Тяжіння, Притяжение, 2017

Я маю слабкість до російського кіно та літератури... певного характеру. Зокрема, свого часу я з задоволенням прочитала "Вонгозеро" Яни Вагнер про смертельну епідемію грипу, або ж подивилася "Метро" (2012) про затоплення московського метро. Зрозуміло, що коли я побачила, як космічний корабель, зносить під час приземлення одним махом пів міста, я не могла пройти повз.

Фільм насправді дуже вартий для перегляду.

Зокрема, очевидною стає цивілізаційна різниця між сучасною Америкою і Росією. Надто очевидно у порівнянні двох фільмів - американського "Прибуття" (2016) і російського - "Тяжіння" (2017).

У "Прибутті" головні герої - вчені, а ключова ідея - це порозуміння з Іншим-Чужим, самопізнання і самотрансформація. Армія в "Прибутті" структура, якій бракує фантазії і розуміння майбутнього. 

У Тяжінні" - армія - це оплот безпеки і джерело тверезих рішень, які тримають мир і захищають суспільство від самого себе. Більше частина населення - це безвідповідальні гопники, які керуються інстинктами. Передача всієї потворності революційних настроїв просто вражає своєю майстерністю. Переконливо, як Довженкова ілюстрація потворності національно-визвольних змагань у "Арсеналі".

Залишається лиш похвалити російське кіно за вдалу пропагандистську роботу.

Щодо вчених, то тут вони глибоко на периферії: або демонструють свою неспроможність зрозуміти інопланетні технології, або ж неспроможність комунікації (у випадку з шкільним вчителем, його знання й ідеї нікому не потрібні).

Планета мавп: революція, Dawn of the Planet of the Apes, 2014

Ніщо так не надихає на відвідини кіно, як гулящі чотири години часу. 

Отже, це продовження історії, яку глядачі бачили у "Повстанні планети мавп" (2011). І ті ліки, які у першій частині історії зробили мавп розумними, зараз знищили більшу частину людства. 

Цікаво, що сценаристи подали таку статистику:  виживав 1 із 500, тоді коли зараз вірус Еболи забирає життя 9 із 10 хворих.

Пройшло 10 років. Мавпи думають, що люди вимерли, люди забули про мавп. Але відбувається несподівана фатальна зустріч, яка руйнує затишний маленький світ обох спільнот.

Сценарій часом здається трохи пріснуватим, як у більшості видовищних фільмах, а часом схожий на документалку про світ природи. 

Також суттєвим мінусом була трохи заслабка (але не провальна) лінія  головних героїв з людського боку. Хоча й ніби то актори не погані. Але їм забракло екранного часу, якоїсь деталі, яка б прихилила до себе глядача. 

Але мені фільм сподобався з огляду на його актуальність сьогодні. Дуже добре розкрито дві ідеї:

- не важливо: ти мавпа, чи людина, головне - твої цінності і вчинки;

- війну легко розпочати, але важко припинити.

Суб'єктивне враження: 4+/5

Як я тепер живу, How I Live Now, 2013

На екранізацію роману Мег Розоф "Як я тепер живу" (2004) я очікувала із цікавістю. Книгу я не читала, але постапокаліптику дуже люблю. До того ж ще не виросла із молодіжних історій про кохання.

Фільм розповідає про п'ятнадцятилітню Дейзі, яка приїздить з США до Англії до своїх рідних, яких вона ніколи раніше не бачила. Світ стоїть на порозі війни, а дівчинка переймається власними психологічними проблемами (викликаними легкою формою ОКР), а також тяжкими взаєминами із батьком. 

Треба сказати, що взагалі будувати взаємини з будь-ким їй тяжко. Вона - типовий "важкий підліток".

І саме напередодні катастрофи Дейзі закохується у свого кузена Едмонда. Вони мають маленький медовий місяць на лоні природи (чомусь в останніх романах для підлітків, які я читала, 15 років - це ідеальний вік для втрати цноти), а потім до них діткається сувора дійсність у вигляді війни і вимушеної розлуки.

Чи витримає переше кохання усі недитячі випробування? - ось головне запитання фільму.

Перед написанням відгуку я передивилася трейлер, і треба визнати, що у ньому відтворено 80% усього сюжету. Таким чином, з одного боку, творці трейлеру дали більше, ніж потрібно, з іншого, - виявили одну особливість (не хочу сказати проблему, бо це не так) фільму - тут відсутній динамічний сюжет.

