Євген Плужник, Недуга

Євген Плужник, "Недуга"

Той, хто чув про Євгена Плужника, здебільшого знає його як поета. Але він ще був драматургом, а також на спір із Підмогильним написав роман "Недуга".

Власне, хто читав "Місто" і "Невеличку драму" Валеріана Підмогильного, той віднайде багато спільного у них з "Недугою". Це такий собі класичний взірець українського інтелектуального роману 1920-х років. Часу, коли активно переосмислювалися багато явищ політичного, суспільного і культурного життя, зокрема й так зване "статеве питання".

Як відомо, на початку 1920-х років суспільство пережило рух до ідеї "вільного кохання", утім під впливом спалаху венеричних захворювань, швидко повернулося до традиційних сімейних цінностей. Але тепер їх більше розглядали як партійний обов'язок, не бажаючи мати нічого спільного із буржуазними міщанськими стосунками. 

І в цей же час ми бачимо багато зразків того, як молоді гарячі голови прагнули владнати "статеве питання" через холодний розум інтелекту, від чого у житті складалися просто драматично-комедійні ситуації. 

Ось і роман "Недуга" розповідає нам історію захоплення зразкового партійного діяча Івана Семеновича "нікчемною" буржуйкою співачкою Іриною. Впродовж усієї історії він мучиться, рефлексує, копирсається у собі (не в найкращих нетрях своєї душі), не викликаючи у читача співчуття. 

Кохання ми бачимо як щось таке, що суперечить здоровому глузду, що є справді "недугою", скоріше породженням тваринного потягу, який у житті набирає форму солодкаво-сентиментального водевіля. 

Але це скоріше погляд партійний, а ось що думав письменник? Особливо з огляду на те, що головний герой аж ніяк не викликає симпатій і прагнення до наслідування його вчинків. 

На мій погляд, Євген Плужник показав себе цілком вправним прозаїком, а роман "Недуга" аж ніяк не гірший за "Невеличку драму". Але чи буде він цікавий сучасному читачу - сумніваюся. Тут немає ні стрімкого оригінального сюжету, ні сучасних тем для обдумування, ні навіть яскравого відображення історичних реалій. 

Можу помилятися, але "Недуга" буде цікава читачу досвідченому, у якого вже є навіть якийсь науковий, дослідницький інтерес, прагнення вивчити історію української літератури.

Квіти війни, Jin líng shí san chai, 2011

І знову фільм Чжана Імоу... Я б хотіла йому співати сьогодні тільки дифірамби, але мушу визнати, що еволюція режисера іде шляхом втрати чарівності автентичності. І ось "Квіти війни" -  це вже цілком голівудське кіно. Хоча й хороше.

Коли фільм з'явився ще три роки тому, я страшенно спершу загорілася його подивитися. Але хотілося лише в хорошій якості, яку я довго чекала, а потім якось втратила інтерес... І ось недавня хвороба змусила мене перетрусити свою папку завантажень.

В основі історії покладено реальні події, які відбувалися під час японсько-китайської війни, а саме - "різанину в Нанкіні". Тоді, у 1937 році, японці впродовж шести тижнів вбили до 200 тис. людей. Особливо тяжкою була доля жінок, від малих до старих, яких гвалтували, а потім вбивали (близько 20 тис.).

І ось фільм розповідає про те, що на території монастиря опиняються, рятуючись, юні вихованки монастиря, цинічний гробар-європеєць та красуні із борделю. Вони розуміють, що цей острівець серед хаосу дуже ненадійний, але чи вдасться їм усім порятуватися із цього пекла?...

Творці фільму майстерно ведуть цілу низку сюжетних ліній. Тут, по суті, немає головного героя, хоча номінально ним виступає гробар (Кристіан Бейл). Також бездоганним є епічне полотно на задньому плані, не дарма режисер Чжан Імоу впродовж трьох років вивчав історію нанкінської різанини.

Але чогось мені не вистачило... Навіть не можу сформулювати, чого. Родзинки до торту?

