у обіймах брата.

Хоча фільм розповідає про  життя підлітків, але він також може бути цікавим для дорослих, надто для батьків дітей такого непростого віку. Подивіться на більшість спроб контакту матері із Надін: вона звертає увагу на якісь поверхові зовнішні ознаки кризи своєї дитини, але більшість її спроб вийти на порозуміння - це як стріли, які хиблять, не просто не потрапляють точно в ціль, а летять геть повз. 

Суб'єктивне враження: 5/5.

Дівчина в поїзді, The Girl on the Train, 2016

"Дівчина в поїзді" - екранізація однойменного відомого детективу Поли Хокінс. Книжку я не читала, а ось фільм переглянула не без задоволення. 

Головна героїня - геть зруйнована особистість, навіть не знаєш спершу, як набратися християнського милосердя, щоб їй поспівчувати: це така собі алкоголічка-сталкер, яка не може примиритися із щасливим подружнім життям свого чоловіка.

Щодня вона проїздить повз його будинок на поїзді. А поруч вона спостерігає за ідеальною закоханою парою. Все б, може, так і продовжувалося б, якби не зникнення чарівної білявки з сусіднього будинку.

Далі буду спойлерити. Чим приваблює цей фільм психолога, окрім відпочинку за переглядом детективу?

Дуже хорошим прикладом газлайтингу, на якому, по суті, тримається загадка-розгадка історії.

Газлайтинг - це форма психологічного насилля, під час якого агресор заперечує реальність жертви. Це заперечення фактів ("Цього не було"), це заперечення емоцій ("Тобі це здається") і акцент на тому, що з жертвою щось не так, аж до душевної хвороби.

Часто відбувається дивовижна ситуація для стороннього глядача: у парі є здорова конструктивна особистість, "дуже мила людина", а поруч з нею істеричний монстр. Справа в тому, що поруч з таким агресором дуже руйнується особистість.

Адже вибиваються підвалини нашого існування - опора на самого себе, свої відчуття.

Схожий процес, мені здається, відбувається у різноманітних сектах. Зокрема, на цьому побудоване вчення Рона Хаббарда. (Колись я цікавилися цією темою, читала спогади колишньої саєнтологині). Зокрема, психологічний контроль над особистістю забезпечується сесіями обов'язкового одітінгу (спілкування послідовника один на один з представником вищої ієрархічної ланки секти).

У психологічній практиці важливим є не нав'язування своїх установок і порад клієнту. Мені здається, що коли нетерапевтований психолог намагається перекласти на клієнта свою картину світу, тоді психологічний сеанс перетворюється на сеанс сектантського одітінгу.

(Колись мала досвід, як ведуча під час психологічної гри намагалася мені продати за мої ж гроші своє уявлення про стосунки чоловіка і жінки, заперечуючи мій досвід, спостереження і потреби).

Звісно, це спрощений підхід, який має свої нюанси. Але головна теза сьогодні - слухай себе, довіряй собі.

Моє серце, My Heart /Jeong, 2000

Південнокорейський фільм "Моє серце" (My Heart /Jeong, 2000) загальною атмосферою нагадує відому стрічку Чжана Імоу "Жити", щоправда, без того епічного розмаху. Життя головної героїні представлено камерно, але з педантичною любов'ю до етнографічних деталей повсякденного життя. 

Сун-І у 16 років видають заміж за 10-літнього школяра. Вони так і не знаходять спільної мови. По суті, молода дівчина стає звичайною служницею у будинку своєї вередливої свекрухи.

Але хлопчик підростає, закохується і приводить у дім кохану... 

А далі ми бачимо, як розгортається доля жінки у патріархальному традиційному суспільстві. Вона любляча, надзвичайно працьовита, і хоча й не Жанна Д'арк, має свій погляд на життя.

Творці фільму не вдаються до моралізаторства й, на відміну від дорам, не витискають у глядачів вимучених ридань. Утім, можливо, я повторюся, але саме східне кіно вміє передати інтимність й ніжність стосунків чоловіка й жінки, з напівтонами й нюансами. Це те, чого не вдається зробити сучасному західному кіно. Зокрема, коли французи знімають фільм про кохання, у них чомусь завжди виходить історія про секс, або секс з перверсією (це я ще відходжу від Юппер у стрічці "Вона", а не про те, що ви подумали).

Суб'єктивне враження: 5/5.

