Світлана Єременко, Терикони під літаком

Першу премію «Літературне відкриття року» за 2015 рік від Київської міської організації Спілки письменників України отримала журналістка Світлана Єременко за книжку оповідань «Терикони під літаком».

Власне, саме однойменне автобіографічне оповідання надзвичайно резонує із теперішніми подіями, адже у ньому описується життя молодої журналістки, яка за розподілом переїздить працювати на Донбас. Україномовна активна патріотка зустрічається із реаліями зросійщеного совкового оточення. І не випадковими після прочитання оповідання здаються ті події, які ми спостерігаємо на Сході зараз.

Інші оповідання письменниці також мають зв’язок із журналістським професійним досвідом авторки. По суті, кожне з них – це коротка історія із життя різних людей, часто із маргінального середовища (наприклад сповідь сексрабині, чи наркомана). Це виразно соціальна проза, яка показує проблеми сучасного суспільства.

Авторка, як і належить журналісту, здебільшого тримає дистанцію, ніби знімає документальне кіно. Загалом оповідання вирізняються більше змістом, а не формою. Моїй непоетичній натурі у такому тексті було комфортно, не люблю, коли слова відволікають від внутрішнього дійства... А ось воно часом було навіть не сказати, щоб болючим, а тяжким. Фінали інколи вражають більше несподіваною розв’язкою, а не хепі-ендом. Тому рекомендую вживати цей текст дозовано і не під поганий настрій.

Утім, зробити паузу посеред перебігу подій буде важко, адже сюжет розвивається часто настільки напружено, що важко відірватися (для мене такими історіями були «У прірві», а також «Перша доросла ніч у житті дівчини»).

До речі, одну з історій я читала вже кілька років тому, коли воно вже «загубилося» без підпису в мережі. Навіть пам’ятаю дискусію між читачами, чи це є справжня сповідь наркомана, чи художня вигадка. І ось з’ясувалося, що істина, як завжди, - десь посередині.

Холодне місто, Холі Блек

Після "Сутінок" Стефані Маєр книжковий і кіносвіт сколихнула вампіроманія. Як я вже зізнавалася, я безсоромно ковтнула із захопленням цей дикий треш Сутінок, бо ж там заховано щось глибоко архетипічне і жадане для жіночої душі. І, на жаль, та маса літератури про вампірів, яка з'являлася після, - була ще гіршою, часто нечитабельною взагалі.

"Холодне місто" Холі Блек - приємне виключення, адже написано значно майстерніше і достовірніше (наскільки це можливо зробити, беручи вампірську тематику).

У світі майбутнього вампіри - це буденна річ. Їх бояться і намагаються ізолювати у гетто, але водночас захоплюються ними і перетворюють у героїв реаліті-шоу.

Головна героїня, Тана, прокидається після вечірки і виявляє, що усіх її друзів вбито вампірами, а її екс-бойфренд вкушений і вже невдовзі матиме до неї не еротичний, а гастрономічний інтерес.

У цій гарненькій історії є все: екшн, любовна лінія, психологічна складова, пошук ідеалів й цікавий атмосферний світ майбутнього, населений не солодко-приторними добрими вампірчиками, а досить таки кровожерними істотами.

Партіали, Ден Уелс

Трилогія Дена Уелса про штучних людей-партіалів повернула мою любов до художньої літератури, яку похитнули "Любовне життя" Оксани Луцишиної і "Осіннє рондо місячної ночі" Алли Рогашко. (І інший треш укрсучліту).

Давно є не читала чогось такого, щоб змушувало відчувати себе книжкоголіком.

Це типовий якісний young adult-антиутопія, і, здається, чи не сильніший славнозвісних "Голодних ігор". 

Отже, коротко про зміст. Маємо світ майбутнього, де внаслідок війни з партіалами (продуктом генних технологій) і жахливого вірусу людей лишилося близько тридцяти тисяч і вони всі живуть у крихітному поселенні на острові. Вони вижили, але у них немає майбутнього, адже, хоча дорослі мають імунітет від вірусу (РМ), - всі народжені діти швидко помирають.

У партіалів також є свої проблеми. Виявляється, розробники встановили їм "термін придатності". Він вийшов, і вони починають помирати цілими виробничими партіями.

Одним словом, одинадцять років після Апокаліпсису світу загрожує ще один, з повним вимиранням двох видів розумних істот.

Головна героїня - Кіра Уокер - це типова така собі неспокійна особа, яка вважає, що їй не тільки потрібно вирішити звичайне підліткове питання - Хто вона така? Навіщо прийшла у цей світ?, - але й одночасно, не багато не мало, порятувати весь світ.

Власне, порятунком всього світу Кіра Уокер буде займатися всі три великі томи трилогії ("Партіали", "Фрагменти", "Руїни"). Оскільки головна героїня має шило в одному місці, то й текст роману - це суцільний екшн й переміщення. Хоча водночас сама дія розгортається досить таки повільно, адже автор ніби "смакує" повним зануренням у віртуальну дійсність постапокаліптичного світу.

