Як я тепер живу, How I Live Now, 2013

На екранізацію роману Мег Розоф "Як я тепер живу" (2004) я очікувала із цікавістю. Книгу я не читала, але постапокаліптику дуже люблю. До того ж ще не виросла із молодіжних історій про кохання.

Фільм розповідає про п'ятнадцятилітню Дейзі, яка приїздить з США до Англії до своїх рідних, яких вона ніколи раніше не бачила. Світ стоїть на порозі війни, а дівчинка переймається власними психологічними проблемами (викликаними легкою формою ОКР), а також тяжкими взаєминами із батьком. 

Треба сказати, що взагалі будувати взаємини з будь-ким їй тяжко. Вона - типовий "важкий підліток".

І саме напередодні катастрофи Дейзі закохується у свого кузена Едмонда. Вони мають маленький медовий місяць на лоні природи (чомусь в останніх романах для підлітків, які я читала, 15 років - це ідеальний вік для втрати цноти), а потім до них діткається сувора дійсність у вигляді війни і вимушеної розлуки.

Чи витримає переше кохання усі недитячі випробування? - ось головне запитання фільму.

Перед написанням відгуку я передивилася трейлер, і треба визнати, що у ньому відтворено 80% усього сюжету. Таким чином, з одного боку, творці трейлеру дали більше, ніж потрібно, з іншого, - виявили одну особливість (не хочу сказати проблему, бо це не так) фільму - тут відсутній динамічний сюжет.

Головне у цій історії - відтворення атмосфери і психологічного стану героїні. Глядач навіть так ніколи й не дізнається, хто проти кого воював. Це виключно особистісна історія на мікрорівні.

Кохання і бажання бути разом з коханим стає головним трансформуючим чинником у внутрішніх перетвореннях Дейзі, у яких немає вже місця дрібним підлітковим психологічним проблемам. Таким чином ми спостерігаємо за явищем швидкого подорослішання.

Як на мій погляд, творцям фільму вдалося усе: відтворити вірну атмосферу, підібрати саме тих акторів і не нав'язливо, без пафосу і провисання сценарію, передати оцю цікаву внутрішню трансформацію.

Лаконічно і вишукано.

Фільм не підійде тим глядачам, яким вже просто не цікаво все, що пов'язано із підлітковим першим коханням. Також не отримають свого прихильники динамічного розвитку сюжету із розкішними сценками постапокаліптичного світу (бажано в 3 D).

Ще один важливий момент - фільм, як не дивно, не розрахований на надто чутливих осіб. Часом він напрочуд реалістичний і жорстокий. 

Резюме: хороший продукт у своєму жанрі.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Будда на горищі, Джулія Оцука

На початку ХХ століття до Сполучених Штатів Америки у пошуках кращого життя вирушали тисячі японців. Здебільшого це були самотні чоловіки, які, освоївшись у новій країні, потребували жінку. І ось вони почали "виписувати" із своєї батьківщини наречених.

Жінки пливли до невідомої їм країни з чужою культурою, де їх чекали незнайомці - їхні законні чоловіки.

Саме про колективну долю таких жінок розповідає роман Джулії Оцуки "Будда на горищі".

Чому колективну? Чи не вперше у своїй читацькій практиці я зустрічаюся із таким явищем, коли оповідь ведеться не від третьої, чи першої особи однини ("я", "він", "вона"), а від колективного "ми".

У цьому полягає прикметна особливість книги. У неї немає окремої головної героїні. По суті, це етнографічне дослідження, колективна історія, викладена у художній формі.

Це може відштовхнути читача, який прагне персоналізовано переживати історію. Але відкладати книгу я б не радила, бо вона справді дуже цікава. Й попри деперсоналізацію дуже особиста й змушує по-справжньому співпереживати.

Також це корисно - вивчати драматичні сторінки в історії інших народів. Особливо таким зацикленим на власній "унікальності" читачам, як українцям. 