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Жити, Huo zhe, 1994

Я справді кіноманка, і це означає, що я вже переглянула дуже багато фільмів. І більшість з них, так чи інакше, стираються з пам'яті. Але є ті, які не забуваються. Ось так виходить і з фільмами режисера Чжана Імоу. Раз по раз я повертаюся у думках до дивного світу китайського гарему у "Підміни червоний ліхтар" (1991), а "Під гілками глоду" (2010), на мій погляд, є взагалі одною із найкращих, найзворушливіших історій кохання всіх часів і народів.

Цього разу я подивилася фільм 1994 року - "Жити", і Чжан Імоу мене знову не розчарував. 

Це історія розпочинається, здається, із однієї із найдраматичніших сторінок сім'ї - чоловік програє свій родовий маєток. Але справжні випробування, як виявляється, будуть тільки попереду, а ця подія, чи не найкраще, що могло трапитися із чоловіком...

Провідною думкою, як на мій погляд, є ідея про те, що саме сімейні цінності є найголовнішими у життя. Фільм спонукає стійко витримувати удари долі і знаходити приводи для радості і оптимізму у повсякденних дрібницях.

Мабуть, це одна з найскравіших історій саме отієї "маленької людини", яка не є ні рушієм історії, ні відважним героєм. Як правило, мене ідеалізація "простої людини" дратує. Я люблю талант, неординарність і свободу. Але саме в цьому фільмі тему було розкрито делікатно, не нав'язливо.

Це стосується і сімейних цінностей. Передивившись нещодавно "Сім'янина" (2000), я розчарувалася у цій стрічці геть. Навіщо так наполегливо насаджувати ідею "або, або": або сімейне щастя, або кар'єрний успіх? А ось у "Жити" ідея трохи інша - були б близькі люди і ми здолаємо все.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Лілія Мусіхіна, Звичайник, 2014

"Старосвітський" роман Лілії Мусіхіної "Звичайник" розповідає про мандри поводиря Устимка і кобзаря Мартина. Дія розгортається у XVII столітті (хоча обкладинка натякає на ХХ ст.) і охоплює кілька місяців із життя хлопчика.

Відразу слід сказати, чого тут читач не знайде, бо ж нічого немає гіршого у такій справі, як невиправдані очікування:

- гострого пригодницького сюжету. Навіть у найдраматичніші моменти оповідь розгортається неспішно, маючи скоріше на меті не тримати у напруженому передчутті розв'язки, а занурити у світ кобзарів, наповнений міфами і легендами;

- цікавої любовної лінії, або любовної лінії як такої взагалі. Для мене це важить, бо я, як правило, маю примітивне популістське бажання читати про кохання.

Що читач тут знайде?

- цілий світ народної традиційної культури. Якщо ви любите село і вірите у його якусь особливу "просту правду", а не є таким дитям асфальту (чи лісу), як я, Вам ця книга буде дуже до смаку;

- філософію життя кобзарів, як тих, які несли Слово Боже. Кобзар Мартин викликає значно більше довіри і симпатії, він значно живіший і цікавіший, ніж ціла галерея Мирослава Дочинця. (Ок, це мій суто суб'єктивний погляд).

- хорошу українську мову і рівне полотно тексту, без провисань;

- у цілому цікаву історію (це я зрозуміла, коли мої очікування на "а ось зараз почнеться..." розвіялися, я розслабилася і віддалася текстові на поталу).

До недоліків видання, а не роману, я б віднесла анотацію, яка розкриває одну з інтриг... Навіщо так робити? Навіщо спойлерити? На щастя, з анотацією я ознайомилася наприкінці, після прочитання роману, що і Вам раджу робити!

Суб'єктивне враження: 4+/5.

(Мінус за ті перші 50 сторінок моїх сумнівів, коли я думала, читати, чи ні).

Ціна цукру, Hoe Duur was de Suiker, 2013

Другий за останні кілька місяці фільм на тему рабства, і, мабуть, один із найсильніших з усієї кіноколекції 2014 року, хоча, варто визнати, вона не велика, порівняно з дореволюційною епохою. 

