четвер, 7 січня 2016 р.

Стажер, The Intern, 2015

70-літній вдівець Бен Уітакер, знудившись на пенсії, вирішує найнятися стажером у інтернет-крамницю. Його молода шефиня, Джулс Остін, спершу не в захваті від такої співпраці, але незабаром Бен стає її добрим ангелом охоронцем на роботі і в приватному житті.

Спробую розгорнуто написати те, що вже згадувала в обговоренні у Фейсбуці: це не фільм про конфлікт, чи різницю поколінь. Я працюю у колективі, де більшість старших людей. Таких, як Бен, там і близько немає. Чому? Тому що таких ідеальних людей в природі не існує.

Не дарма глядачі звертають увагу на те, що чоловік старшого покоління, по суті, патріархального, дає досить неординарну пораду головній героїні, що, в принципі, визначає розв'язання головного конфлікту фільму - він говорить їй, що не варто зраджувати собі, жертвувати самореалізацією заради сімейного щастя, бо така жертва нічого не дасть.

З точки зору реалістичності - брєд, я погоджуюся. Але з точки зору психологічної достовірності - саме воно. Бо, на мій погляд, це фільм насправді про ідеальне батьківське начало, якого, здається не існує в природі. Про джерело безумовної любові, яке в будь-якій ситуації скаже: "Нічого, я все розумію!", або "Я захоплююся тобою!", або ж "Вперед! Ти з можеш!"

Я читала критику щодо фільму: глядач жалівся, що за сюжетом головна героїня мала б бути стервою. Тоді було б усе логічно. Звісно, у чорно-білому світі конфлікти ось такі плоскі, де є погані, є добрі, і зло або знищують або перевиховують, - більш зрозумілі. Але внутрішні конфлікти - набагато цікавіші! 

Глядач зустрічає головну героїню у час її кризи. Це криза росту. Її стартап стрімко рушив вперед, аж так потужно, що бізнес почав збоїти. Що ж робити далі: запросити когось "знаючого", чи знайти у собі внутрішні резерви?

І ця криза росту дублюється і в сім'ї, коли цукерково-букетний період пройшов, коли успішний в минулому чоловік перетворився у зрадливу домогосподарку, коли катастрофічно бракує часу на дитину і здоровий сон.

Як же мало насправді історій в кіно і в літературі, які показують саме ось такі кризи росту, а не початку! 

Ще одним аргументом на користь фільму є ідеальний кастинг і легкий сценарій. Навіть ті, хто не хочуть заморочуватися над психологічним підґрунтям сюжету, знайдуть просто добру хорошу історію.

Суб'єктивна оцінка: 5/5

За кулісами, Beyond the Lights, 2014

Сюжет цієї стрічки не вибагливий: молода співачка не витримує тягаря слави і вирішує покінчити життя самогубством. Її рятує симпатичний поліцейський, і між ними, звісно ж, пробігає іскра. 

Утім, у цій звичайній мелодрамі знову підіймається тема, актуальна для нашого покоління, - це потреба розриву із тим способом життя, який написали для нас батьки, і пошук себе. Мені здається, що, виходячи із психоісторії Ллойда Демоза, - це є баг соціалізуючого стилю виховання, коли батьки вимагають від своїх дітей досягнень і кар'єрного успіху.
Це те, що принаймні на даний момент актуально для молодого і вже працюючого покоління.

Які психологічні проблеми вирішуватимуть діти, виховані у підтримуюючому стилі вихованні (що так популярний зараз), - це дізнаємося тільки за якийсь час. А на даний момент маємо ось це.

Що прикметно: раніше пропонувався вихід із нав'язаного сценарію через бунт, коли альтернативою було заперечення соціального успіху як такого. Зараз з'являється позитивна тенденція - показати, що можна чогось досягнути, але інакше. Що ми й спостерігаємо на прикладі головної героїні. 

До речі, головний герой, поліцейський, - прекрасно відтіняє відому співачку. Він ще не досяг успіху, але за наполяганням батька торує собі шлях у велику політику. Утім, яку альтернативу батьківському сценарію обере він, ми так і не дізнаємося, оскільки його лінія не така виразна, як Нонні.

Цікаво, як здавалося б у такому романтичному занятті, як коханні, ми знову і знову вирішуємо все-таки свої власні проблеми, розбираємося із власними тарганами.

З точки зору художньої якості кіно стравне, але не шедевр. Зараз не так багато й такого випускають, збіднів жанр мелодрами, тому, в принципі, дивитися можна.

понеділок, 14 грудня 2015 р.