(Я нічого не маю проти українського, я навпаки - гаряча патріотка. Але нація буде здорова лише тоді, коли позбудеться усіх психологічних травм, які заважають рухатися далі.

Оце - " так ніхто не кохав ніхто так не страждав", - з цієї опери).

Резюме: хороша й корисна книга.

Суб'єктивне враження: 5-/5.

Любко Дереш, Миротворець

Під привабливою, але неоригінальною жовтою обкладинкою нової книги Любка Дереша "Миротворець", яка нагадує лисих дядечків із серіалу "Fringe", заховані дві повісті й оповідання ("Дивна історія Стефана Лянґе", "Миротворець" й "Святий Христофоре, молися за нас").

У канву сюжету вплетені різні країни, різний історичний час, але об'єднує таких різних героїв спільний потяг до наукового пізнання світу. Ба, більше - осягнення Істини.

Саме жага пізнання єднає студента Віденського університету Стефана Лянґе, співтворця атомної бомби Роберта Оппенгеймера й серфера-дауншифтера Родіона Раскатова.

Виявляється, на думку письменника, вивчаючи життя загадкового мовознавця з Галичини, створюючи атомну бомбу, чи  сайт "Хронокосмос",  можна наблизитися до Бога. 

Таким чином, по суті, всі три історії напрочуд подібні, адже розповідають про певну життєву кризу, спричинену пізнанням, яка приводить головного героя до Бога. 

Це ніби дивитися серіал про Доктора Хауза: кожної серії все відбувається за одним сценарієм, але декорації можуть бути трохи різними.

Тому ця збірка буде цікава, в першу чергу, такому читачу, якому не обридне тричі читати про одне й те саме.

Як завжди, сюжет цілком умовний. Головні події відбуваються у внутрішньому світі героя.

Як завжди, Любко Дереш демонструє легку приємну і багату українську мову. Навіть тоді, коли елегантно прагне відтворити середовище "великих дітей" - дауншифтерів з єгипетської Дахаби у повісті "Святий Христофоре, молися за нас".

Книга зовсім не підходить атеїстам. Зовсім. Зовсім.

Резюме: для шукаючих молодих інтелектуалів без догматів у голові

Суб'єктивне враження: 4-/5. 

Читати рецензію на роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа".

Марина Соколян, Серце гарпії, 2013

Цей роман міг пройти повз мене, як багато інших, навіть десятки з тих, які я не дочитала у 2013 р. Насамперед через мову. На початку книги письменниця прагне писати гарно й заковиристо, видовбувати рідковживану лексику. І якщо у Любка Дереша, про якого я нещодавно писала, лексичне багатство тексту є органічним і легким для прочитання, то Марині Соколян це дається тяжче. Здавалося, я плуталася між рядками, як хіп-хопер у надто довгих шароварах.

Але рік 2013 р. неухильно добігає до кінця і вимагає позавершувати розпочате, або ж назажди розпрощатися із надією прочитати книгу. Я зробила другу спробу - і, несподівано для себе, втягнулася. 

Отже, точка відліку подій, про які йде мова у романі, - це приїзд до села такої собі Ярослави Немирович, молодої жінки, яка стала свідком вбивства. Вона прагне спокою, переживає переоцінку того шляху, який пройшла останні п'ять років, але допитливий розум не дає їй всидіти на місці. Таким чином головна героїня починає розслідувати загадкову справу, яка трапилася рік тому у селі.

Сюжет розвивається у трьох площинах почергово: у теперішньому часі (село), в минулому (від дитинства до причин втечі з столиці), й між цим до читача та героїні промовляє совість самої Ярослави. Якесь друге "Я", позитивне, світле і пухнасте.

Перша сюжетна лінія, попри свою детективну складову мене не вразила. Як на мій смак, не вистачило якоїсь родзинки. Надто прісно і сіро.

Монологи Совісті теж не зачепили за живе. Наратив, взагалі, рідко коли буває цікавим.

А ось історія перетворення провінційної дівчинки у "столичну гарпію" під керівництвом "упиря" Володимира Франка справді захопила. 

