Frontier / Кордон (2016-2017, США-Канада)

Навіть не знаю, що мене змусило подивитися весь перший сезон цього серіальчику.

Такі собі карликові "Ігри престолів" без карлика і сексу. Зате з Джейсоном Момоа.

Головна інтрига закручена на політично-торговельних іграх навколо хутра у Канаді у ХІХ столітті.

Історичне тло тут дуже декоративне. Одяг головних героїв так само міг би добре знадобитися і для зйомок космічної фантастики.

Перший чоловік кхалісі, заявлений як головний герой, знову блякне поруч із жіноцтвом. Центральним персонажем я б все-таки назвала власницю пабу Грейс Емберлі. Люблю розумних. (Див. блондинку на малюнках).

Від неї на крок позаду ідуть ще дві вельми харизматичні жіночки.

З розумними чоловіками тут маленький капєц. Герой Джейсона Момоа засліплений помстою, весь час забуває, що "помста - це страва, яку варто подавати холодною". Тому під кінець серіалу скурвлюється геть і має вельми жалюгідний вигляд.

Його протеже - лондонський крадій втрачає глузд поруч з коханою... Щось не добре впливають жінки на чоловіків, виходить.

З субтитрами у фільмі відчувається присмак порубіжжя - частина акторів розмовляють англійською з дуже відчутним французьким акцентом.

Що мене зачепило у цьому серіалі - не відомо. За спіральною динамікою - це взагалі примітивний "червоний" рівень банд і первозданної агресії. Нічого більше, ніж влади і сексу у ньому, у принципі, не може бути. І з останнім, тут дефіцит.

Але буду дивитися і другий сезон

Тяжіння, Притяжение, 2017

Я маю слабкість до російського кіно та літератури... певного характеру. Зокрема, свого часу я з задоволенням прочитала "Вонгозеро" Яни Вагнер про смертельну епідемію грипу, або ж подивилася "Метро" (2012) про затоплення московського метро. Зрозуміло, що коли я побачила, як космічний корабель, зносить під час приземлення одним махом пів міста, я не могла пройти повз.

Фільм насправді дуже вартий для перегляду.

Зокрема, очевидною стає цивілізаційна різниця між сучасною Америкою і Росією. Надто очевидно у порівнянні двох фільмів - американського "Прибуття" (2016) і російського - "Тяжіння" (2017).

У "Прибутті" головні герої - вчені, а ключова ідея - це порозуміння з Іншим-Чужим, самопізнання і самотрансформація. Армія в "Прибутті" структура, якій бракує фантазії і розуміння майбутнього. 

У Тяжінні" - армія - це оплот безпеки і джерело тверезих рішень, які тримають мир і захищають суспільство від самого себе. Більше частина населення - це безвідповідальні гопники, які керуються інстинктами. Передача всієї потворності революційних настроїв просто вражає своєю майстерністю. Переконливо, як Довженкова ілюстрація потворності національно-визвольних змагань у "Арсеналі".

Залишається лиш похвалити російське кіно за вдалу пропагандистську роботу.

Щодо вчених, то тут вони глибоко на периферії: або демонструють свою неспроможність зрозуміти інопланетні технології, або ж неспроможність комунікації (у випадку з шкільним вчителем, його знання й ідеї нікому не потрібні).

Життя з Анною, Le temps d'anna, 2016

Цілком випадково нещодавно переглянула швейцарський фільм «Життя з Анною» (2016). Здавалося б простий опис непростого життя, а враження після себе лишає надовго.

Дія відбувається у 1920-х роках. Робітник Жан, який працює на фабриці з виробництва годинників, знайомиться із чарівною Анною з заможної сім’ї. Він страшенно хвилюється, коли просить руки і серця коханої у її матері, але та лаконічно говорить йому «так». Здавалося б, це мало насторожити щасливого нареченого. Адже між ними, по суті, соціальна пріріва! Але ж ні...

Починається подружнє життя, одне за одним народжуються діти, справи талановитого робітника йдуть вверх, але несподівано з шафи починають виповзати скелети минулого.

Наскізна тема цього фільму – кохання, яке долає, здавалось би, нездоланні труднощі життя. Глядач має можливість співпережити почуття, які не кожній людині випадає в житті. Адже головні герої сповнені самопожертви і безумовного сприйняття партнера.  

