Живі люди, Яна Вагнер / Живые люди

"Вонгозеро" Яни Вагнер я читала запоєм. Я дуже люблю постапокаліптику, але рідко коли натрапляю на щось вартісне. Звісно, з нетерпінням очікувала на продовження книги. І лиш тільки воно з'явилося, кинулася до крамниці.

Отже, невелика група людей, які вижили під час епідемії грипу, нарешті дісталася до місця призначення - Вонгозера. Але це місце не рай, навіть більше схоже на пекло: у тісній занедбаній хатинці тепер живуть зовсім різні люди. Конфліктів не уникнути. До того ж необхідно щось їсти. А загроза смертельної хвороби ще не подолана.

Загальне враження - книга очікувано слабша від першої частини. Відчувається, що письменниця писала її на хвилі несподівано шаленого успіху "Вонгозера", й часом у неї траплялися якісь періоди творчої кризи. Таке враження, що авторка вже стомилася від свого дітища.

Але, в цілому, книга буде цікава шанувальникам. Написана вона не блискуче, але якісно.

Що мене особисто здивувало - це психологічна дистанція головної героїні від свого чоловіка. Письменниця не приховувала, що писала максимально футуристично-автобіографічно, адже прагнула уявити, якби то воно було б, якби вона потрапила у таку ситуацію. І ось над цим моментом - відчуженням щодо чоловіка - Фрейд би плакав.

Втім, можливо, це я надумую неіснуюче, компенсуючи своє незадоволення від відсутності повноцінної любовної лінії.

Суб'єктивне враження: шанувальникам "Вонгозера".

Рузюме: 4-/5.

Мирослав Дочинець, Лис у винограднику

Щось я сьогодні трохи дратівлива і у мене пишуться дратівливі рецензії. Але що поробиш - таких різних письменників, як Мирослав Дочинець і Любко Дереш об'єднує одне погане бажання - бути Гуру. 

А, як казала, Елочка Людоїдка: "не учите меня жить, лучше помогите материально".

Роман "Лис у винограднику" просто рясніє різними "мудрощами життя": вставайте і лягайте рано, працюйте руками, живіть у селі, будьте добрими і любіть Бога. Проблема в тому, що вони не синтезовані й погано інтегровані в роман. Так, за сюжетом виходить ніби й логічно, але водночас і синтетично. І натрапляючи на чергового вихідця з села, який пропагує екологічно чисте харчування, підходиш до висновку, що письменник робить майже неприпустиму для творця річ - повторюється. І при тому грубо.

Але, що позитивно вирізняє роман "Лис у винограднику" з "Вічника" і "Многая літа. Благії літа" - тут є сюжет. До того ж цілком реалістичний, людський. Наскільки можна вважати реалістичним трансформацію сироти і кримінального авторитета у благодійника. Саме таким є головний герой книги - Олександр Лис. Він випадково потрапляє у місто свого дитинства, Мукачеве, де, звичайно, віднаходить свої корені, закохується, і переосмислює сенс життя.

Олександр Лис приваблює до себе не тільки тим, що прагне світла й добра, а й тим, що він успішний, мужній, розумний. Справжній "альфа-самець".

Я цілком не проти, щоб таких було побільше в сучасній українській літературі.

Читач крок за кроком дізнається все більше про Лиса, його сім'ю, як він став тим, ким він є. Така детективна подача сюжету дуже вдала і підігріває інтерес до читання. (На відміну від того ж "Вічника", над яким я заснула десь посеред книги).

Читання цього твору є також психологічно терапевтичне: добро перемагає, зло покарене. Я віднедавна є прихильницею хеппі-ендів. Гештальт мусить бути завершеним і то позитивно. Те, що вичворила Маргарет Мітчел у "Віднесених вітром" - це чистої води варварство. Не дивно, що вона так погано закінчила.

Резюме: читати можна всім - інтелектуалам і не дуже. Легке і приємне чтиво.

Суб'єктивне враження: 4-/5.

Любко Дереш, Остання любов Асури Махараджа

Те, що я придбала новий роман Любка Дереша "Остання любов Асури Махараджа" є неймовірною дивиною. Тому що після його "Голови Якова" при згадці про цього письменника мені ставало недобре. Тіпало і хотілося перейти на "вєлікій і могічій". 