Знову ж таки з одним але - окрім посилань на епізоди з нещасливим дитинством. Не розчулило. Втрата батька, злигодні 90-х, відсутність контакту з матір'ю - це все надто банальні речі. Мені здалося, що письменниці не вдалося внести у ці сюжети елемент унікальності й новизни.

Попри це, десь з другої третини роману, я, як читачка, розкочегарилася. Окремі епізоди змушували навіть по-справжньому співпереживати. (Що досить рідкісне явище в українській сучасній літературі. Як на мій погляд, як правило, письменник, тримає свій твір на дистанції до читача...)

Дуже вдало, не нав'язуючи своє бачення, письменниці вдалося показати психологію чоловічих персонажів, коханих Ярослави, - Михайла і Влада. 

Хоча, шкода, що по-суті в романі відсутній справжній позитивний сильний чоловічий герой...

Звичайно, родзинкою книги є розкриття маніпулятивних технологій у бізнесі, рекламі, житті. Письменниця, як піарщик, добре знає, про що пише.

Суб'єктивне враження: цілком стравний роман. 

Резюме: 4/5.

Живі люди, Яна Вагнер / Живые люди

"Вонгозеро" Яни Вагнер я читала запоєм. Я дуже люблю постапокаліптику, але рідко коли натрапляю на щось вартісне. Звісно, з нетерпінням очікувала на продовження книги. І лиш тільки воно з'явилося, кинулася до крамниці.

Отже, невелика група людей, які вижили під час епідемії грипу, нарешті дісталася до місця призначення - Вонгозера. Але це місце не рай, навіть більше схоже на пекло: у тісній занедбаній хатинці тепер живуть зовсім різні люди. Конфліктів не уникнути. До того ж необхідно щось їсти. А загроза смертельної хвороби ще не подолана.

Загальне враження - книга очікувано слабша від першої частини. Відчувається, що письменниця писала її на хвилі несподівано шаленого успіху "Вонгозера", й часом у неї траплялися якісь періоди творчої кризи. Таке враження, що авторка вже стомилася від свого дітища.

Але, в цілому, книга буде цікава шанувальникам. Написана вона не блискуче, але якісно.

Що мене особисто здивувало - це психологічна дистанція головної героїні від свого чоловіка. Письменниця не приховувала, що писала максимально футуристично-автобіографічно, адже прагнула уявити, якби то воно було б, якби вона потрапила у таку ситуацію. І ось над цим моментом - відчуженням щодо чоловіка - Фрейд би плакав.

Втім, можливо, це я надумую неіснуюче, компенсуючи своє незадоволення від відсутності повноцінної любовної лінії.

Суб'єктивне враження: шанувальникам "Вонгозера".

Рузюме: 4-/5.

Мирослав Дочинець, Лис у винограднику

Щось я сьогодні трохи дратівлива і у мене пишуться дратівливі рецензії. Але що поробиш - таких різних письменників, як Мирослав Дочинець і Любко Дереш об'єднує одне погане бажання - бути Гуру. 

А, як казала, Елочка Людоїдка: "не учите меня жить, лучше помогите материально".

Роман "Лис у винограднику" просто рясніє різними "мудрощами життя": вставайте і лягайте рано, працюйте руками, живіть у селі, будьте добрими і любіть Бога. Проблема в тому, що вони не синтезовані й погано інтегровані в роман. Так, за сюжетом виходить ніби й логічно, але водночас і синтетично. І натрапляючи на чергового вихідця з села, який пропагує екологічно чисте харчування, підходиш до висновку, що письменник робить майже неприпустиму для творця річ - повторюється. І при тому грубо.

Але, що позитивно вирізняє роман "Лис у винограднику" з "Вічника" і "Многая літа. Благії літа" - тут є сюжет. До того ж цілком реалістичний, людський. Наскільки можна вважати реалістичним трансформацію сироти і кримінального авторитета у благодійника. Саме таким є головний герой книги - Олександр Лис. Він випадково потрапляє у місто свого дитинства, Мукачеве, де, звичайно, віднаходить свої корені, закохується, і переосмислює сенс життя.