Актриса, яка зіграла роль Анни, заслуговує на особливу увагу. Її вміння перевтілюватися у різні стани своєї непростої героїні – дивовижні: ми бачимо її то впевненою у собі дівчиною із заможної сім’ї, то дружиною хм... стартапера, а також під час критичних (назвемо це так, щоб не спойлерити) моментів життя.

Друг Жана, революціонер Гаспар, у сварці кидає йому, що він мрійник, якому ніколи не створити водонепроникний годинник, і ніколи не повернути дружини... Певно, окрім кохання, другою темою цього фільму є те, що не варто складати руки й втрачати надію. Щоб не трапилося.

Я закохалася, Марія Морозенко, 2017

Тривалі заклики вводити в українську підліткову літературу нові теми почали давати плоди. У минулому році ми читали "Солоні поцілунки" Ольги Купріян, а у цьому - в тому ж видавництві "Академія" вийшла повість Марії Морозенко "Я закохалася".

Відтак чи не з першої сторінки ми дізнаємося, що головна героїня, гімназистка Віра, вже доросла - у неї почалися місячні. Будуть тут також і босоніжки на підборах, класичний любовний трикутник і з'ясування стосунків із подружками.

По суті, це основна тема повісті - взаємини з друзями й коханими у непростий підлітковий вік, а також процес навчання тому, як розпізнавати хороших і поганих людей. 

Віра мріє про кохання і цей момент настає - їй здається, що вона закохана у новачка. Але з часом приходить розуміння того, що не все те золото, що блищить.

Безумовною перевагою цієї повісті є легкий стиль написання. Книга приємно й швидко читається. Відриватися від процесу читання не хочеться. А сам післясмак - світлий і позитивний.

Дидактична сторона тут різноманітна: і спроба ненав'язливо показати необхідність збагачення лексичного запасу (через "бабусину" лексику), і тема вірності друзям, і важливість помічати й цінувати справжнє у стосунках, а не показні ознаки "крутості" чи багатства.

Претензії у мене до книги скоріше світоглядні, які витікають з мого досвіду й уподобань.

По-перше, стосунки підлітка Віри з батьками, на мій смак, дуже зідеалізовані. Інколи аж засолодкі. Я пам'ятаю свій підлітковий вік, я також читала статті шкільних психологів. Основна зона конфліктів школярів, надто в підліткові віці, пролягає у сфері взаємин батьків і дітей.

Якщо припустити, що Віра - це просто зріз типового підлітка, де конфлікт неоприявлений, то, в принципі, ситуація описана логічна. Маючи автозаборону на агресію до найважливіших в житті людей (наприклад, дивує, що за мамою Віра тільки сумує, а типова реакція підлітка була б все-таки злість, що її покинули), дівчинка не має контакту з власними відчуттями, тому їй так важко розібратися з друзями, визначити, хто справді їй симпатизує, а хто тільки хоче використати.

По-друге, мені, людині, яка дуже ворожо сприймає ліву ідеологію, було не приємно, що в черговий раз ми маємо стереотипне уявлення про дитину з багатої родини, "мажора". В своєму житті я бачила і заможних людей, які більш як 10 % своїх доходів регулярно віддають на благодійність, і бідняків, яким всі винні, а вони нікому. Звісно, є й бабусі, які скрюченими пальцями плетуть шкарпетки нашим воїнам. Тобто немає правил. Є лиш людські якості. Мені хотілося б, щоб у наших підлітків не виховували ліву ідеологію, нездорове радянське ставлення до грошей, як чогось поганого.

Щодо міри гостроти конфлікту, який розгортається у повісті, то мені його було достатньо. Адже саме прикметою підліткового віку є ситуації, коли роздувають з мухи слона. Тим більше, що тут буде і спроба самогубства, і втрата цноти, і автокатастрофа.

Втрата цноти - це цікавий момент, на якому можна не одну книжку з антропології й психології написати. У повісті "Я закохалася" втрата невинності - це те, що відбувається не з головною героїнею, а іншою, "нечемною", дівчинкою. В західній young adult літературі описані вже сюжети, коли така важлива подія трапляється і в житті головної героїні... Звісно, нам усім би хотілося, щоб діти до сексу практично переходили пізніше, в усвідомленому віці. Але у підлітковій літературі має бути хоча би бажана модель цього "ініціаційного" процесу. 