Особливо при цьому мене дратувала оця містифікація навколо постаті Дереша: він говорить низьким оксамитовим голосом щось загадкове і таємниче, ніби ось-ось прагне відкрити Істину...

 Саме так. Цей хлопчик 1984 року народження претендує на те, щоб відкрити усьому людству Істину. 

Менше з тим. Отже, відкриваю я роман "Остання любов Асури Махараджа" і починаю дивуватися, підкреслювати олівчиком і ще раз дивуватися. Зараз, коли вже книгу прочитано, я з кожним днем, повертаючись у думках до роману, утверджуюся у думці, що це дуже добра робота, що ця книга написана цілком на світовому рівні і робить честь українській літературі.

Одним словом, ура! Любко Дереш нарешті виписався! (Ага, саме так я і думаю, бо не належу до шанувальниць його ранньої творчості).

Як відомо усім, хто стежить за літературним процесом, у романі розповідається про історію кохання демона з нижніх світів до сліпої дівчини Даші, яка проживає у Нью-Йорку.

Чим мене привабив цей роман?

По-перше, добірною хорошою українською мовою. Справді оксамитовою, приємною і плинною. Багато сучасних письменників прагнуть розширювати свій лексичний запас і це виходить у них дуже неорганічно і неоковирно, аж до нечитабельності. У Любка Дереша не мова - пісня. Дуже добре!

По-друге, тут нарешті з'являється виписаний сюжет. Не карколомний, не динамічний. Але такий, що може бути.

По-третє, Любку Дерешу дуже добре вдалося синтезувати масив начитаного з ведичного вчення і езотеричної літератури й витворити власний, напрочуд атмосферний, світ, долучивши до цього не тільки інтелект, а й гумор. 

За образ Шефа, чи то Бога, який курить марихуану, або ж за гламурну вечірку у Пеклі - респект і низький уклін.

Попри простоту сюжету, роман, завдяки довершено створеному атмосферному світу, у жодному місці не провисає. Я, принаймні, цього не помітила.

Окрім того, родзинкою роману є сюжет із протестами на Уолл-Стріт, які містичним чином дуже подібні до тих подій, які зараз відбуваються в Україні.

Одним словом, якщо Любко Дереш нарешті припинить корчити з себе Гуру, з нього може справді вийти щось дуже хороше. Ну, не пристойно це - хлопчику, який "смаленого вовка не бачив", писати про Вічне й Істину, або ж трактат "Я і Бог".

Резюме: блискуче, але не для кожного. Аж ніяк не бульварне чтиво і це плюс.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Наталка Сняданко, Фрау Мюллер не налаштована платити більше

Хотілося б перефразувати "Читачка не налаштована читати далі". 

Нещодавно прочитала відгук одного критика, у якому він говорив: Наталка Сняданко, як письменниця, - хороша, а роман - поганий.

Цілком погоджуюся.

Я не змогла примусити себе дочитати роман до кінця. Чому? Письменниця для мене не створила жодного гачечка на початку розповіді, який би зацікавив історією. У таких випадках у мене з'являється запитання: "А навіщо це все?"

У читача цього надміру короткого відгуку може з'явитися запитання, а навіщо створено цей запис у блозі?

Логічно. Пояснюю: будьте уважні, коли перебуватимете у роздумах, купувати, чи ні цю книгу.

Це мотив перший, альтруїстичний.

Мотив другий, матеріалістичний. Я придбала цю книгу, а гештальт не було завершено. Треба отримати хоча б крихту задоволення і користі. Хоча б запис у блозі...

Медяник для Миколая

У переддень новорічних і різдвяних свят багато хто зіткнеться з проблемою подарунку для дітей. Знайомих, рідних і не дуже знайомих. "Медяник для Миколая" разом із солодким подарунком цілком придасться. (Дарма, що саме свято святого Миколая вже пройшло). Особливо у тому випадку, коли таких книжечок знадобиться більше, ніж одна. 

Книжечка складається із кількох прозових історій, двох віршів і рецепту традиційних "миколайчиків" від Дарії Цвек. Таким чином "Медяник для Миколая" дуже добре підходить для того, щоб ознайомити маленьку дитину із святом.

По-перше, завчити два віршики. По-друге, разом із малим / -ою випекти медяника. По-третя, опанувати релігійний зміст свята із замальовкою Галини Маків "Добрий Миколай". По-четверте, закріпити у "історіях-миколайчиках".