Прибуття, Arrival, 2016

Уявімо собі: одного дня "вони" справді приземляться на просторах нашої планети. Перший контакт цивілізацій.... І ось у цьому й заковика: як налагодити контакт з прибульцями? Хоча б запитати, для чого вони, власне, прилетіли?

Це вам навіть не фарсі, словників немає...

Фільм "Прибуття" ( Arrival, 2016) точно розчарує тих, хто очікує черговий "День незалежності": тобто екшн, масштабні бойові дії тощо. У певні моменти навіть виникає відчуття, що це не художня стрічка, а документальний фільм. Цьому сприяють і неспішна хода оповіді, й багато рефлексій, і "побутових" деталей. Зокрема, цікаво відтворено атмосферу військового табору, який розгорнувся навколо корабля прибульців.

Головна героїня не солдат американської армії, а лінгвіст, хоча й не простий, а напрочуд талановитий.  У її спілкуванні з військовими глядач зможе побачити специфіку спілкування науковців і військових. Ось де справді конфлікт способу мислення: наукові відкриття не можуть "ходити строєм".

Загалом, фільм для роздумів. Наприклад щодо того, як мова впливає і формує наш спосіб мислення. Зміниш мову, почнеш по-новому мислити. У фільмі навіть згадується, що це гіпотеза лінгвістичної відносності Сепіра-Уорфа.

Також можна помедитувати на тему симультанного часу... Звісно, у фільмі не розкрито цю тему з усією докладністю, але це й, на мою, думку неможливо. Важко усвідомити, що минуле, теперішнє і майбутнє відбувається одночасно.  Ми звикли до лінійного сприйняття часу.

Якщо глядач готовий помедитувати-порефлексувати разом із головною героїнею на ці теми, то й від самого сюжету отримає задоволення.

Суб'єктивне враження: 5 / 5.

Гетьман, 2015

Оголошуючи свій Тиждень українського кіно, я сподівалася насправді на те, що роблю щось хороше. Сама дізнаюся щось про нього і іншим розповім. Але вже третій день, а мої кіноперегляди мені все більше здаються якоюсь збоченою формою мазохізму і панщиною. Виходить, я своїми постами роблю ще гірше - створюю антирекламу українському кіно?

Ось візьмемо чотирьохсерійний "Гетьман" про Богдана Хмельницького. Ніби вже над якимсь відтворенням історичної атмосфери попрацювали, і герої чогось хочуть... любов, політика... А як уявлю, що окрім першої серії (45 хвилин) треба ще три проглянути, так здається, що ліпше повіситися.

Щоб не бути голослівною аргументую. В першу чергу кидається в очі брак харизматичних персонажів, які мали б хорошу психологічну основу. Може, комусь здається, що я маю апріорі співчувати невиразному Богдану Хмельницьку, але це не так. Логіка дій Гелени кульгає. Чаплинський - якийсь картонний герой з підручника, або лякалок для дошкільнят. "Поганий дядя" із зловісним сміхом.

Окрім того (це стосується і попередніх стрічок, про які я писала), відчувається, що творцям фільму здається, що якщо вони поставлять, як у театрі, стілець, то глядач дофантазує квартиру. І навіть, коли в цьому серіалі вже постаралися, щоб не тільки стілець у кадрі був, то не подумали, що то має все ожити.

Кумедно, коли Гелена спілкується з Чаплинським, а на задньому фоні стовбичать три служниці, тримаючи в руках по платтю. Як декорації. Кумедно, якби не було так сумно.

Нескорений, 2008

Продовжую Тиждень українського кіно. Сьогодні патріотичний день. Переглядала стрічку "Нескорений" про генерала-хорунжого УПА Романа Шухевича. 

Хоча я історик за фахом, але час з початку Другої світової війни завжди мене цікавив найменше з усіх історичних періодів. Зізнаюся, знаю про УПА та Шухевича небагато. 

Фільм розповідає про останній рік життя Романа Шухевича, але є спогади про довоєнний і воєнний період...

Почну з позитиву. Знаючи жалюгідний фінансовий стан українського кінематографу, варто визнати, що творці фільму зробили свою роботу максимально добре. Думаю, історики цього історичного періоду знайдуть, до чого причепитися, але пересічному глядачеві атмосферності буде досить.

Також добре те, що фільм розповідає про зацьковані сторінки нашої історії, про героя, якого під тиском радянської пропаганди робили десятиліттями антигероєм. 

