Тарас Антипович, Хронос

Давно вже хотіла прочитати книгу Тараса Антиповича "Хронос", і ось нарешті до неї добралася.

Перші думки, які з'явилися під час прочитання книги - як дивовижно вона поєднала у собі українські реалії і світовий контекст. Безперечно, книга може бути цікава і закордоном. Адже тема антиутопії, фантастики, і певного варіанту апокаліпсису абсолютно у тренді сучасних світових літературних  тенденцій.

Одним словом, я читала і дивувалася - невже це написано у нас? Без потоку свідомості, з сюжетом і актуальною темою.

Друге, що впадає відразу в очі - це дуже хороша мова. Від багатства лексики, мовної вправності автора я отримувала величезну насолоду. 

Зараз читаю "метра" - Оксану Забужко. Нарешті спромоглася її читати (після літературних експериментів письменників 1920-х - 1930-х мозок став сприйнятливішим до усіляких вивертів збоченців-літераторів). Так от мова Антиповича здається мені кращою, ціліснішою, органічнішою.

Далі, звичайно, сюжет. Цілком виправдано, його порівнюють із відомим фільмом "In Time" (2011). Їх об'єднує спільна ідея - зображення технологій, які дають можливість забирати і додавати час людського життя.

Але на відміну від фільму, де ідея не отримала розвитку і лишилася статичною, книга дає розлогу характеристику суспільства під впливом хронотехнологій.

Щодо можливих недоліків. Письменник чітко виявляє свою політичну і релігійну заангажованість. Добро і зло у його книзі архетипічно контрастні. А в зображеннях антиутопічного суспільства виразно проступають риси сучасного українського.

Для якогось читача - це плюс. Для мене - мінус. 

На мій погляд, світ неоднозначний, багатогранний, тому література має розкривати проблему з кількох сторін, а автор не має права бути ментором.

Також структура "роману". Книга складається із новел, які поєднуються єдиним сюжетом. З одного боку, це дозволяє показати вплив згаданої технології на різноманітні верстви суспільства. З іншого, - позбавляє читача приємної можливості прив'язатися до якогось певного героя, полюбити його, а отже книгу. Тобто сприйняти текст не тільки розумово, а й емоційно.

Не раджу читати книгу войовничим атеїстам та активним борцям за права сексменшин. Друга половина книги, надто кінцівка, буде викликати у вас відчуття роздратування, як мінімум.

Решті читачам безумовно рекомендую до прочитання. На мій погляд, це одна з найяскравіших книг в укрсучліті.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Не(жданий) принц, Un prince (presque) charmant, 2013

Увага! Нижче ідуть суцільні спойлери.

Я такого, як правило, не практикую, але тут і так все очевидно. (Див. трейлер)

Жив-був дуже-дуже поганий чоловік у самому розквіті сил і років. Він курив, напивався разом з російськими партнерами-мафіозі, не дбав про виховання дочки, принижував секретарку, спав з ким попало, його не турбувало питання екології і глобального потепління і, взагалі,  він порушував правила дорожнього руху.

Ага, ще був закостенілим расистом.

Жила-була прекрасна білявка-француженка, творча особистість і борець за добре, прекрасне і вічне.

Одного чудесного романтичного дня, під час ще романтичнішої зливи, ці двоє зустрічаються. Вона довго не підпускає його в своє ліжко (цілу добу!), врешті у них трапляється секс у машині, а на ранок вона дізнається, що він ні фіга не прекрасний прекрасний принц.

Вона, обурюється, але він стає пацифістом, екологічно свідомим, кидає курити, любить дочку і представників інших національностей. Взагалі стає добрим, пухнастим, білим... із харизматичною чорною трьохденною щетиною.

Світ порятований від ще одного жорстокого капіталіста, французи п'ють вино, тато і мама щасливі перевісити дочку з своєї на чужу шию, хепі енд.

Підсумок: суміш класичного представика жанру мелодрами і не зовсім вдалої реклами автомобіля Рено.

Дмитрий Гойченко, Красный Апокалипсис: сквозь раскулачивание и Голодомор

Сьогодні нарешті дочитала Дмитра Гойченка у виданні "А-ба-ба-га-ла-ма-ги". 

Дмитро Гойченко (1903-1993) - українець, народився десь на Півдні. Свідчення цінні тим, що їх автор належав саме до тих, хто активно впроваджував колективізацію, а в 1937 р. сам потрапив під арешти. Дивом, Дмитру Гойченку вдалося уціліти і під час Другої світової війни потрапити на Захід. За нез'ясованих обставин він назавжди втратив зв'язок із коханою дружиною і дітьми, і все наступне життя прожив, як монах. 

Спогади були написані у 1940-х - 1950-х рр., а "знайшлися" лише у 1994 році в еміґрантському архіві Сан-Франциско (США).

