Артем Чапай, Червона зона

І

Нещодавно побачила світ третя книжка Артема Чапая "Червона зона". Це вже другий перехід в українській літературі автора тревелогів до іншого жанру. В пам'ятку Макс Кідрук, який почав писати технотриллери. Цього разу читач отримав таку актуальну зараз антиутопію.

Перехід в інший жанр - це завжди ризик, адже письменник, постаючи перед читачем у незвичному амплуа, може втратити вже набуте коло читачів. Але, на мій погляд, у даному випадку цей перехід був вдалий. Артем Чапай саме у третій книзі "виписався" із стилю хаотичних блогових записів до хорошого прозового письма: чітко структурованого, логічного, читабельного, у позитивному сенсі слова "легкого".

Артем Чапай описує недалекий світ майбутнього, де стерлися кордони між країнами, але межа між багатими і бідними набула чітких матеріальних форм високої бетонної стіни. Отже, світ поділено на зелені і червоні зони, а головному герою - молодому журналісту Антону Ципердюку - за вимушених обставин доведеться здійснити мандрівку червоною зоною. 

Що відразу упадає в око читачу, який знайомий із попередніми книжками автора, - це виразний автобіографічний характер роману. Зокрема, напрочуд легко впізнати у Тоні мандрівника із Чапаєвої "Авантюри" (2008). Це той самий романтик, дещо наївний, дещо слабодухий і напрочуд відвертий. Зустрічаємо і подібні мотиви, зокрема досвіду виживання в умовах безгрошів'я, участі у соціальних протестах у Латинській Америці, або ж історії кохання до "чужої" жінки.

Це друга антиутопія українського автора, прочитана мною за останні пів року, тому не можу втриматися від порівняння із "Далеким простором" Ярослава Мельника. Останній, як на мене, виграє у плані глибини і масштабності, але за рівнем відтворення атмосфери світу майбутнього письменники, як на мій погляд, рівні. Світ сліпих Мельника здається мені трохи цікавішим, але перевагою "Червоної зони" є вдале використання українського матеріалу (основна дія розгортається у Києві майбутнього).

У той же час обидві антиутопії відсувають "Хронос" (2011) Тараса Антиповича на третє місце у моєму особистому рейтингу антиутопій українських авторів. 

Книга може сподобатися і чоловічій, і жіночій аудиторії. Перших захопить практика виживання у екстремальних умовах, а також досвід соціальних протестів. Щодо жінок... хай, вибачають мене феміністки і пан Кокотюха, але мені хочеться у кожній книзі, якою не була б історія, читати про кохання, а зображувати нюанси взаємин чоловіка і жінки, вдається Артему Чапаю як ніщо інше ще із "Авантюри". Він уміє бути дивовижно ніжним і романтичним. З часу останньої книги автор став дещо цнотливішим у плані еротики, але не втратив майстерності у дрібницях помічати зворушливе.

Кожен письменник, що пише антиутопію, описує свої найбільші страхи. Ярослав Мельник описує, як страшно не знати правди, "бути сліпим" і не знати свого шляху. Натомість Артем Чапай пише про те, як страшно бути безсилим гвинтиком Системи і не мати виходу із ситуації.

Власне, для мене найслабшою під час прочитання була ідейна складова твору. Що поробиш - ліва ідеологія мені чужа й до певної міри відразлива...

Хоча для багатьох читачів бачення автора буде таким, що "зображує гострі соціальні проблеми сьогодення і сучасні загрози розвитку людства".

ІІ

(Суб'єктивна частина, яка (увага!) містить спойлери)

Звертає на себе увагу головний герой. Точніше не "герой"... Чому? Все у житті Тоні відбувається поза його волею: так складаються обставини, що він потрапляє у червону зону, у ній же він не має шансу вижити самостійно і весь час потребує допомоги інших людей (Уміди, Валєри, Романа). Він захищає батька у сутичці, не через переконання, а тому що "дуже хоче в туалет", він бере участь у протестах, бо так робить його нове оточення, працює на роботі, яку йому знайшли інші. 

Знову ж таки -  жіночі персонажі (ще одна подібність до "Далекого простору") - сильніші за головного героя. По суті, вони увібрали у собі риси "іншого", у тому числі Системи, як чогось сильнішого і такого, що підкоряє своєю волею Тоні: чи це утриманка Ніна із зеленої зони, чи прибиральниця Уміда із червоної.

Для такого героя важливо бути приналежним до певної "сім'ї", якоїсь спільноти людей, інакше він відчуває свою неспроможність впоратися із викликами життя.