Для глядача стає зрозумілим, чому, власне, так радо на українських землях спершу зустрічали німецькі війська. Не оминає стрічка і конфлікту між українськими націоналістичними силами з німцями, коли останні проявили себе не з найкращого боку.

Хорошими є сюжети з прийняттям присяги, із шпиталем у селі, а також кілька сцен про масові страти ув'язнених радянськими військами, які відступали.

На цьому мої позитивні враження закінчуються... "місто засипає і прокидається мафія". Я розумію, що це страшенно патріотичний і потрібний фільм, але навіщо героїчний епос знімати у формі поетичного кіно? Коли є красиві пози, довгі плани й візуальні метафори, які як хоч, так і розумій. 

Сценарій прописаний надзвичайно нечітко, він розмивається в усій цій поезії, немає логічного стрижня, який би все тримав докупи. Так, якийсь українець, взявши на озброєння Вікіпедію і підручник з історії щось то зрозуміє. Але насправді історія покрита туманом і, наприклад, для закордонного глядача буде абсолютно не зрозуміла.

Візьмемо наприклад "Хоробре серце" (1995) з Мелом Гібсоном у головній ролі. Навіть якщо ви в житті ніколи не чули про боротьбу шотландців проти англійців, вам усе зрозуміло. Ба більше - цікаво і захоплююче. І ви в житті не забудете, що така боротьба була.

Також в особі Вільяма Воллеса (героя Мела Гібсона) ви побачите живу людину, а не ікону-панегірик.

З психологічними характерами головних героїв у цьому фільмі взагалі біда. Хто ці всі люди на екрані? - хочеться вигукнути. Які стосунки зв'язують Галину із Романом? Хто вона? Яка вона? І так про всіх інших.

Герої фільму не контактують один з одним як з людьми. Відтак життя на екрані не оживає.

Загалом фільму бракує цілісності. Так, з біографіями досить складно вивести якусь одну головну ідею, на яку б можна було нанизати, як намистини, різні події. Це не детектив, де знайшов вбивцю, то й по всьому. Але це не неможливо.

Я зараз, можливо, скажу дуже крамольну річ, але чим швидше українське кіно, як і українська література відійдуть від потоку свідомості, метафор і поетичного кіно Довженка і Параджанова, і почнуть розказувати прості історії, але так, щоб діставало до самого серця, тим краще.

Сафо, 2008

Поки маю час вирішила собі організувати давню задумку - "Тиждень українського кіно". Почала з не зовсім українського "Сафо" (2008).

Фільм розповідає про недовгий медовий місяць молодої американської пари, яка приїздить на острів Лесбос. Примхливій донечці багатого татуся, яка щойно вирвалася з-під опіки няньки, ввижається, що вона реінкарнація її тезки - давньогрецької поетеси Сафо. Цю фантазію розпалює і підігріває донька російського археолога (Богдана Ступки) - Хелена.

Чоловік Сафо, здавалось би, виграв щасливий приз, одружившись із багатою нареченою. Тим більше, що сам він людина творча - художник. Але він не недооцінив здатність своєї обраниці створювати драму на рівному місці.

Загалом сюжет настільки простий, що важко непроспойлерити розвиток дії. 

Що безумовно є перевагою фільму - це хороша операторська робота, яка дозволяє насолодитися красою Криму, де все знімалося. Тема цілком добре лягає у заданий історичний період - 1926 рік, коли гуляли ідеї "вільного кохання", а також любили справи сердечні підганяти під усякі штучні концепції. Також це час нарочитості, демонстративності. До певної міри істеричний час.

Це відповідає загальному духу історії і характеру головної героїні.

З іншого боку, ми далеко не в 1926 році і мені б хотілося, щоб історія звучала переконливіше, герої були прописані із хоча б якимсь психологічним підґрунтям, а в сюжеті була хоча б якась інтрига.

Окрім того, гарні краєвиди не можуть прикрасити головних героїв. Я розумію, що це погано характеризує мене, як критика, що я розглядаю мистецтво не як заради мистецтва, а з точки зору "героїня - дурепа", але важко стриматися. А блог мій, тому стримуватися не буду.