Сидр і Розі, Лорі Лі


"Сидр і Розі", Лорі Лі
Це перша частина автобіографічного роману-трилогії англійського письменника, у якій читач дізнається про дитинство Лорі Лі в англійському гірському селу "до приходу автомобілей".
Хоча автор нібито й пише про себе, враження досить-таки двояке. Розповідаючи, часом про найінтимніші речі з свого життя і своєї сім'ї, письменник зберігає між собою і читачем певну дистанцію. І загалом це швидше зріз доби, колективна, а не особиста історія.
Книжка здобула неабияке визнання, навіть увійшла до шкільних програм у Великобританії та США. І справді, читаючи її, я відзначала, наскільки вона все ж таки майстерно написана, якою є багатою художня мова автора.
У той же час інколи я змушувала себе продовжувати читати. Не можу сказати, щоб сюжет (а його насправді і немає) мене захопив, чи я знайшла щось таке, щоб могло перевернути мій світ, чи надихнути на якісь роздуми/подвиги.
А загалом, за настроєм твір нагадував фільм "Жити" (1994) Чжана Імоу із простою ідеєю: "Люди народжуються, люди помирають... Життя триває".
P.S. Читала російською з електронної книжки, українською не знайшла.

субота, 12 грудня 2015 р.

Багряний шпиль, Crimson Peak, 2015

Дуже красивий фільм із дуже передбачуваним сюжетом про те, що люди небезпечніші за привидів.

Це, мабуть, найкоротша моя рецензія, але більше й сказати нічого.

пʼятниця, 11 грудня 2015 р.

Щоденник покоївки, Journal d'une femme de chambre, 2015

Чудовий зразок огидного європейського кіно, яке блискуче вміє показати найпотворніші сторони людської натури.

Сюжет досить таки простий - це лиш уривок із життя покоївки другої половини ХІХ століття з флешбеками.

Фільм має низький рейтинг і купу неприхильних відгуків. Але от щодо його художньої якості у мене претензій немає. Так, тут немає динамічного перебігу подій. Так, важко співпереживати хоч комусь із цієї маленької галереї потвор. Але суто з мистецької точки зору - це все-таки довершений продукт.

Вміло відтворена атмосфера, скупо, але точно передані характери, і навіть з естетичного боку - картинка дуже приваблива, відтворена зі смаком. Чого варті тільки костюми акторів. 
А щодо акторської гри - то, маю сказати, кастинг - ліпше не підбереш. 
Головна героїня у виконанні Лео Сейду спершу здається незворушною маскою бридливості і несприйняття зовнішнього світу, але в кількох спалахах, маска раптом спадає, і ти розумієш, що гра акторки - довершена.

То що ж не так із фільмом? Мені здається, у тому післясмаку, який лишається після перегляду. Герої історії - це примітивні грубі тварини, які тільки й мають подобу людей. Головна героїня,  здається, на перший погляд, "інакшою": адже вона має смак, покоївка, але читає газети і романи, й має якесь уявлення про гордість. Але врешті-решт вона виявляється продуктом того середовища, у якому вона живе. 

Ніщо не є кращим лакмусовим папірцем людини - як її манера поведінка у коханні. Одного разу, обранцем Селестіни стане егоїстичний хлопчик-аристократ, іншого - "брутальний" садівник Жозеф. Те, що останній - примітивний недалекий антисеміт з такими ж примітивними мріями - може здатися незрозумілим глядачу. Як головна героїня могла обрати його? А ось і дуже закономірно - відповідно своєї тваринної грубої натури, якій треба лише сексу й трішки французьких романів.

Дуже показовим є історія іншої служниці, яка вагітніє від свого господаря і зізнається про це Селестині. Послухайте, як вона захоплюється ним, який він "лагідний і милий"... Це все, що для неї потрібно.

Але загалом від французів я більшого і не могла читати. Кожного разу, коли вони беруться говорити про кохання, вони говорять про секс.

Одним словом, "мєрзкий" фільм. Пам'ятайте про це, коли будете робити свій вибір.

Віктор Франкенштейн, Victor Frankenstein, 2015

Увага! Це не відгук, а спроба психоаналітичного розбору!

Як я люблю "прості", майже казкові історії. Чому? Тому що саме в них простежуються архетипічні сюжети нашого колективного несвідомого. Відтак вони інколи набагато глибші за інтелектуальні виверти постмодерністів.

От, візьмімо "казочку" "Віктор Франкенштейн" (2015). Здавалось би, навіть попри спробу сценариста подати кілька філософських діалогів, сюжет - ну, аж надто простий. Винахідник, чий розум знаходиться десь між геніальністю і божевіллям, одержимий ідеєю створити штучну людину. Йому допомагає в минулому цирковий горбун-потвора і водночас талановитий лікар, Ігор.