Він психологічно неспроможний убити людину не тому, що це суперечить його внутрішнім принципам, не тому, що це погано, а тому що це його робить поганим.

Тому можемо побачити певну закономірність: демонізують Систему ті, хто найгостріше відчуває власне безсилля перед нею. Їм близька ідея протесту проти соціальної несправедливості, бо вони не вірять у власну можливість досягнення справжнього Успіху. Відтак і хепі-енд історії має гіркий присмак безсилля перед Системою, добре описаний у британському серіалі "Чорне дзеркало"...

Резюме: Утім мої суб'єктивні рефлексії не заперечують очевидних позитивних якостей "Червоної зони" Артема Чапая. Це хороший гостросюжетний роман, який безумовно увійшов у мій ТОП 10 книг з укрсучліту, який я буду рекомендувати для прочитання іншим.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Блондинка в ефірі, Walk of Shame, 2014

"Ганебна прогулянка", або "Блондинка в ефірі" - це саме те, що потрібно зараз наелектризованим дівчаткам, які сивіють від постів у ФБ. 

Я вже думала, що комедійна мелодрама вимерла, як клас, спохабилася на чорний тупий американський гумор, якого я не розумію, розвіяла свої романтичні ідеали тощо. Аж ось такий подарунок! Саме те кіно, коли хочеться відключитися, не думати на якісь серйозні геополітичні теми, і водночас яке не дратує тебе своєю примітивністю.

Навіть добра й вічна ідея в наявності.

Отже, жила-була прекрасна блондинка, але не звичайна, а розумна й скромна телеведуча. І перебувала вона на порозі прекрасних змін у особистому житті і кар'єрі... Але раптом усе полетіло шкереберть, а добрі подруги запропонували "вірний" вихід із ситуації - напитися і розслабитися.

Таким чином за 8 годин до важливої співбесіди вона опиняється на Троєщині у бандитському районі без документів, машини, грошей і телефона у гарненькому жовтому платті.

Легкий фільм, який зачіпає, як мінімум, дві серйозні ідеї:

• як ми оцінюємо людей за зовнішнім виглядом;
• і трохи - глибше - як відбуваються революційні зміни у житті. Спершу здається, що ось саме цей життєвий виклик перевертає все життя догори ногами, руйнує стабільне і тихе болітце. Але врешті-решт у підсумку із потрясінь людина виходить сильніша, мудріша і просто інша. Те, що здавалося, учора (тут у буквальному розумінні цього слова) важливим, втрачає свою цінність.

Суб'єктивне враження: 5/5 (у межах жанру, звичайно).

Резюме: для дівчаток і хлопчиків для спільного перегляду, релаксації і хорошого настрою.

На Зеландію! Макс Кідрук

Книга "На Зеландію!" Макса Кідрука заявлена як тревелог, але насправді це документальна пригодницька розповідь. Бо власне подорожей тут мало, а країни слугують лише декораціями до описуваних подій. Це із серії відповіді на традиційні журналістські запитання: "А розкажіть, будь ласка, що з Вами траплялося такого знаєте... кумедного і незвичайного?"

Ось це запитання і об'єднує, здавалось би непоєднувані історії: як потрапити у Каїр за кілька годин до революції, як посваритися із сирійським полковником таємної поліції і як відстоювати честь українок і вести боротьбу проти секстуризму в Україні.

Написано жваво, гарною українською мовою і дуже дотепно. Власне, це книга, яка мені на даний момент найбільше сподобалася із усього творчого доробку Макса Кідрука. 

Дуже добре, що тут не було традиційних Кідрукових широких повчальних відступів про країну і культурні пам'ятки (основна причина, чому я свого часу зависла на середині "Мексиканських хронік"). Звісно, базова інформація не буде зайвою, але в епоху інтернету, на мій погляд, зовсім не доцільно писати цілі трактати на тему історії, географії і культури. Тому що в тревелозі читача цікавить у першу чергу суб'єктивний погляд автора, його власні пригоди і рефлексії, а не те, що за бажання можна прочитати у будь-якому підручнику, чи Вікіпедії.

Єдиний мінус - це обкладинка. Не знаю, можливо, письменнику він такий собі подобається, але на людей діє відштовхуюче.

Суб'єктивне враження: 5/5

Резюме: усім, кому хочеться чогось веселого, легкого і дотепного (без романтики і надмірного психологізму)

Час Ліліт, Сергій Лобода

Коли всі шаленіли від "Коду да Вінчі" Дена Брауна я ліниво переглянула перші пів години екранізації, позіхнула і вирішила, що це не моє. Прочитавши книгу Сергія Лободи "Час Ліліт", я остаточно зрозуміла, що денобрауноманія - не для мене.