...Наприклад Белла з "Сутінків" довго утримується і реалізує свою пристрасть після шлюбу.

Доброта й цнотливість тексту, доступність в сучасному світі інформації про статеві стосунки, а також відсутність виразного конфлікту батьків-дітей-системи, підштовхують до того, що цільова аудиторія повісті - 12-13 років. Але варто провести польові дослідження :)
Також продовжую чекати українських "Голодних ігор".

Майже сімнадцять, The Edge of Seventeen, 2016

Фільм "Майже сімнадцять" (The Edge of Seveteen, 2016) - правдива й жорстока замальовка з підліткового життя.

Життя, сповненого болю й страждання, де все розглядається через збільшене скло, а органи чуттів стають відкритою раною. 

Проблемний підліток - це такий собі контейнер з внутрішньою біллю, який отруює і собі життя, і стає нестерпним для оточення. Його вчинки - це ніби танець на зразок казки про царівну-жабку: махнула рукою - і кістка в одну сторону полетіла, махнула іншою - комусь в лоб потрапило. Здається, щоб не робила, все буде погано і матиме руйнівний характер.

А корінь проблеми в катастрофічній відсутності любові і прийняття себе. І ця внутрішня агресія виплескується назовні, немовби з кратеру вулкану.

У стосунках Надін з її ідеальним братом показано цікаве протистояння двох ролей у родині: один грає "ідеальну дитину", а інший - "поганця". Це жорстока гра, в якій, на жаль, дуже часто дорослі підтримують цей деструктивний розподіл. 

У фільмі гарно відтворено на прикладі брата Надін, що бути "хорошим сином" не так вже й просто, адже в чомусь ти мусиш ставати "дорослим" для власних батьків, брати відповідальність за них, а також за "поганця-сестру", опікуючись ними впродовж всього життя. У фільмі потреба в цьому очевидна і для простого глядача: "добряк" батько рано помирає, а мати виявляється інфантильною, незрілою особистістю. 

Ось тут привіт системним терапевтам, які знають, наскільки згубним є те, коли член родини займає не своє (тут "дитяче") місце.

"Поганець", до речі, не в такому вже й поганому становищі. Це його спосіб адаптуватися до несприятливого середовища. В чому вигода від ролі "поганого"? Поки ти такий бунтівник, ти можеш робити все, що тобі заманеться: писати шокуючі смски хлопцю, який подобається, викрадати мамине авто. У "поганця" значно більше особистої свободи, ніж у "ідеальної дитини". Але внутрішній світ "поганця" настільки часом нестерпний, що провокує не тільки сплески руйнівної поведінки у зовнішнє середовище, а й призводить до самознищення. Таким людям "важко нести себе".

У той же час бачимо, що і "поганець" Надін не може опиратися на незрілу матір. У тяжкій для себе психологічній ситуації вона має брати відповідальність за емоційний стан мами. Цікавим у цьому контексті є пошук Надін батьківської фігури, яку вона знаходить у вчителі історії.

Також звертає увагу на себе те, що її спілкування з ним є терапевтично-проективним: вона проектує на нього свої проблеми, творячи його уявний образ, який більше відповідає її психологічному стану, а не реальній людині.

Блискучим поворотом сюжету є ситуація, коли Надін приходить додому вчителя і розуміє, що його життя зовсім не таке, яким вона його собі уявляла.

Мені здається, вірним, що творці фільму показали конструктивне розв'язання ситуації. Хоча в реальному житті цей процес відбувався б довше і болючіше. Якби відбувався. Наприклад, на жаль, дівчинці з такою великою потребою любові й такою відразою до самої себе, не вистачило б в реальному житті мужності сказати "ні" під час сексуального контакту з непідходящим хлопцем. Навіть якби щось пішло не так.

Її стан, окрім безладного сексуального життя, - це також пряма дорога до алкогольної й наркотичної залежності, Чого тільки не зробиш у своєму саморуйнівному бунті. 

Для простого глядача Надін може здаватися нестерпною . Здавалося б, як взагалі можна симпатизувати егоїстичній, зацикленій на собі, надзвичайно агресивній людині, яка ненавидить світ, людей і себе?

Але це крик про допомогу, про потребу любові. Щось таке, що важко вписується у суворі приписи здорового глузду.

Не дарма момент зцілення відбувається у обіймах брата.