Паралельно розвивається лінія кохання Ігора до циркової акробатки Лореляй (Джесіка Браун Фіндлі, відома роллю померлої Сібіл з "Аббатства Даунтон").
Також Віктора Франкенштейна прагне зупинити детектив поліції.
Здається, і весь сюжет.

Але не все так просто! :)
Як на мене, це дуже хороша історія про Творця і його Дитину (Дітище).
Віктор Франкенштейн рятує Ігора від його циркових власників, а також дає йому нове життя, заняття і ім'я. Але чи став вільним Ігор, чи не лишився маріонеткою? Здається, тільки характер його неволі набув тонших рис: якщо раніше ним маніпулювали через страх і примус, то тут вплив здійснюється через провину і вдячність до свого творця-благодійника.

Віктор Франкенштейн не може породити щось по-справжньому живе. І потвора, склеєна із різних органів, й Ігор, - мають спільне: вони, на думку, винахідника повинні відповідати його очікуванням, відповідати створеному ним лекалу. Але мертве лишається мертвим доти, доки Франкенштейн не відпускає Ігора. Він іде і пише в листі: "Живи, як знаєш".
Бо мертве може ожити лише тоді, коли отримає свободу волі.

Епізод із батьком Франкенштейна аж ніяк не є зайвим. Він є абсолютно логічним, адже показує, що й сам Франкенштейн став "деформованим" саме через стосунки з батьком, коли він не відповідав його очікуванням. Також Віктора гнітило почуття провини, що є антижиттєвим і руйнівним.
Тільки убивши у собі установки й очікування батьків та інших людей, почуття провини, все те, що створює "неживих агресивних потвор", ми стаємо по-справжньому вільними і живими.

Цікавим є антагоніст Франкенштейна - інспектор поліції Турпін. Все, проти чого ми боремося, врешті-решт є лише кривим дзеркалом нас самих.

Лореляй - є втіленням доброї Аніми, яка допомагає Ігорю знайти самого себе. А ще Лорейляй у фантастично-прекрасних костюмах просто прикрашала фільм.

Гарний візуальний ряд, кілька вдалих жартів і динамічний простий сюжет - це те, що дозволяє насолодитися фільмом поза психоаналітичним дискурсом.

неділя, 29 листопада 2015 р.

Марсіянин, Енді Вейр

Марсіянин, Енді Вейр
На щастя, натрапила в мережі, здається, на любительський, але непоганий український переклад цієї книжки. 
Я навіть не знаю, хто ще може бути не в курсі, навіть з тих, хто ще не читав книги, не дивився фільму, що це історія про астронавта, якого через нещасливий випадок забули на Марсі.

Марк Уотні, головний герой, невтомно у режимі "non-stop" бореться за своє життя: їжу, кисень, повернення додому. А на Землі розгортається справжня загальнопланетарна кампанія, щоб йому в цьому допомогти.
Книга написана науковцем, і я 50 % всього просто не розуміла. Ну, як не розуміла... вловлювала головний сенс описаних процесів. Бо я в хімії і фізиці повний нуль. Але незнання медицини не позбавляє задоволення від "Доктора Хауса". І цей принцип працює і тут.
Книга класнюча. Написана переконливо, що не хочеться розбирати на сюжет, атмосферу й персонажів. Якщо це не розбираєш на шматочки, а просто віриш у історію, - це означає, що написано добре.
Окрім того, мене надихають ті ідеї, які несе книжка: оптимізм, цінність окремої людини, здатність не опускати руки, боротися до кінця. Окрім того, звернення уваги на важливість науково-технічного прогресу.
Як не згадати, вчора прослуханий виступ Сергія Дацюка про те, що на планеті лишилася одна країна, яка активно продукує цінності майбутнього. Це США. А Європа немає майбутнього, бо вона зайшла в постмодерністський тупик.

На жаль, якось так і є. Чому я, власне, не люблю європейського сучасного кіно, - бо воно занурює у лайно, і не дає хоча б надії на те, що з нього можна виборсатися.
Повертаючись, до книжки Енді Вейра: я думаю, що за нею необхідно викладати фізику і хімію в школі. 
Смайлик «smile»
 Ось уявляю такий міждисциплінарний урок: заходить вчитель і говорить: "Сьогодні ми розберемо наступну проблему, з якою зіткнувся Марк Уотні на Марсі... Які були б пропозиції у вас? Наскільки правдоподібним є рішення проблеми, запропоноване у книзі?"