З темою Голодомору і репресій я знайома давно і добре. Починаючи з того, що одна моя бабуся згадувала, як вже лягла на лаві і сказала своїм батькам, що буде помирати. Врятували її свинячі помиї, які приносив з колгоспу її тато. Один з моїх прадідів втратив у голод двоє дочок. Їх імена (Любка і Мотря) наша сім'я дізналася лише нещодавно, відвідавши музей Голодомору. На щастя, син прадіда Кирила, мій дід Гаврило, вижив.

До того ж ще у шкільні роки я читала Роберта Конквеста "Жнива скорботи" і "Сад Гетсиманський" Багряного. (Тоді ще по телевізору - о, диво! в дитячий час! - ішла цікава екранізація останнього). Зараз по роботі мені доводиться читати спогади про ті страшні 1930-ті рр., про "Розстріляне Відродження".

Одним словом, що я хочу сказати - фактами мене не здивуєш. Хоча у спогадах Гойченка я все-таки знайшла деяку нову інформацію щодо організації процесу колективізації, про самі механізми дії системи.

Для мене книга стала цінною у розкритті якихось психологічних моментів: як ламали людей, народ, перекроювали ментальність. Хоча я до кінця і не змогла збагнути цього всього. Адже те, що відбувалося, стоїть поза межами людського глузду. 

Цікаво, що сам Дмитро Гойченко також мав подібне відчуття абсурдності і нереальності того, що відбувалося.

Водночас книга мене підштовхнула до переоцінки деяких поглядів. Зокрема, ролі "маленької людини". Я не знімаю відповідальності за всі ці жахи з вождів, зокрема з Сталіна. Але без дрібних виконавців система не могла існувати. І навіть у тих жахливих умовах, коли не те що висловлювати свою альтернативну точку зору не можна було, будь-який твій вчинок, або відсутність такого, могли бути причиною арешту, тортур, позбавлення майна, розстрілу, - все одно було два шляхи. Або продатися остаточно, або ж лишитися із чистим сумлінням. 

Міра продажності теж була різною. Хтось тримався до кінця, і у фізичному сенсі цього слова. А хтось, як Максим Рильський, після арешту 1930-го почав писати вірші про Сталіна, але був тим, хто  не відвертався від сімей репресованих і навіть намагався їм якось допомогти.

Чесно кажучи, я не знаю, що я робила б за тих умов. Наприклад, якби потрапила у "м'ясорубку" допитів, як Дмитро Гойченко.

Інша справа, що багато елементів з свинської поведінки "маленьких людей" в часи терору, я стала помічати у буденному житті на прикладі знайомих, ба більше, - у своїх вчинках і рішеннях. Я переконана, що саме на таких дрібних маленьких угодах із совістю будувалися ті жахливі тоталітарні системи, що забрали життя мільйонів людей у  ХХ ст.

Державна влада є відрображенням внутрішніх виразок у суспільстві, яскравим наочним прикладом розкладу і деструктивних процесів... Щоб змінити зовнішній світ, необхідно починати із розбудови свого внутрішнього.

Одним словом, сьогодні у мене вийшла не рецензія, а думки на тему.

Резюме: книгу читати обов'язково, бо не знаючи минулого, втрачаєш орієнтири у теперішньому.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Метро, 2012

Коли Київ засипає снігом і йде 51 лютого, ніщо так не зігріває душу, як перегляд фільму, де Москва іде під воду. :)

Чесно кажучи, я не великий шанувальник сучасного російського кіно. Але після перегляду серіалу "Острів непотрібних людей" (2011), вирішила не бути аж так упередженою.

Отже, до сюжету "Метро" (2012). Москва, час пік, метро переповнене. В цей час прориває тунель і у нього потрапляють води Москви-ріки. В поїзді, якому особливо не пощастило, опиняються за законом бутерброда: маленька дівчинка, її батько, і коханець матері щасливого сімейства. І ще кілька персонажів, яких не шкода буде утопити.

Чогось особливо нового цей фільм глядачу не подарує. Але слід віддати належне нашим північним сусідам, стрічка вийшла якісним продуктом свого жанру. 

Цікаво, що зараз у кінотеатрі ідуть суцільні екранізації. Фільм "Метро" - не виключення. Книгу, яка лягла в основу історії, написав мені ще не відомий автор Дмитро Сафонов, який, виявляється, спеціалізується на романах-катастрофах, а також ужастіках. Хм... може й треба було б глянути, скласти враження, бо я ж - шанувальник жанру, але, боюся, надто вже відгуки поганенькі...