Дія розгортається на цукрових плантаціях Сурінаму (зізнаюся, не знала про таку країну в північній частині Південної Америки). Саме там у другій половині XVIII століття за ідеєю творців фільму жили біла панночка Саріт і її рабиня Міні-Міні. Спосіб життя першої цілком визначав долю другої. Тому до певного моменту все крутиться навколо пошуку чоловіків невгамовною "мадам Боварі" - Саріт.

Але врешті доля розставляє усе на свої місця. І якщо мене запитати загалом, про що фільм, я скажу, що не про рабство, а про те, що таке справжня любов, і як досягнути сімейного щастя. 

Звісно, червоною ниткою крізь усю оповідь простягається тема рабства. Але це, на щастя, не "Будиночок дядька Тома". І хоча й не "Віднесені вітром", але протистояння білих і чорних, їхню взаємозалежність показано не у чорно-білих грубих мазках, а з урахуванням напівтонів.

Відтак час розгортання історії і неоднозначність оцінок єднає цей фільм із "Бель" (2013).

Фільм настільки якісно зроблений, що мені важко згадати якесь інше кіно, яке б мене останнім часом змушувало настільки співпереживати. В якийсь момент, я боялася, що з драматизмом передадуть куті меду, чи в кінці тунелю покажуть тільки зустрічний поїзд, але творці фільму виявили міру і мудрість у всьому, за що їм велика честь і хвала.

Ще один позитив: насправді до останнього не знаєш, чим закінчиться фільм, бо важко передбачити міру жорстокості режисера і сценариста.

Суб'єктивне враження: 5/5.

«Фелікс Австрія» Софія Андрухович.

На цю книгу я чекала з нетерпінням, обриваючи телефон книгарні «Є». Чому? Зізнаюся щиро, - ревність! Я ж бо ось-ось чекаю на вихід свого історичного роману. Відтак мені цікаво, як у моєї ровесниці (та ще й не історика! А я ж бо «кандідат»!) вийде така справа, як зображення початкуХХ ст.

Читала хапливо й прискіпливо, але, на жаль, чи на щастя, мушу визнати – Софія Андрухович безумовно талановита письменниця.

Текст зіткано вправно, без «дірок» і «вузликів», укладаючись у тонке вишукане полотно із химерними візерунками. Це єдине ціле без характерних для початківців слабких місць і «провисання сюжету». Утім, письменниця й не є початківцем.

Чому я говорю в першу чергу про текст? Тому що саме він й педантичне відтворення дрібничок повсякдення, а не сюжет є головним у романі.

Утім, роман важко назвати історичним, бо попри численні відомості з міського  побуту початку ХХ століття, текст занурює читача скоріше у міжчасся магічного роману. Відразу пригадується «Сто років самотності» Габріеля Гарсіа Маркеса із його віковічними дощами.

Попри це сюжет у романі присутній. Він проступає, ніби зображення на фотоплівці, спершу нечітко, а потім все виразніше й виразніше, завертаючись, ніби зашморг на шиї. Саме такі асоціації у мене виникли під час прочитання останнього розділу.

Не розкриваючи деталей, скажу – за такі кінцівки письменники погано завершують життя (це мені в пам’ятку Маргарет Мітчел). Звісно, я не хочу наврочити, це так... власні відчуття.

Кажучи прямо, роман «Фелікс Австрія» - це історія служниціСтефи та її господині Аделі, які проживають у Івано-Франківську у 1900 році. У історії вплетені елементи детективу, любовної інтриги і тонкої психології. Остання спершу губиться між пампушок і кнедликів, про які так щедро розповідає авторка, але потім несподівано визирає, вивертає усе спіднє назовні, обеззброює, розгублює... Мабуть, це одне з найталановитіших зображень типу старої дівки в літературі (а я знаю про що говорю J).