І тут необхідно сказати найважливіше - найгіршою частиною трилогії є десь 1/4 першої книжки. Тобто той читач, який пробереться крізь хащі дуже повільного початку, отримає далі справжню насолоду.

Ден Уелс - чоловік, і це наклало свій відбиток: хоча тут навіть є типовий для подібної літератури любовний трикутник, але сама любовна лінія далеко не головна в усій історії.

Найбільше, що мене дивує після прочитання трилогії - це чому такий чудовий матеріал досі не екранізований?

Аніта Амірезвані, Кров квітів

Не люблю писати позитивні відгуки, це в мене погано виходить, але ця книжка повернула мою віру в якісну жіночу прозу.

Головна героїня втрачає батька і змушена з матір'ю прохати про опіку у далекого родича, знаного килимаря. З маленького селища з одним кипарисом серед пустелі, вони переїздять до одного із найбільших і найкрасивіших міст того часу - Ісхафану (Іран, XVII ст.)

Здавалось би, для бідної дівчини без приданого немає щасливого майбутнього, але знатний незнайомець пропонує шлюбну угоду...

Цю книжку можна було б продавати у м'якій обкладинці з малюнками напівоголених осіб, які демонструють шалену пристрасть, але... досить простий сюжет витягує вправність самої письменниці.

І навіть еротичні елементи розкрито цікаво і небанально.

Але, звісно, справа не в еротиці, і навіть не в коханні (а книжка насправді не про любов), а хоча б у прекрасному розкритті характерів персонажів. Це живі люди із своїми позитивними і негативними рисами. Цікаво, як авторка поєднує східний менталітет із темами, які актуальні для сучасного читача.

До того ж головна героїня руйнувала шаблони традиційних західних романів: там, де, як правило, вона мала б бунтувати і показувати свою незалежність, вона була слухняною дочкою своєї матері; там, де якась Анжеліка буде падати в обійми коханого, головна героїня обирала свободу.

Утім, для мене головна тема цієї книги - це пошук себе. Зберегти вірність собі дуже непросто, коли від твого рішення часом залежить навіть життя твоїх близьких, але найгірше - це впоратися із своїми помилками, піднятися і йти далі...

Алла Рогашко, Осіннє рондо місячної ночі

Маємо цікаву суміш позитивного мислення, візуалізації і теорії про реінкарнацію. На тлі романтичного міста Лева сплелися у романтичному зв'язку руки двох закоханих душ, які романтично простують крізь час і незгоди ХІХ і ХХІ століття.
Текст читається легко і головне швидко. Інколи є спроби передати діалектні відтінки, мову низів. Суржиком спілкуються підлі і нечемні герої. Так їм. Але найголовніше, що вирізняє текст - це непереборне прагнення до КРАСИ (!!!!) Я б назвала такий стиль романтична кічева готика. 
Тут буде дуже солодко. Тут будуть закохуватися з першого погляду, і не реальної зустрічі, а уві сні. Тут будуть дуже полярні чорно-білі герої: або підлі і огидні (але таких відповідно позитивного мислення не так багато), або (здебільшого) дуже-дуже хороші. Ніяких відтінків, напівтонів, чи хоча б найменшої психологічної достовірності.
Мелодраматичні повороти сюжету можуть змагатися за своєю напругою і ефектними драматичними позами з турецькими і індійськими серіалами. Одним словом, - це саме те, чого потребує мозок стомленої життям жінки. Свої книги я даю читати у середньому двадцяти своїм колегам. І я так собі міркую, що ця книжка буде користуватися шаленою популярністю. 

Одним словом, шановні змучені життям і покривджені пані, кидайтеся чимдуж в крамниці за книжкою і шоколадкою. Матимете з бабусиним пледиком файні вихідні. І головне знайте - Він прийде! Треба тільки гарно візуалізувати й бути вірною собі!

Дім у Бейтінг Голлов, Василь Махно

Дім на березі самотності

До сьогодні можна почути таку думку, що коротка проза – це скоріше маргінальне явище в літературі, з яким важко чи то дебютувати, чи здобувати визнання. Утім, у 2013 році канадка  Еліс Манро здобула Нобелівську премію, а у 2015 – Василь Махно, раніше знаний як поет, есеїст, перекладач і літературознавець, – за першої спроби отримав українську відзнаку «Книга року ВВС».

Його «Дім у Бейтінґ Голлов» – це збірка із восьми оповідань, яку критики поспішили віднести до емігрантської прози, адже з 2000 року автор проживає у Нью-Йорку.

І, справді, пересічному українцю буде незвично читати текст, у якому український маленький світ вплетений у загальносвітовий мурашник. Більш знайомою є гіпертрофована концентрація на собі і тунельне сприйняття як своєї історії, так і теперішнього і майбутнього.