Резюме: чомусь доброму і вічному ви можливо і не навчитеся, але фільм придатний для відпочинку

Суб'єктивне враження: 4+/5 

Прекрасні створіння, Beautiful Creatures, 2013

Останнім часом я намагалася спершу читати книгу, а потім дивитися її екранізацію. Так я вирішила зробити і з "Прекрасними створіннями" двох письменниць: Камі Гарсії і Маргарет Стол. 

На жаль, книга вийвилася напрочуд об'ємною і нецікавою. Сама історія ніби й непогана: тут є магія, загадки, кохання. Але немає чогось такого, що дозволяє по-справжньому насолоджуватися книгою, не спати ночами, закидати звичні справи.

Коротко про сюжет. Головному герою, Ітану Уейту, вже давненько сниться дівчина з зеленими очима. Одного дня вона з'являється у нього в школі. Виявляється, це племінниця місцевого відлюдника.

Дія відбувається у забутому Богом і людьми маленькому містечку на Півдні США. 

На заваді коханню Ітана і Лени стануть прокляття, громадський осуд, темні й світлі маги.

Мені здається, що книга суттєво програла від того, що історію від "я-особи" розповідає не дівчина, а хлопець. Передати чоловічу, хай підліткову психологію, двом жіночкам-письменницям уже важко. Я прочитала загалом десь1/3 книги і можу сказати, що не було нічого, що дозволило б мені відчути мужність і привабливість головного героя. Все-таки, щоб кимось захоплюватися, необхідно тримати якусь дистанцію.

Другий програшний момент - це відсутність стравного причинно-наслідкового зв'язку і здорової психологічної мотивованості героїв. Картонні герої розміщуються у шаблонних ситуаціях. Звичайним людям притаманні сумніви, роздуми і нелінійність вчинків. А тут  дійові особи рухаються у межах канону, а за його рамки - "ні-ні".

Третє - суто моє суб'єктивне. Усілякі містичні і фантастичні історії, як правило, виграють на контрасті нормального життя і чогось потойбічного. Це цікаво, до того ж дозволяє читачу/ глядачу самому примірити на себе, що було б, якби загадкове існувало поряд. У книзі ми цього не бачимо. Головний герой з перших сторінок готовий до зіткнення із магією.  Немає також таємниці викриття Лени. Її чомусь, ні з того ні з сього, жителі міста відразу записують у відьми. А де здоровий глузд? Приналежність до сім'ї відлюдника (а може людина - хвора?), або ж те, що тріснуло скло (не так ефектно, як у фільмі), ще нічого не пояснює.

Одним словом, текст позбавлений нюансів, сумнівів героїв і хоча б мінімальної глибини. Простий і прямий.

Мабуть, двом письменницям необхідно було залучити когось третього, хто виписав би їм логіку і психологію. Бо сама ідея і детективно-містична історія, в цілому, непогана. Не дивно, що її навіть екранізували.

Отже, екранізація... Не дочитавши, я вирішила подивитися екранізацію і більше не мучитися.

Загалом вийшло більш-менш. Сценаристи дуже добре попрацювали, намагаючись втиснути купу тексту і різноманітних тонкощів у дві години екранного часу. Звичайно, довелося різати, скорочувати, переінакшувати. Тому ті, кому важлива святість тексту, можливо, будуть розчаровані.

Найголовніша вада фільму - це те, що він так само чомусь не зачіпає, як і текст...

Резюме: книгу я радила б не читати щоб не було "мучительно больно за бесцельно прожитые годы"

Фільм у цілому стравніший, ніж книга, тому порадила б шанувальникам жанру.

Суб'єктивне враження:

книга: 2+/5

фільм: 3+/5.

Життя Пі, Life of Pi, 2012

Мої Венера і Меркурій в Діві роблять мене монстром-мізантропом майже зовсім не чутливою до романтики. І так, я не люблю фільми Тіма Бьортона, хоча зараз я буду писати не про нього.

Про фільм "Життя Пі" (2012) говорили ще задовго до його появи на великому екрані. Як про щось глибоке, зворушливе, здатне перевернути твій внутрішній світ. Але про самий сюжет я знала напрочуд мало, тому якихось особливих очікувань у мене майже не було.

Отже, на рятувальному човні посеред океану опиняється підліток і тигр...

Що я можу сказати? Передусім - низький уклін сучасним технологіям, адже картинка - це найкраще. Деякі кадри можна включати замість зображень акваріума і тому подібного для медитації.

До того ж сама історія розказана уміло. З доокеанським періодом включно. Такий собі середньовічний ремісничий шедевр: бездоганно, але не ідеально. Загальне враження чимось подібне до "Хмарного атласу" (2012). Ніби ось-ось глядачу нарешті подарують якусь глибоку істину, глибину глибин просто, але цього не трапляється.