Тому історія для мене звучить насправді так: побралися двоє, і все було чудово. Але молода дружина від нічого робити вирішила придумати собі драму й перепаскудити все, що мала. Потихеньку вона сама повірила у ту історію, яку сама собі придумала, і зійшла з розуму. І в цьому контексті поведінка її чоловіка і подруги цілком зрозуміла. Бо їм, як тверезомислячим людям, божевілля видається не дуже привабливим.

Хелена - ще один огидний персонаж із цікавим життєвим сценарієм "хочу те, чого не можна", або "дай, що їси". Але вона, на відміну від Сафо, не заграється, а зберігає тверезий глузд. Це власне те, що можна виснувати із того, що нам показано на екрані, бо насправді над її мотивацію сценаристи вирішили не заморочуватися.

Звісно, пікантності додає багато-багато еротики. Але коли нема хорошого сюжету і головних героїв - це не те, що може виправити ситуацію.

Девізом фільму я б оголосила перші рядки відомої російської пісні: "Кому? Зачем?" ... було знімати цей пустий фільм. Ні для розуму, ні для душі.

Вона, Elle, 2016

Фільм про те, як небезпечно самотнім жінкам тримати котів. Наприклад одного дня разом із ним до будинку може увірватися ґвалтівник. Так трапилося і з головною героїнею фільму "Вона" з Ізабель Юппер (Мішель) у головній ролі.

Але далі дія розвивається нетипово. Мішель зберігає спокій, не повідомляє у поліцію й намагається сама розібратися у ситуації.

Як глядачка, я очікувала, що ось воно тут і почнеться - реалізація блискучого плану помсти. Я сподівалася екшену й триллеру. Але натомість отримала психологічну драму.

Окрім ґвалтівника, як виявляється, Мішель має багато проблем із навколишніми: тут і син, який закохався у стерву, і колишній чоловік з своєю теперішньою, і егоїстичний коханець, і привабливий, але одружений сусід, і мама, яка збирається на старості років за чи не вдвічі молодшого за себе, і зухвалий колега... І над цим всим хаосом тяжіє важка травма дитинства, адже Мішель - дочка серійного вбивці.

Розгублена, я дивилася на те, що відбувається на екрані і врешті-решт починала усвідомлювати, що головна ідея не у помсті, а у тому, що монстр живе у кожному з нас...

Зокрема, цікавою є постать самої головної героїні. Очевидно, що вона до деякої міри має психопатичні нахили. Її емоційні реакції свідчать про це. І водночас вона дуже конструктивна психопатка. На мій погляд, вона може бути зразком людини, яка змогла приручити свого монстра.

Розв'язка має вигляд двозначний, або ж я чогось не зрозуміла. Так до кінця і не ясно, чи то продовжувалася гра, чи розмова у авто вказувала на те, що Мішель вирішила вийти з гри. Не знаю...

Попри цікаву ідею, мені все-таки чогось бракувало у цьому кіно. Здається, можна було б розставити яскравіше акценти. Бо для двох годин - це і забагато, і надто мляво.

Загалом, дивний-дивний фільм, і, чесно кажучи, якби я знала, що мене чекає, я не впевнена, чи обрала б я його для свого вечірнього перегляду.

Індійське літо, Indian Summers, 2015

Коли почався український сезон дощів, то відразу в стрічці Фейсбуку замелькали статті із списками фільмів та серіалів, якими можна урізноманітнити холодні й тужливі вікенди. У одному з таких списків британських серіалів я натрапила на "Індійське літо". 

Серіал має повний перший сезон, зараз у мережі можна відшукати ще 5 серій другого. Усі доступні серії я вже подивилася, навіть не зважаючи на єдиний з можливих жахливий переклад.

Отже, серіал розпочинає свою історію з 1932 року, коли вже багатьом зрозуміло, що ось-ось Індія здобуде незалежність. Дія відбувається у передгір'ях Гімалаїв, куди втікають британці на час спекотного літа.

Серед головних героїв: власниця закритого клубу, за якою плачуть лаври Макіявеллі; особистий секретар віце-короля тридцятилітній Уілан, денді, який в першу чергу завжди дбає про свої інтереси; його сестра Еліс, яка втікає від свого чоловіка-тирана й добротою якої схильні зловживати всі навколо; місіонер, закоханий у вчительку-індіанку, і його нещаслива, відразлива як для оточення, так і для глядача дружина... І багато інших.