Хоча фільм розповідає про  життя підлітків, але він також може бути цікавим для дорослих, надто для батьків дітей такого непростого віку. Подивіться на більшість спроб контакту матері із Надін: вона звертає увагу на якісь поверхові зовнішні ознаки кризи своєї дитини, але більшість її спроб вийти на порозуміння - це як стріли, які хиблять, не просто не потрапляють точно в ціль, а летять геть повз. 

Суб'єктивне враження: 5/5.

Дівчина в поїзді, The Girl on the Train, 2016

"Дівчина в поїзді" - екранізація однойменного відомого детективу Поли Хокінс. Книжку я не читала, а ось фільм переглянула не без задоволення. 

Головна героїня - геть зруйнована особистість, навіть не знаєш спершу, як набратися християнського милосердя, щоб їй поспівчувати: це така собі алкоголічка-сталкер, яка не може примиритися із щасливим подружнім життям свого чоловіка.

Щодня вона проїздить повз його будинок на поїзді. А поруч вона спостерігає за ідеальною закоханою парою. Все б, може, так і продовжувалося б, якби не зникнення чарівної білявки з сусіднього будинку.

Далі буду спойлерити. Чим приваблює цей фільм психолога, окрім відпочинку за переглядом детективу?

Дуже хорошим прикладом газлайтингу, на якому, по суті, тримається загадка-розгадка історії.

Газлайтинг - це форма психологічного насилля, під час якого агресор заперечує реальність жертви. Це заперечення фактів ("Цього не було"), це заперечення емоцій ("Тобі це здається") і акцент на тому, що з жертвою щось не так, аж до душевної хвороби.

Часто відбувається дивовижна ситуація для стороннього глядача: у парі є здорова конструктивна особистість, "дуже мила людина", а поруч з нею істеричний монстр. Справа в тому, що поруч з таким агресором дуже руйнується особистість.

Адже вибиваються підвалини нашого існування - опора на самого себе, свої відчуття.

Схожий процес, мені здається, відбувається у різноманітних сектах. Зокрема, на цьому побудоване вчення Рона Хаббарда. (Колись я цікавилися цією темою, читала спогади колишньої саєнтологині). Зокрема, психологічний контроль над особистістю забезпечується сесіями обов'язкового одітінгу (спілкування послідовника один на один з представником вищої ієрархічної ланки секти).

У психологічній практиці важливим є не нав'язування своїх установок і порад клієнту. Мені здається, що коли нетерапевтований психолог намагається перекласти на клієнта свою картину світу, тоді психологічний сеанс перетворюється на сеанс сектантського одітінгу.

(Колись мала досвід, як ведуча під час психологічної гри намагалася мені продати за мої ж гроші своє уявлення про стосунки чоловіка і жінки, заперечуючи мій досвід, спостереження і потреби).

Звісно, це спрощений підхід, який має свої нюанси. Але головна теза сьогодні - слухай себе, довіряй собі.

Моє серце, My Heart /Jeong, 2000

Південнокорейський фільм "Моє серце" (My Heart /Jeong, 2000) загальною атмосферою нагадує відому стрічку Чжана Імоу "Жити", щоправда, без того епічного розмаху. Життя головної героїні представлено камерно, але з педантичною любов'ю до етнографічних деталей повсякденного життя. 

Сун-І у 16 років видають заміж за 10-літнього школяра. Вони так і не знаходять спільної мови. По суті, молода дівчина стає звичайною служницею у будинку своєї вередливої свекрухи.

Але хлопчик підростає, закохується і приводить у дім кохану... 

А далі ми бачимо, як розгортається доля жінки у патріархальному традиційному суспільстві. Вона любляча, надзвичайно працьовита, і хоча й не Жанна Д'арк, має свій погляд на життя.

Творці фільму не вдаються до моралізаторства й, на відміну від дорам, не витискають у глядачів вимучених ридань. Утім, можливо, я повторюся, але саме східне кіно вміє передати інтимність й ніжність стосунків чоловіка й жінки, з напівтонами й нюансами. Це те, чого не вдається зробити сучасному західному кіно. Зокрема, коли французи знімають фільм про кохання, у них чомусь завжди виходить історія про секс, або секс з перверсією (це я ще відходжу від Юппер у стрічці "Вона", а не про те, що ви подумали).

Суб'єктивне враження: 5/5.