Книга, повторюся, написана безумовно талановито і викликає у мене дивне відчуття захоплення від розуміння того, що я так ніколи не напишу. Мій фактологічний розум історика не може так віртуозно писати ні про що, розсмаковуючи, розплямкуючи якісь незначні, на мій погляд і темперамент, деталі. Філологи, звичайно, у цьому неперевершені. І ті, хто любить ось таку густу прозу, наповнену ілюзорними сенсами, - отримають справжній вишуканий літературний оргазм гурмана.

Та все ж я не отримала свого повного задоволення від читання, чи то пак катарсису, бо люблю ось цю ницу і упосліджену масову літературу, яка звертається до несвідомого, і де як казав дядечко Фрейд, читачі впізнають у відтворених бажаннях власні напруження й згнічення та звільняються від них за допомогою авторового фантазування.

А «Фелікс Австрія» має претензію вже на щось вище, ніж на інстинкти, вона лоскоче не тваринне «я», а його величність розум.

Інтуїція, Анатолій Власюк, 2014

Книга Анатолія Власюка "Інтуїція" викликала у мене суперечливі відчуття, тому навіть не знаю, як почати свою рецензію...

Отже, цю повість заявлено як антиутопію, соціальну фантастику, детектив і любовний роман. Дія починається тоді, коли головний герой прокидається у якомусь закладі, схожому на витверезник і абсолютно не пам'ятає, хто він і як він сюди потрапив.

Можливо, мої деякі негативні емоції щодо книжки викликані невідповідністю моїх очікувань тому, що я отримала насправді. Адже повість важко назвати повноцінною антиутопією. Світ тоталітарної держави невиразний, накреслений штрих-пунктиром. А без переконливо відтвореної атмосфери альтернативної реальності справжню антиутопію  уявити важко.

Не побачила я тут і детективу. Цей жанр передбачає розкриття певної таємниці, пов'язаної із злочином, динамічний сюжет... Натомість головний герой "Інтуїції" шукав у першу чергу себе, та й то не наполегливо. 

Любовний роман? Хм... Невдале злягання старшого чоловіка із молоденькою дівчиною та побутові класичні сварки подружжя - це ще не привід називати твір любовним романом.

Отже, про що ця повість насправді? Я б охарактеризувала її, як пошук автора себе у власному і колективному несвідомому. Книга цілком лягає у постмодерністський і психоаналітичний дискурс, який тяжіє до звільнення від влади злої і величної Системи.

Не випадково й зображений "антиутопічний" світ показано так неясно й контурно, а текст здебільшого базується на суб'єктивних відчуттях автора. Тому сюжету тут як такого й немає, також майже відсутні описи зовнішнього світу. Тому й органічними є ремінісценції із дитинства, які б у іншому контексті вибивалися із загального ритму. Складається враження, що вся оповідь ведеться письменником, який лежить на канапці доктора Фрейда.

Навіть обладинка, ніби за "обмовкою" Фрейда говорить про те, що це глибоко суб'єктивний твір, де й головного героя звати, як письменника. Хоча, як на мій смак, фото автора ліпше розміщувати на звороті.

Зізнаюся, мені важко читати літературу, створену поколінням моїх батьків (чудові новелки моєї мами не рахуються). І на прикладі "Інтуїції" Анатолія Власюка я ще раз розумію, чому. У мене психологічна несумісність із цим безрадісним вузьким світом, у якому навіть справжньої надії немає. Де навіть фантастичні сюжети мають прісний смак буденності сала з часником й драних  колгот. Я про це вже писала у пості про творчість Людмили Тарнашинської, де згадувала також Євгенію Кононенко і Людмилу Таран.

Це не в докір письменнику, звичайно. Кожен є представником свого покоління.

Попри все, написане вище, я розумію, що повість написана добре. Текст органічний, цілісний (хай читача не бентежить останній розділ, він потрібний, і дуже добре показує єдність внутрішнього і зовнішнього світу), а ідея цілком розкрита. 

Водночас повість дає багатий матеріал для роздумів і власних рефлексій щодо особистого, внутрішнього життя, і тих соціально-політичних подій, які відбуваються зараз.

Суб'єктивне враження: 4/5.