Політика виступає лише фоном особистих драм головних героїв, а ось цього впродовж усіх 15 серій, які я вже мала змогу подивитися, - більш ніж достатньо. Особисто я не помітила якоїсь серії, яка б слугувала лише для того, щоб розтягнути дію. Все відбувається динамічно й напружено.

Що є безумовною перевагою серіалу: тут немає абсолютно поганих, чи позитивних персонажів. Це звичайні люди.

Наприклад, Уілан - аморальний і егоїстичний тип. Але водночас він зворушливо турбується про свою сестру. А його політичні погляди не позбавлені гуманності і здорового глузду.

У той же час його молодий секретар, індієць, такий собі дуже позитивний хлопець. Але часом його егоїстична і огидна позиція жертви дратує набагато більше, ніж його бос.

Бачимо і розвиток персонажів. Зокрема. на початку першого сезону запитуєш себе, навіщо цей аморфний племінник місцевого невдахи-п'яниці? А у фіналі саме він буде ключової фігурою.

Окрім того, чудово передана атмосфера часу: від одягу, побуту до розкішної природи.

Важливо, що фільм показує життя різних прошарків суспільства, як у британців, так і в індійців.

Другий сезон розпочне свою дію через три роки. Індійців допускають до клубу, політичне протистояння у країні поглиблюється, а старі таємниці ще з першого сезону не дають спокійно жити і через роки.

Хоча серіал нібито й зав'язаний на особистих драмах, але це не тільки для жіночого перегляду. Тут достатньо й інтриг, і таємниць, і екшену, щоб бути цікавим для обох.

Одним словом, рекомендую.

План Меггі, Maggie's Plan, 2015

З дитинства  врізається у пам'ять життєвий сценарій: маємо вийти заміж за "принца", жити довго і щасливо, і померти в один день. Але життя пропонує набагато більше варіантів. Власне, про це і фільм "План Меггі" (2015).

Меггі дійшла до того віку, коли вже не чекаєш на прекрасних принців. Вона вирішує взяти свою долю у свої руки й стати матір'ю через штучне запліднення.

І лиш рішення прийнято, як у двері у прямому сенсі цього слова дзвонить майже "принц" - викладач, письменник й приємний співрозмовник...

Проходять три роки і Меггі розуміє, що, попри те, що вона нібито досягнула бажаного, щастя не відчувається. А зовсім навпаки...

І Меггі знову планує... 

Одним словом, цей фільм у першу чергу про те, як важко планувати і наскільки непередбачуваним може бути життя. Тільки ти все розклав по поличках, життя підкидає щось новеньке і несподіване.

І головна героїня, Меггі, дуже для цієї історії надається. Донька своєї мами-квакерки, "правильна дівчинка", наївна і навіть у чомусь грубувата.

Звісно, неможливо не вказати про другу важливу тему фільму - наскільки нетиповими можуть бути сучасні сім'ї: Меггі турбується не тільки про власну дитину, а й про двох спиногризів свого "принца", а також у певний момент історії і про колишню дружину свого чоловіка (яку надзвичайно яскраво зіграла Джуліан Мур).

Сам фільм мене здивував тим післясмаком, який лишився після його перегляду. З одного боку, це не традиційна мелодрама. Гештальт на тему пріснопам'ятного прекрасного принца не закривається, відповіді на запитання не даються.... але водночас фільм цікавий, дивиться на одному диханні.

Серед можливих недоліків - брак очевидних доказів кохання-любові між головними героями. Хоча часто стосунки зав'язуються і без метеликів у животі... Тому тут не можу дати точної відповіді.

Фільм особливо буде корисним для пар, які працюють над своїми стосунками і люблять щось таке подивитися неоднозначне і суперечливе, щоб потім разом обговорити.)

Століття Якова, 2016

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" я вважаю одним з найкращих в українській сучасній літературі. Схоже, я не одинока в своїй думці, відтак і на екранізацію цієї книги багато хто чекав із нетерпінням.

Коротко про сюжет для тих, хто настільки не цікавиться українською сучасною літературою, що не чув, не читав, не знає. Отже, книжка "Століття Якова" розповідає про... Якова, чоловіка, який прожив сто років. Але, як кажуть на весіллях, "життя прожити - не поле перейти". Тим більше, коли українська історія за останні сто років надто була багата на драматичні події, які хоч не хочеш мусиш прожити.

Так і Яків: кохає, страждає, служить у війську, воює у війнах. І навіть під кінець життя має свій останній бій.