Отже, вже український автор береться досліджувати апокрифічні тексти Біблії та нумерології, витворюючи свою версію "як воно все було" і "звідки ноги ростуть". Тут вам і ангели сумнівної місії і моральності, і тема реінкарнації і розвиток ідеї "всі жінки відьми".

У головного героя, лікаря і науковця Єгора Дорна, щось не складається по життю: дружина померла, друзі теж надто часто помирають, з наукового проекту відсторонили. 

Врешті виявляється, що корені причини сягають аж біблійних часів, коли Бог створив Адама і його першу дружину - Ліліт.

У цілому, насправді автор непогано впорався із своїм завданням створення містичного детективу. Читається легко, текст не провисає, у кінці - пазл складається.

У своїй ніші і жанрі - книга хороша, більш-менш якісна.

Але мені чогось бракувало. І далі йде моє дуже-дуже суб'єктивне враження, суто на рівні відчуттів, які ледь можна пояснити словами:

• світ, створений письменником, не ожив у моїй уяві;
• я дуже скептично ставлюся до таких "ігор розуму", як висування письменником своїх теорій. Як не спеціаліст, я не можу оцінити ідеї автора тверезо. Я починаю сумніватися і це підриває мою довіру до тексту цілком. Взагалі, я люблю вірити книзі, а містифікації від початку вірити важкувато;
• надто багато описів почуттів, а також ідей, не інтегрованих у текст. Тобто думки ніби й записані у діалоги героїв, але ліпше їх було передати через події, чи якось іншим чином. Надто нарочито;
• головні герої книги мені виявилися нецікавими, співчуття і співпереживання у мене ніхто не викликав;
• книжка видалася мені якоюсь пластмасовою і прісною;

Мені здається, що частково винний ментальний розрив між мною і письменником. Я цю розбіжність інколи спостерігаю по відношенню до тих авторів, для яких світогляд у цілому сформувався у 80-х - 90-х рр. минулого століття. 

Що характеризує тих людей, які надто активно пережили "перебудову" і "бурхливі й голодні" 90-ті? Пережили, але якорі підсвідомості лишилися там. - Це якесь гнітюче відчуття безнадійності, яке розливається на дуже банальний і вузький повсякденний світ. 

От і в Сергія Лободи ніби й містика, а світ вузесенький, малесенький....А от у покоління, яке почало "якоритися" трохи пізніше, цього вже немає. Для нього світ - великий і сповнений можливостей. Так, у ньому є місце і розпачу, і безнадії, але світ - ВЕЛИКИЙ.

Власне, ось тому дуже багато із творчості хороших письменників для мене залишається закрито. І мені навіть не хочеться чомусь долати цей бар'єр.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

Резюме: для любителів Дена Брауна, містики і сюжетної літератури загалом.

Робокоп, RoboCop, 2014

Фільм "Робокоп" (2014) дивилася суто із ностальгії за оригіналом. У пам'яті зберігся спільний з татом і сестрою перегляд цього класичного бойовика.

Враження дуже лаконічні:

• з одного боку, все зроблено якісно: картинка, підбірка акторів тощо.
• водночас  мене весь час переслідувало відчуття такої приторної банальності сюжету.

Я не апологет тієї думки, що все має бути обов'язково оригінально. Давайте зізнаємося чесно, більшість сюжетів вже прописано і були в історії людства, літератури, кіно. Часом навіть зумисне хочеться подивитися, чи почитати, "ось щось таке, тільки нове".

Але кожна повторно розказана історія все-таки повинна мати щось своє, свою родзинку. Ось у цій версії "Робокопа" (2014) - я її не побачила. 

Суб'єктивне враження: 3+/5.

Тіло ТМ, Вікторія Гранецька

Один молодий український письменник нещодавно почав себе позиціонувати "принцом жахів". При всій моїй симпатії до нього - не йому бути українським Стівеном Кінгом, бо справжньою "принцесою жахів" української літератури може, по праву, бути Вікторія Гранецька.

Беручи її книгу - "Тіло ТМ" до рук, я навіть не сподівалася, що така тендітна молода дівчина може так безсоромно витягати на поверхню всі людські страхи і жахи...

У історії про могутню міжнародну корпорацію "Тіло ТМ", яка за хороші гроші переселяє людські душі, переплелося безліч сюжетних ліній. Це справді повноцінний роман, де є багато персонажів, де густий насичений текст, ніби наваристий борщ; де хороша добірна мова майстерно слугує напрочуд ду-уже багатій фантазії авторки.

