Нарешті я віднайшла рецензію для "Моє книги", якою я так пишаюся! Продовжую традицію дублювання, бо у спільноті все губиться.
Сюжет: після незвичної співбесіди із загадковою екзотичною красунею Веклою у головного героя роману, Артема, розпочинається нове життя. Тепер перед ним стоїть амбіційне і абсурдне завдання водночас – переконати світ у нових стандартах краси.
Манера письма – це те, на що читач звертає увагу в першу чергу. Той, хто любить старий добрий реалістичний виклад сюжету – вам не сюди, ви помилилися дверима. Автор відпускає віжки і дозволяє подіям відбуватися так, як їм заманеться, підкоряється кожній примсі головних героїв. Отже, роман буде довподоби тим, хто любить поринати у штучні фантасмагорійні світи, де бурхлива фантазія автора заганяє читача у дивний стан, подібний до наркотичного сп’яніння.
Тому роман розчарує прихильників жанру фантастики. Справді, дія відбувається у близькому майбутньому, і автор навіть показує якісь нові соціальні тренди, напрямки розвитку науки і техніки. Але, схоже, письменник не ставив собі за мету показати епічне полотно майбутнього, або ж дати відчути його атмосферу повсякдення. Дію роману з легкістю можна було б перенести у будь-який час існування незалежної України.
На місце головної ідеї роману проситься протиставлення штучного світу і світу природних, «елементарних речей». Автор цікаво грається із темою формування суспільної думки, із впливами на колективне несвідоме. Головне – вразити натовп, дати йому поживу у якості «хліба і видовищ».
Як бачимо, часто орієнтиром у житті може бути навіть політичний плакат у туалеті (дотепні алюзії на деяку персону із сучасного політичного Олімпу).
Полюс штучного світу у романі показаний через світ моди, віртуальну розвагу «Володар серця», «театр-бордель» а також, мені здається, навіть через середньовічне місто Томи. І зовсім не випадково, на мій погляд, епізодично згадуються вуличні бунти проти манекенів у вітринах крамниць і макетів на виставках.
На іншому полюсі простота життя на природі у селі, чи в монастирі, світ подорожей і навіть вудження риби.
Утім, роман у кінці оповіді не показує торжество природності. Це вам не «Бійцівський клуб». Парадоксально, але і стиль, і манера письма, і кінцівка історії дають зрозуміти, що перемагає все-таки віртуальний світ. Недарма Тома підбирає стяг, який випав з рук Векли (символічно, звісно).
Непередбачуваність сюжету інколи змушує запитувати себе: «Чи має це все сенс?» Мабуть, сенс у тому, щоб не мати сенсу, розірвати шаблони, засобом провокації змусити переглянути старі канони, задуматися над тим, що вважається нормою.
Хуліганство, притаманне постмодерному письму, яке розмиває жанрові межі і бунтує проти всього усталеного – за віком найліпше відповідає підлітковому часу. І чимось текст Олега Полякова мені нагадує підліткову літературу з її експресією, гіперболізацією емоцій і їх вираження, із філософськими роздумами про життя і смерть.
Окремо слід сказати про головних героїв роману.
Якщо сюжет роману скидається на фантасмагорійний театр, то й головні герої видаються не живими людьми, а ляльками, масками, маріонетками абсурдного штучного світу. Вони діють поза межами здорового глузду, причинно-наслідкових зв’язків і логічних мотивів вчинків. Власне найбільший мотив дій головних героїв – це та сама підліткова «красива драматична поза».
Здається, вони усі трішки божевільні, навіть найневиразніша з усіх героїнь – Лариса – і та потрапляє на деякий час до психіатричної лікарні.
Тому, мені здається, письменник дарма увів почергову оповідь від «я-особи» Артема і Томи. Адже окрім загальних фактологічних відмінностей, ми не бачимо суттєвої різниці між ними у способі мислення.
Також зливаються між собою і жіночі героїні – Тома, Векла, Лариса. Вони не вирізняються якимсь особливим характером, який би виявлявся у логіці їхніх дій, слів, манері говорити, будувати своє життя.
Хотілося б зупинитися на особливостях чоловічих і жіночих персонажів.
Головний герой, Артем, так би мовити, Анімус – займає пасивну вичікувальну позицію, інколи спостерігача. Він позбавлений глибоких рефлексій. Ми так і не дізнаємося про його пошуки себе, свого місця у життя, чому він обирає саме такий спосіб життя і діяльності. Як жити йому розповідають жінки. Безумовно підкорюється будь-яким жіночим примхам й інший чоловічий персонаж, загадковий будівельник Роман.
Тома і Векла подібні настільки, що до середини роману їх просто не розрізняєш, аж поки автор чітко не дає вказівку, що це все-таки різні жінки. Врешті, вони й перетікають одна в одну, як дві половинки Місяця, почергово змінюючи свій полюс на «плюс» і «мінус». Зокрема, Тома стає Тінню Векли і реалізовує те, про що Векла тільки писала у своїй анонімній статті.
Але обидві страшенно подібні: наділені грошима і владою, мають надзвичайні навики, екзотичну біографію, керують, ба більше – домінують над чоловіками. А також проживають певний трансформаційний період, пов’язаний із травмою (символічною, чи справжньою) і усамітненням.
Навіщо автор «каструє» своїх жінок? – виникає непрохане запитання. Навіщо він їх позбавляє влади? Одну через символічну імпотенцію – нездатність продовжувати діяльність далі, а іншу також через знерухомлення – параліч? Що це? Спроба взяти верх над домінуючою жінкою?..
Як на мій погляд, роман у рамках обраної автором форми написаний добре, але все-таки відчувається, що він перший. Є у ньому якесь передчуття другого, кращого роману, який ми, безумовно, будемо з цікавістю очікувати.
Здається, справжній розквіт письменницького таланту Олега Полякова ще попереду, адже він має хороший козир – нестандартне мислення й несподівані цікаві ідеї.