Головне у цій історії - відтворення атмосфери і психологічного стану героїні. Глядач навіть так ніколи й не дізнається, хто проти кого воював. Це виключно особистісна історія на мікрорівні.

Кохання і бажання бути разом з коханим стає головним трансформуючим чинником у внутрішніх перетвореннях Дейзі, у яких немає вже місця дрібним підлітковим психологічним проблемам. Таким чином ми спостерігаємо за явищем швидкого подорослішання.

Як на мій погляд, творцям фільму вдалося усе: відтворити вірну атмосферу, підібрати саме тих акторів і не нав'язливо, без пафосу і провисання сценарію, передати оцю цікаву внутрішню трансформацію.

Лаконічно і вишукано.

Фільм не підійде тим глядачам, яким вже просто не цікаво все, що пов'язано із підлітковим першим коханням. Також не отримають свого прихильники динамічного розвитку сюжету із розкішними сценками постапокаліптичного світу (бажано в 3 D).

Ще один важливий момент - фільм, як не дивно, не розрахований на надто чутливих осіб. Часом він напрочуд реалістичний і жорстокий. 

Резюме: хороший продукт у своєму жанрі.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Філософи, The Philosophers, 2013

У міжнародній школі у Джакарті учитель філософії пропонує двадцяти студентам пройти мисленнєвий експеримент: вирішити, хто з них гідний того, щоб отримати місце у бункері під час Апокаліпсису. Місць лише десять.

Ось короткий опис фільму "Філософи", на якого я покладала багато надій.

Задумаємося, що очікуєш від подібного сюжету: блискучої логіки і здорового глузду, втілених у цікавих дотепних діалогах і несподіваних поворотах сюжету, знання найпотаємніших глибин людської психіки. І розкриття крок за кроком характерів персонажів і їхніх таємниць.

Що отримує глядач?

А нічого подібного.Лиш втілення архетипу бунту молодшого покоління проти старшого, де представник останнього стає непотрібним лузером на шляху до омріяної свободи, розтривоженої гормонами, молоді.

Ідея здорового глузду й ідеї збереження цивілізації розглядається, як ворожа і поразницька. Ідеї бунтівної свободи й імперативу "Я так хочу" (інша фраза з цієї серії "Після мене хоч потоп") - позитивною і перемагаючою.

А якщо відкинути філософію, то глядач отримує красиву картинку, неоригінальні діалоги, невмотивовані логікою дії персонажів.

Категорія "добра" асоціюється тут не з добрим учинком, і, боронь Боже, логічним, а з "хорошим" персонажем, який може чинити так, як йому заманеться. 

Вперше я на таку логіку розвитку подій звернула увагу у кількох російських сучасних мелодрамах, які якось переглянула з нічев'я. І була вражена, що так званий "хороший персонаж" міг чинити, як йому заманеться (брехати, зраджувати), він був поза морально-етичними принципами.

Як на мене, це ознака найнижчої категорії мистецького продукту. Мистецтва для "планктону" і "народу".

Суб'єктивне враження: 3/5

Метро, 2012

Коли Київ засипає снігом і йде 51 лютого, ніщо так не зігріває душу, як перегляд фільму, де Москва іде під воду. :)

Чесно кажучи, я не великий шанувальник сучасного російського кіно. Але після перегляду серіалу "Острів непотрібних людей" (2011), вирішила не бути аж так упередженою.

Отже, до сюжету "Метро" (2012). Москва, час пік, метро переповнене. В цей час прориває тунель і у нього потрапляють води Москви-ріки. В поїзді, якому особливо не пощастило, опиняються за законом бутерброда: маленька дівчинка, її батько, і коханець матері щасливого сімейства. І ще кілька персонажів, яких не шкода буде утопити.

Чогось особливо нового цей фільм глядачу не подарує. Але слід віддати належне нашим північним сусідам, стрічка вийшла якісним продуктом свого жанру. 

Цікаво, що зараз у кінотеатрі ідуть суцільні екранізації. Фільм "Метро" - не виключення. Книгу, яка лягла в основу історії, написав мені ще не відомий автор Дмитро Сафонов, який, виявляється, спеціалізується на романах-катастрофах, а також ужастіках. Хм... може й треба було б глянути, скласти враження, бо я ж - шанувальник жанру, але, боюся, надто вже відгуки поганенькі...

Резюме: чомусь доброму і вічному ви можливо і не навчитеся, але фільм придатний для відпочинку

Суб'єктивне враження: 4+/5