Однак... Так історично склалося, що коли книга мені сподобалася, я активно її поширюю серед своїх колег, друзів, знайомих. Художня література не затримується на моїх книжкових полицях. Цього разу я навіть не знаю, що робити, чия психіка з кола моїх знайомих витримає цей роман.

І це справді дуже вагоме зауваження - книга Вікторії Гранецької "Тіло ТМ" рекомендована тим, хто зможе подужати текст, щедро насичений кров'ю, катуваннями, убивствами, згвалтуваннями і насильством.

Хоча з іншого боку, той, хто відкриється найтаємничішим закуткам людської душі, бажанням, які не личить оприлюднювати, може пізнати й інше - що ця книга може подарувати і цікаві філософські інсайти і насолоду від справді якісного тексту.

Щастить мені останнім часом на книги, які не соромно внести у світову скарбницю літератури. Так було з "Далеким простором" Ярослава Мельника, так є з "Тіло ТМ" Вікторії Гранецької.

Резюме: для людей зі сталевими нервами і здоровою психікою, які полюбляють зазирнути у найтемніші закутки душі.
Суб'єктивне враження: 5/5.

Далекий простір, Ярослав Мельник

У неосяжному просторі колективного несвідомого є арехетип вічної боротьби Системи і Свободи. У астрології прекрасно описує суть цих явищ протистояння Плутона і Урану. Одним із яскравих зразків художнього осмислення цього архетипу в літературі є антиутопія. 

Як правило, у центр сюжету письменник розміщує протистояння особистості, її прагнення до свободи та її боротьбу із Системою (наприклад, тоталітарною державою). Наскільки я можу судити з мого скромного досвіду опанування світової культури, донедавна у масовій культурі панувала тенденція до абсолютизації ідеї Свободи, як сторони Добра, Світла і Правди.

Останнім часом ми спостерігаємо більш мудрий підхід, відображення усвідомлення того, що руйнування Системи, може породити подібну їй структуру, а наслідки руйнації можуть нести не тільки свободу, а й страждання для людей. Це, зокрема, такі антиутопії, як "Голодні ігри" Сьюзен Коллінз, "Заручені" Еллі Каунді.

Як бачимо, це книги, які вважаються такими, що призначаються для сегменту young adult, тобто для підлітків. І це не випадково, бо саме у цей віковий проміжок людина з'ясовує для себе питання Свободи, Системи і свого ставлення до них.

У романі Ярослава Мельника "Далекий простір" відтворено далеке майбутнє людства, де більшість людей проживають у Мегаполісі. І є одна особливість - це світ сліпих, де зряча людина вважається психічно хворою. Головний герой - молодий хлопець на ймення Габр - прозріває. І в цю мить починаються його пригоди, у наслідок яких він спробує знайти своє місце у трьох світах. 

Від першої третини книги я була приголомшена, адже такої якості антиутопія, на мій погляд, цілком заслуговує на те, щоб зайняти почесне місце не тільки в українській, а й світовій літературі:

• Хороше, майстерне письмо
• Блискуче відтворення атмосфери світу майбутнього
• Вдале розкриття теми істини, прозріння
• а також пошуку героя себе під тиском Системи

Окрім того, книга достатньо містить філософських роздумів і поетичних алегорій, щоб зробити крок від масової до інтелектуальної прози.

Це ж прописна істина, що, щоб бути визнаною серйозними критиками, книга повинна бути трохи занудною. :)

У другій половині книги, спостерігаючи за борсаннями головного героя у обтяжливій дійсності, я поставила один єдиний мінус письменнику, який, утім не впливає на загальну оцінку "відмінно": автор сам так і не знайшов виходу. Це завуальовано досить вдало, але, принаймні, мені було помітно.

Чому? Пояснюю: впродовж книги читач спостерігає однаковісіньку схему: нестерпна ситуація під тиском Системи/ усе вирішується за героя/ муки героя - втеча- потрапляння у іншу Систему/ все вирішується за героя - втеча... І так по колу. Як правило, герой у абсолютній безвиході був порятований фактором ззовні. Як правило, Жінка була обмежуючим чинником, яка підкоряє себе герою (цікаво, як цей механізм програється у житті письменника?). І врешті - ми так і не дізнаємося, чого насправді хотів Габр, окрім того, що прагнув бути вільним, що його кликав "далекий простір".

Чим усе це закінчилося, читайте, воно того варте.

Суб'єктивне враження: 5/5.