Я вже давно читала саму книгу, але, маю таке відчуття, що постать самого героя у книжці більше промальовується як героїчна. Я навіть пам'ятаю, що говорила про першого "альфа-самця" в українській сучасній літературі. У фільмі аж до останньої серії Яків досить таки пасивна фігура, а історія з ним відбувається, а не він творить своє життя. По суті, це історія "дуже глибокого" партизана. Хоча українська історія така, що демонстративні героїчні типи мали значно менше шансів прожити таке довге життя.

Що стосується самого фільму, варто згадати, що ще до завершення прем'єри у нього полетіло каміння. Що це лубок, примітив і театральщина. І, звісно, критики по-своєму праві.

Так, знову тема українського села. Знову головний герой весь час, сидячи за столом, ріже сало з хлібом.

Так, акторам часто бракувало переконливості. Взагалі, славетні діалоги і монологи Кокотюхи можна було скоротити. Чомусь було видно, що творці фільму робили акцент саме на тому, що говориться. Це, можливо, доречно, у театральних постановках, але кіно - це все-таки візуальний жанр. І щоб фільм ожив, і не мав вигляд дії у дешевих декораціях, треба показати саме життя. Оператора мені хотілося повісити на великій українській груші. І, певно, що режисера також...

Покажіть історію через повсякденне життя героїв! Якщо це село, то хай вони роблять якусь роботу. Покажіть, як у цій роботі проминають роки. Якщо це кохання, то хай будуть кілька мовчазних епізодів, але таких, щоб ми зрозуміли, що це любов. Де побут війська? Як там жилося головному герою, селюку?.. А ще цікавезна тема - як було тій Зосьці, шляхтинці, яка приїхала в українське село ґаздинею? Зараз шоу знімають "панянок-селянок" - настільки цікавою є тема "акультурації", вживання особистості у незвичне для себе середовище.

Звісно, брак візуального зображення - це похідний дефект ще з книжки, яка скоріше за все писалася аудіалом. Володимир Лис має таку хибу. Але це не завадило йому написати дуже добрий роман. А ось у кіно так не можна.

Перенесеною із книги є ще одна хиба - не зовсім добре розкрита психологія головних героїв. Для кіногурмана бракує тонів і напівтонів. Але частково це було компенсовано справді хорошими типажами акторів. Мені здається, кастинг дуже хороший.

Відчуття театральності посилювалося тим, наскільки по-кустарному відтворювалася атмосфера доби. Звісно, великою мірою це зумовлюється тим, що грошей в українського кіно не так багато. Хоча мені здається, що тут проблема не тільки в цьому...

Але досить критики! Так, серіал має вагомі хиби. Але, в цілому, відчувається суттєвий крок вперед українського масового кіно. Цей серіал і не мав бути аж таким шедевром, на мій погляд. А хоча б зробити гідну конкуренцію москальському серіальному лайну. І цю функцію він виконав "на відмінно". 

Приємно, що звучить українська тема. Для масового кіно важливим є також те, що й акценти розставлено правильно.

Щодо себе особисто, то я не сподівалася, що я подивлюся серіал з задоволенням, без перемотки й у той же час із певною часткою зворушення.

Так що "Століття Якова" - це гарний почин. Сподіваюся, що українське кіно зробить роботу над помилками і буде з роками тільки збільшувати кількість і підвищувати якість.

50/50, 2011

Жив собі журналіст Адам. І, як всі порядні американці, любив побігати. І як відповідальний молодий чоловік, коли в нього заболіла спина, вирушив до лікаря. 

А тут виявляється, що у нього - рак і шанси вижити 50 на 50...

Адам цілком звичайний герой. Ходить на роботу, має подружку-художницю, уникає розмов із гіперопікаючою матір'ю. І, як звичайна людина, він не буде, як це часто буває в таких фільмах про помираючих, віднаходити якісь аж надто глибокі сенси у житті, чи кардинально змінювати свій спосіб існування, не спіткає його й якесь феєричне кохання. Одним словом, це комедія-драма про звичайного ракового хворого.

Фільм напрочуд психологічний. І той факт, що на Адама не спускається просвітлення, не заперечує того, що головний герой все-таки робить свої маленькі відкриття про себе, своє життя і своє оточення.

Ось щодо людей навколо, то фільм тут себе показав найкраще. Бо люди навколо - вони... просто люди. І вони мають паскудну властивість бути недосконалими. Прагнуть впоратися, підтримати і самому вигребти на поверхню, і не всім це вдається. Боюся, що у більшості по-своєму не вдається. 