Натомість світ Василя Махна, хоча й має дві улюблені локації – рідний Чортків і знайомий Нью-Йорк, – значно ширший, й інколи сягає планетарного масштабу. Здається, найголовнішою прикметою письменника є ось ця здатність павука – снувати павутину майже невидимих зв’язків між народами, країнами і материками. Чи це буде одна мультикультурна вулиця у Брукліні, чи розірвана між континентами родина галицьких євреїв напередодні другої світової війни.

Ця всеохопність поширюється не тільки географічно, а й темпорально. І вже в часопросторі людського життя Василь Махно об’єднує точки на лінії життя окремої людини у свій, парадоксальний, спосіб – хаотично поєднуючи теперішнє і минуле, вплітаючи почасти особисту історію у загальнолюдську. Таким чином письменник руйнує лінійне сприйняття часу ХІХ століття і створює нову реальність одномоментності людини ХХІ століття, симультанності електричної доби Маршалла Маклуена.

Такий прийом автора, який передбачає певну споглядальну беземоційну позицію, творить дистанцію між ним і окремим героєм, а також читачем. Людина, вписана у загальносвітовий контекст робиться напрочуд дрібною, беззахисною і неймовірно самотньою. І ось ця всепроникаюча нездоланна туга самотності – це головна емоція цієї холодної, як крижане море, книжки.

Тут важко провести літературні паралелі, сама документальна манера письма автора наштовхує скоріше на порівняння із етнографічними дослідженнями, або ж кінохронікою. Суто настроєво оповідання, чимось подібні на фільм Чжана Імоу «Жити» (1994), коли життя «маленької» людини, як ціле, стає величним на тлі людської історії.

Кожного разу, як починаєш, холодне, як риба, одне з восьми оповідань, ловиш себе на думці: «А навіщо це читати?» Можливо, для того, щоб знайти своє місце на епічному полотні життя.

Любовне життя, Оксана Луцишина

Обрати цю книжку для читання мене підштовхнули кілька причин: рекомендація Оксани Забужко, присутність у топах 2015 року і тема Таро, яким я цікавлюся.

Якщо відкинути весь флер всього містичного й інтелектуального, яким оповитий роман, то сюжет досить таки благенький і простий. Я б сказала, що навіть банальний. Емігрантка із слабкою психікою западає на звичайного буденного психопата і весь роман бореться із своєю залежністю від нього. Читач досхочу наїсться душевних страждань і снів головної героїні. Це називається «любовним життям». 

Тлом оповіді виступає емігрантське життя вихідців із Східної Європи. Хоча повною мірою соціальним романом ця історія не є.

З точки зору суто художньої літератури, як мистецтва оповідання, то книга мене страшенно розчарувала. Те, про що розповідається так піднесено і подається як щось нетривіальне і особливе, є навдивовижу пустим і банальним. І це той ґандж, який перекривав мені усі позитивні риси роману, наприклад дуже хорошу мову.

Також було неприємно весь час варитися у цих стражданнях-«коханнях».

У книзі Оксана Луцишина постає перед читачем у двох іпостасях: письменниці і літературознавця, адже в кінці письменниця подає своє тлумачення свого тексту через систему карт Таро. І варто сказати, що остання іпостась цікавіша, а, отже, перемагає.

Для мене роман «Любовне життя» є не циклом «шляху героя» за Таро, а архетипом Диявола (я маю на увазі саме архетип, а не оцінку, я не є християнкою для цього), п’ятнадцятий аркан. Чому? Тому що раціональний і емоційний аспекти тут розкриваються через свої негативні якості, головна риса якої є «надмірність».

Я ще вагалася, чи не є головна героїня арканом Місяця за її любов до того, щоб постраждати, але це все-таки Дияволиця, яка є дзеркалом для Диявола-Себаст’яна. Бо справжні стосунки залежності з психопатом не можливі без людини, схильної до надмірної ідеалізації і залежності від партнера.

Як так трапляється, що у романі перемагає Диявол? Оксана Луцишина звертається до архетипів для тлумачення свого тексту. В той же час архетип – це породження індивідуального, чи колективного несвідомого. Ірраціонального! А панове інтелектуали прагнуть творити «інтелектуальне» чтиво, вольовими зусиллями наповнюючи його символами. Ірраціональне, загнане у штучні рамки, деформує простір й цілком відповідає архетипу Диявола.

Роман вже не штучно, а зовсім природно лягає у дискурс Жертви, возведений у канон ще нашими класиками ХІХ століття, і який ми ніяк не можемо подолати. Це світобачення, де людина стає хорошою лише тоді, коли страждає, де неможливо бути щасливою (тому так чи інакше Інга тут сприймається як зрадниця, яка покинула свою подругу), де світ ворожий і чужий (і не важливо, де ти: серед сім’ї, чи в чужій країйні).

Через гіперболізацію страждань героїні цієї теми – для читача це аж занадто.

Таким чином, роман ніби то й цікавий, підіймає цікаві пласти колективного несвідомого, поєднуючи у собі і тему Жертви, і тему диявольського письма, притаманного постмодернізму, але сам текст «для любителя»... постраждати.