Олександр Лис приваблює до себе не тільки тим, що прагне світла й добра, а й тим, що він успішний, мужній, розумний. Справжній "альфа-самець".

Я цілком не проти, щоб таких було побільше в сучасній українській літературі.

Читач крок за кроком дізнається все більше про Лиса, його сім'ю, як він став тим, ким він є. Така детективна подача сюжету дуже вдала і підігріває інтерес до читання. (На відміну від того ж "Вічника", над яким я заснула десь посеред книги).

Читання цього твору є також психологічно терапевтичне: добро перемагає, зло покарене. Я віднедавна є прихильницею хеппі-ендів. Гештальт мусить бути завершеним і то позитивно. Те, що вичворила Маргарет Мітчел у "Віднесених вітром" - це чистої води варварство. Не дивно, що вона так погано закінчила.

Резюме: читати можна всім - інтелектуалам і не дуже. Легке і приємне чтиво.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

Любко Дереш, Остання любов Асури Махараджа

Те, що я придбала новий роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа" є неймовірною дивиною. Тому що після його "Голови Якова" при згадці про цього письменника мені ставало недобре. Тіпало і хотілося перейти на "вєлікій і могічій". 

Особливо при цьому мене дратувала оця містифікація навколо постаті Дереша: він говорить низьким оксамитовим голосом щось загадкове і таємниче, ніби ось-ось прагне відкрити Істину...

 Саме так. Цей хлопчик 1984 року народження претендує на те, щоб відкрити усьому людству Істину. 

Менше з тим. Отже, відкриваю я роман "Остання любов Асури Махараджа" і починаю дивуватися, підкреслювати олівчиком і ще раз дивуватися. Зараз, коли вже книгу прочитано, я з кожним днем, повертаючись у думках до роману, утверджуюся у думці, що це дуже добра робота, що ця книга написана цілком на світовому рівні і робить честь українській літературі.

Одним словом, ура! Любко Дереш нарешті виписався! (Ага, саме так я і думаю, бо не належу до шанувальниць його ранньої творчості).

Як відомо усім, хто стежить за літературним процесом, у романі розповідається про історію кохання демона з нижніх світів до сліпої дівчини Даші, яка проживає у Нью-Йорку.

Чим мене привабив цей роман?

По-перше, добірною хорошою українською мовою. Справді оксамитовою, приємною і плинною. Багато сучасних письменників прагнуть розширювати свій лексичний запас і це виходить у них дуже неорганічно і неоковирно, аж до нечитабельності. У Любка Дереша не мова - пісня. Дуже добре!

По-друге, тут нарешті з'являється виписаний сюжет. Не карколомний, не динамічний. Але такий, що може бути.

По-третє, Любку Дерешу дуже добре вдалося синтезувати масив начитаного з ведичного вчення і езотеричної літератури й витворити власний, напрочуд атмосферний, світ, долучивши до цього не тільки інтелект, а й гумор. 

За образ Шефа, чи то Бога, який курить марихуану, або ж за гламурну вечірку у Пеклі - респект і низький уклін.

Попри простоту сюжету, роман, завдяки довершено створеному атмосферному світу, у жодному місці не провисає. Я, принаймні, цього не помітила.

Окрім того, родзинкою роману є сюжет із протестами на Уолл-Стріт, які містичним чином дуже подібні до тих подій, які зараз відбуваються в Україні.

Одним словом, якщо Любко Дереш нарешті припинить корчити з себе Гуру, з нього може справді вийти щось дуже хороше. Ну, не пристойно це - хлопчику, який "смаленого вовка не бачив", писати про Вічне й Істину, або ж трактат "Я і Бог".

Резюме: блискуче, але не для кожного. Аж ніяк не бульварне чтиво і це плюс.

Суб'єктивне враження: 5/5.