Я не знаю, як іншим глядачам, але сам фільм мені був дуже болючим. Ці суперечності спілкування між людьми різали по живому. Тому комедійною складовою, надто виконаною у класичному американському стилі, я не змогла насолодитися.

Як бонус до фільму - сюжет із відвідуванням Адамом психолога. 24-річна докторантка - це блискучий зразок психолога-початківця, у якої багато теоретичних знань і невпевненості в собі, і надто мало практичного досвіду. Вона ще намагається порятувати кожного, має труднощі із встановленням особистих меж і недопущенням сексуальних контактів із клієнтами. 

Таким чином, у її роботі мало показано психологічної практики, але ось робоче повсякдення змальовано тонко і влучно.

Звіринець, Zoo, 2015

Серіальне літо закінчується, осінь починається. На черзі серіал 2015 року, де вже майже знято два сезони й продовжено на третій. Це "Звіринець".

Його ідея стара-нова-модифікована: тварини вирішують, що досить з них знущатися і піднімають бунт проти людей. Спершу це має вигляд поодиноких сплесків агресивності, але поступово все переростає у всепланетну пандемію. Гурт людей, які одні з перших запідозрили щось нехороше, об'єднуються... ну, ви зрозуміли, для того, щоб врятувати світ.

Звісно, не обійшлося без мутацій. І, на жаль, без злої корпорації і продажних урядів, які не розуміють наслідки своїх дій. (Не люблю цю тему).

Сама енергетика серіалу подібна до того, як все розвивалося у "Темній матерії": динамічний й цілісний перший сезон і трохи розбалансований другий. У "Звіринці" є суттєвий мінус, як на мене, найгірша серія - це фінал першого сезону. Абсолютно дивний часовий розрив, коли творці серіалу чомусь вирішили не показувати найцікавіше - як саме приходив апокаліпсис у життя звичайних людей. Таким чином на початок останньої серії сезону ми опиняємося у зовсім іншій реальності, що трохи, м'яко кажучи, вибиває з ритму.

У другому сезоні розбалансування відбувається від поглиблення дії за рахунок посилення самої мутації. З одного боку, це добре. У серіалах попередньої епохи роками нічого не змінювалося. Це було герметично і протиприродно. Але не всім серіалам зараз вдається не впасти в повний абсурд, коли вони показують, а "що буде, якщо все зміниться".

Утім, щодо "Звіринця", як і в "Темної матерії" є ще надії на хороший другий сезон (тут я подивилася поки три серії), попри дивних франкенштейнів і незрозумілу лінію із журналісткою, яка блукає по лісах Канади.

У цілому, хороший серіал для осені, коли хочеться сидіти вдома й спостерігати за тим, як тваринки беруть сатисфакцію за свої кривди й знищують людство. 

Королева Півдня, Queen of the South, 2016

"Королева Півдня" - підкорила моє серце! Як же тепер прожити від п'ятниці до п'ятниці, очікуючи нових серій, коли перші шість я жадібно проковтнула за два дні?!

Динамічний, сповнений сили й аморальності новий серіал. Подружка наркокур'єра змушена втікати з Мексики до Техасу після смерті свого коханого. Вижити їй допомагають фантастична сила духу і природна кмітливість. Творці серіалу обіцяють, що глядач матиме змогу побачити історію становлення жінки, яка розбудувала наркоімперію. І що цікаво, головна героїня має реальний прототип...

Двоє у Всесвіті (Листування), La corrispondenza, 2016

В основу фільму "Двоє у Всесвіті" покладено красиву аналогію: стосунки головних героїв розвиваються за законами астрономії: зірки вже згасли, а вчені продовжують їх вивчати і спостерігати за їхнім життям.

Ед помирає, але намагається залишитися присутнім на деякий час у житті своєї коханки, набагато молодшої за нього Еммі. Для цього він розробляє складну систему листів, повідомлень й відеозаписів.

Від фільму про кохання сподіваєшся отримати якийсь світлий і приємний післясмак, але тут буде зовсім по-іншому. Історія, нібито кохання, - важка і, в цілому, неприємна. Чому?