За що я справді вдячна творцям фільму - це за те, що вони не перетворили тигра на кавайну няшку, сиріч вегетеріанця і пухнастого котика. Було дотримано тонкий баланс між фантасмагорією і реальністю. 

Врешті у мене виникають труднощі із традиційною суб'єктивною оцінкою фільму. Його було заявлено, як щось глибоко-духовне і незвичайне. Тоді виходить 4-/5. 

І якось незручно себе почуваєш, адже у блозі купа підліткових історійок отримали значно вищий бал.

Якщо ж оцінювати, як звичайну, добротно склепану екзотичну історію, то безумовно 5... з мінусом. Адже не було чогось такого, що змушувало б мене просто "прикипіти" до екрану.

Таймлес: рубінова книга, Rubinrot, 2013

Вчора переглянула екранізацію книги сучасної німецької письменниці Керстін Ґір "Rubinrot". Чому у нашому прокаті за  російським зразком назву фільму переклали  як "Таймлес: рубінова книга" - для мене лишається загадкою. Ніякої рубінової книги, принаймні у першій частині трилогії, немає. Просто головна героїня має символіку рубіна.

Це історія шістнадцятилітньої Гвендолін Шеферд, яка живе у дивній родині з глибоким аристократичним корінням і зв'язками із масонами. Втім, дівчинка намагається жити "нормальним життям" звичайного лондонського підлітка. Це їй вдається, бо вся увага прикута до її кузини - Шарлотти, яка вірогідно має унікальний ген мандрівника у часі.

Життя Гвендолін стрімко змінюється, коли з'ясовується, що не Шарлотта, а вона - здатна мандрувати у минуле.

Це рідкісний випадок, коли вдалими вийшли і книга, і екранізація. Але їх об'єднує один суттєвий недолік: перша частина трилогії не має класичної кульмінації - найгострішого сюжетного вузла, який би був розв'язаний наприкінці. Письменниця у даному випадку вчинила дуже нечемно: просто перервала розповідь на пів слові, мовляв, трилогія, "далі буде". Здається, це вже стало традицією і у серіалах, і книгах - обривати незакінчену розповідь, поводивши читача / глядача за носа.

На мою думку, трилогія має право на існування як явище, але якусь проміжну крапку все-таки не завадило б ставити. І якщо вже пишеш сюжетну літературу, то варто було б дотримуватися мінімальних правил її побудови.

Цей нюанс знайшов своє відображення у екранізації. Сценаристи без шкоди для історії перетасували частини історії ("від перестановки доданків...") і, щоб знайти будь-який путній фінал, наприкінці взяли кілька шматочків із наступних книг трилогії. З одного боку,  з'явилася якась логіка, з іншого, - похід головних героїв у обсерваторію наприкінці фільму вийшов якимсь скомканим і незрозумілим. Мотиви дієвих осіб і причинно-наслідкові зв'язки трохи загубилися.

Це, в першу чергу, важливе попередження для всіх тих, хто тільки збирається прочитати книгу. Бо читається вона "запоєм", а потім ти лишаєшся наодинці зі своїми питаннями, а дві останні частини трилогії ще не перекладені. У мережі гуляє лише любительська аудіоверсія. 

Друге попередження вже для потенційних глядачів, тих, хто чекає містичний екшн. Ні, масштабних ельфійських боїв у фільмі не буде ;) У цій історії є багато заплутаних моментів (механізм мандрівок у часі, сімейні генеологічні історії впродовж століть тощо) і це все якось потрібно пояснити. Тому герої будуть ДУЖЕ багато говорити і розтлумачувати один одному. До цього потрібно бути готовим.

На мій погляд, сценаристи вийшли з цієї ситуації дуже й дуже гідно. Молодці.

Фільм, взагалі, дуже якісний. Гарна атмосфера "містичного Лондону", красиві кадри (яке все-таки щастя, що дивилася я у кінотеатрі!), гарно підібрані актори з свіжими обличчями.

Єдиний прокол кастингу, на мій погляд, - це запрошення на роль Люсі Монтроуз Йозефіни Пройс. Вона була дуже доречна у комедійному серіалі "Турецький для початківців" (2006-2008), а  тут кривлялася, як мавпочка.

Також мені сподобалося, як сценаристи трохи змінили характер самої головної героїні. Я розумію, що з часів "Бріджит Джонс" світом літератури і кіно крокує незмінний тренд - незграбна, майже тупа, головна героїня, одним із класичних зразків якої є Белла Свон із "Сутінків". Але посередність і невігластво книжкової Гвендолін мене під час прочитання трохи дратувало.

Загалом, книгу я б радила дівчаткам й інфантильним дамам до тридцяти. Кіно можуть дивитися і хлопчики пубертатного віку.

Суб'єктивне враження (в межах свого жанру!!!):

книга: 4 +/5

фільм: 5-/5.