Найбільше мені припали до душі дві історії. Автором першої є Володимир Чернишенко. Більш відомий у літературних колах як перекладач з англійської. Його "Кольчині вуглинки" - абсолютно не містична, не рілігійна, реалістична історія. А, до слова, писати для дітей реалістично найскладніше, але дуже потрібно. 

Письменнику вдалося іронічно, дотепно й по-доброму розповісти історію Кольки, яка врешті виявляється ще й повчальною. Що мені сподобалося, що ось це "повчання" передано опосередковано, а не прямою вказівкою, на яку так грішить старше покоління.

"Сніжинки для Миколая" Наталки Малетич зовсім інші. У цьому оповіданні вже йде мова про сім'ю зайчиків, які готуються до свята Святого Миколая. Але тут є і сюжет, і інтрига, й динаміка. Одним словом, історія також заслуговує на увагу.

А от оповідання Галини Кирпи "Що придумає для мене Святий Миколай" викликало у мене запитання. Хоча текст написано цілком стравно, хорошою мовою, але мене обсіли сумніви, чи ж підходить маленькій дитині історія у вигляді роздумів-рефлексій дівчинки? 

Також насмішила фраза: "Усі дідусі люблять горішки та медяники". Хм... Я таких дідусів-камікадзе не зустрічала, а ви?

Резюме: хороший подарунок для дитини до новорічних і різдвяних свят.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Філософи, The Philosophers, 2013

У міжнародній школі у Джакарті учитель філософії пропонує двадцяти студентам пройти мисленнєвий експеримент: вирішити, хто з них гідний того, щоб отримати місце у бункері під час Апокаліпсису. Місць лише десять.

Ось короткий опис фільму "Філософи", на якого я покладала багато надій.

Задумаємося, що очікуєш від подібного сюжету: блискучої логіки і здорового глузду, втілених у цікавих дотепних діалогах і несподіваних поворотах сюжету, знання найпотаємніших глибин людської психіки. І розкриття крок за кроком характерів персонажів і їхніх таємниць.

Що отримує глядач?

А нічого подібного.Лиш втілення архетипу бунту молодшого покоління проти старшого, де представник останнього стає непотрібним лузером на шляху до омріяної свободи, розтривоженої гормонами, молоді.

Ідея здорового глузду й ідеї збереження цивілізації розглядається, як ворожа і поразницька. Ідеї бунтівної свободи й імперативу "Я так хочу" (інша фраза з цієї серії "Після мене хоч потоп") - позитивною і перемагаючою.

А якщо відкинути філософію, то глядач отримує красиву картинку, неоригінальні діалоги, невмотивовані логікою дії персонажів.

Категорія "добра" асоціюється тут не з добрим учинком, і, боронь Боже, логічним, а з "хорошим" персонажем, який може чинити так, як йому заманеться. 

Вперше я на таку логіку розвитку подій звернула увагу у кількох російських сучасних мелодрамах, які якось переглянула з нічев'я. І була вражена, що так званий "хороший персонаж" міг чинити, як йому заманеться (брехати, зраджувати), він був поза морально-етичними принципами.

Як на мене, це ознака найнижчої категорії мистецького продукту. Мистецтва для "планктону" і "народу".

Суб'єктивне враження: 3/5

Сімона Елькелес, Ідеальна хімія

Давно вже не писала у цьому блозі, майже пів року. Причина - були проблеми із тим, щоб завантажувати картинки... А я трохи буваю інколи чайником.

А ось зайшла, спробувала - і вийшло!

Так що найближчим часом відновлю написання рецензій, бо бачу, що не зважаючи на припинення активності блогу, його читають.

А це приємно. І стимулює до творчості.

Що читала останнім часом? Жах жахучий з точки зору літературної критики, але те, що потрібно жіночій душі у холодну осінь - романтичну трилогію Сімони Елькелес про біленких багатих дівчаток і брутальних альфа-самців хлопчиків-мексиканців. І, звісно, любов між ними.

О жах - у російському перекладі! О жах - у такому аматорському перекладі, що це просто ганьба для літератури.

Суто для емоцій. І виявляється, я не одна така. Наукові дослідження свідчать: жінки читають книги для емоційного занурення в інші світи.