Як на мене, це історія не про кохання, а про некрофілію. Ед не прагне живого контакту з Еммі: бачаться вони рідко й під час зустрічей він приховує від неї, що він хворий. Тобто конструює для неї якийсь певний фасад себе, відмінний від реального. Водночас він прагне її контролювати до найдрібніших речей, знати про неї все, грубо заходить у її особистий простір, руйнуючи кордони її особистості. Складаються не стосунки, а механічна мертва конструкція, у якій, справді, не обов'язкова присутність живої людини.

Не випадково, якісь позитивні наслідки інвазії Еда у життя Еммі сприймалися мною як щось штучне. А ось розхристаність й розгубленість героїні, її повна дезорієнтація в житті мали досить-таки органічний і закономірний вигляд.

Останнім часом мала можливість переконатися і в своєму житті, що те, що з боку сприймається як щось дуже романтичне, може бути дуже далеким від кохання, а, по суті, бути витонченою формою психологічного насильства.

Любов в раю, Love in Paradise, 2016

"Любов в раю" (Love in Paradise, 2016) - це солодкава проста чергова мелодрама, якими так грішить Hallmark. Але має один великий бонус, який не лишить байдужими тих, хто свого часу шаленів від серіалу "Беверлі-Хілз 90210". Пам'ятаю, я, як серйозний підліток, орієнтований на навчання і самовдосконалення, вирішила припинити дивитися серіал. Але не змогла втриматися від його перегляду тоді, коли до головного касту повернувся Він - хуліган і "поганий хлопчик" - Ділан, у виконанні Люка Перрі.

Здається, у "Любові в раю" Люк Перрі грає самого себе - старіючого актора, який втратив колишню популярність. І справді, список його робіт за останній час бажає кращого.

Але якщо абстрагуватися, й не висувати надмірних вимог, можна поностальгувати, спостерігаючи за історією кохання актора й дівчини з ранчо.

Коні й свині - присутні.

З любов'ю, Розі, Love, Rosie, 2014

"З любов'ю, Розі" - ще одна екранізація, якою вдалося насолодитися останнім часом. На цей раз це вже стрічка за книжкою Сесилії Ахерн, письменниці для мене відомої лише за кіно.

Отже, це історія двох друзів - Розі й Алекса, які 12 років (за романом цілих 50 !!!) боялися сказати один одному, що мають більш, ніж дружні почуття. Він полетів за океан, будував кар'єру, а вона, завагітнівши, мала попрощатися з мріями про навчання й стати мамою.

Історія напрочуд проста, але мила й зворушлива настільки, що хочеться познайомитися із літературним оригіналом, який, кажуть, суттєво відрізняється від кіно.

Коли я запитала себе, що я отримала від фільму, окрім приємно проведеного часу, я згадала, що мені допомогає як на роботі, так і в стосунках з людьми. Говорити! Говорити сміливо й відверто, що турбує.

І саме тоді, коли люди роблять цей крок у спілкуванні, який так страшно було зробити, відбвуваються найвражаючі відкриття. Саме тоді люди отримують шанс познайомитися один з одним, невигаданим, а реальним.

Інакше роки ідуть, а люди проживають не своє життя, а свої страхи, спілкуються не з реальними людьми, а з вдалими чи ні фасадами...

До зустрічі з тобою, Me Before You, 2016

Приємна кінонесподіванка цього літа - екранізація книжки Джоджо Мойєс "До зустрічі з тобою" ("Me Before You", 2016). Фільм мені сподобався навіть більше за книжку, яку я читала ще до виходу її українського перекладу.

Гарна візуальна картинка, блискуча робота стиліста, гармонійне співвідношення гумору і драми.

Класичні історії кохання мають нібито закінчуватися возз'єднанням. Ця ж нам розповідає про зустріч - двох зовсім різних людей, які б за інших обставин просто пройшли б повз. Вона - чергова провінціалка з талантом, яка ніби то приречена прожити цілком ординарне життя. Він - "золотий хлопчик", який у подружки обирає довгоногих блондинок.
Їхня зустріч не відбулася б, якби не нещасний випадок, який прикував його до інвалідного крісла...

Класичні історії кохання - про злиття двох люблячих сердець. Але насправді люди так чи інакше лишаються окремими особистостями, з власним життєвим шляхом. І вони інколи розходяться. І навіть не через зовнішні обставини, а через свідомий внутрішній вибір.

Одним словом, фільм "До зустрічі з тобою" - для мене історія про психологічну сепарацію в коханні.