Анна Карєніна, Anna Karenina, 2012

Ось так склалися зірки на небі, що у новій екранізації "Анни Карєніної" зустрілися три мої нелюбові:

 - мені неприємний самий персонаж Анни. Я абсолютно не хочу розуміти цю гру гормонів, у наслідок якої руйнуються священні сімейні узи. Можливо, тому що я сама схильна до того, щоб руйнувати стосунки...  Одним словом, ще в школі, читаючи роман Толстого, я цілком стояла на стороні Олексія Карєніного.

- не люблю актрису Кіру Найтлі. Особливо, коли вона посміхається, здається, що це мавпочка, яка корчить гримаски.

- я не сприймаю сюрреалізму ні в кіно, ні в літературі. В той же час творці фільму чомусь вирішили показати свою версію цієї історії саме в такій формі. Дія відбувається у театрі. Основний акцент забирають візуальні ефекти - театральні облаштунки, які ефектно з'являються і перебудовуються. До того ж театральність підкреслює хореографія рухів героїв.

Розчаровують абсолютно далекі до епохи костюми, які за задумом костюмера мають більше підкреслювати настрій й ідею. 

Тому, на мій погляд, в якихось епізодах Кіра Найтлі мала вигляд, даруйте за слова, шльондри... 

Звичайно, ідею цієї всієї награності легко прочитати: тут йде мова про фальш вищого суспільства і бла-бла-бла в такому ж дусі. Але кожну з цих ідей  можна подати лаконічно без істерики і гротеску, методами, які не виходять за рамки реалізму.

Зокрема, про істерики. Я такого неадекватного припадку на кінних перегонах ще в жодній версії не бачила. Цікаво, чи це могло б таке трапитися із дворянкою ХІХ ст.?

Я терпляче, не відомо, з яких причин, терпіла фільм майже годину. Але попереду лишалася ще одна. А настрій вже й так був невимовно депресивний. Одним словом, десь останню третину довелося переглядати на перемотці.

Звичайно, що цього всього слід було б очікувати. Режисер фільму - Джо Райт - відомий мені ще по двох фільмах: "Гордість і упередження" (2005) і "Спокута" (2007). Що об'єднує ці два фільми? Звичайно, Кіра Найтлі у ролі головної героїні. Але, окрім очевидного, і зневага до історичної достовірності й відтворення атмосфери епохи, що ми спостерігаємо у "Анні Карєніній". Також надмірна драматизація відчуттів, коли чути хрускіт заламаних рук. Такий в'їдливий смердючий запах пафосу.

Якщо хтось відомий із базовими положеннями соціоніки - це типово гамлетівське.

Я розумію, що, в цілому, це по своєму якісний продукт, але НЕ МОЄ.

Резюме: 2+/5 (кілька балів за ідею і візуальну картинку).

Пішки Амазонкою, Walking the Amazon, 2011

Короткий фільм "Пішки Амазонкою" (2011), змонтований із відео, яке знімав Ед Стаффорд впродовж мандрівки, сам по собі досить уривчастий і неповний. Але може бути дуже хорошим доповненням до книги Еда "Уздовж Амазонкою", про яку я писала вчора.

Інколи мандрівник дуже лаконічно, якщо не скупо, розповідає про деякі ділянки шляху. Тому фільм може бути корисним, якщо Ви хочете мати якесь візуальне уявлення про дещицю з того, що йому довелося подолати.

Ед Стаффорд, Уздовж Амазонки

Десь з тиждень тому я наполегливо шукала два варіанти для чтива: постапокаліптику, або ж щось задушевне про кохання.  Обидва варіанти у прийнятній формі ніяк не знаходилися, і я вирішила звернути свою увагу на ту книгу, яку так прагнула давно купити, а потім, придбавши, успішно про неї забула.

Це книга Еда Стаффорда "Уздовж Амазонки", захоплююча розповідь історії чоловіка, який першим у світі пройшов уздовж усієї Амазонки і ввійшов таким чином до книги рекордів Гіннеса.

Книга вийшла у видавництві "Темпора", до якого я дуже прихильно ставлюся. Їхня продукція займає значну частину моєї бібліотеки. Що мені у ній подобається  - це ошатний дизайн і приглушений папір, який не ріже очі білизною. 

Звичайно, окрім дизайну одна з найголовніших речей  - це переклад. І ось до нього у мене виникло дуже багато запитань. Перше, що кидається у вічі - це те, що перекладач цілком іде за англійським текстом, часом не змінюючи навіть порядок слів у реченні. З одного боку, це надає можливість наблизитися до самого автора, до його способу мислення. З іншого - творить загальне неприємне враження сирого недопрацьованого тексту.

Друге - це наявність русизмів. Якби не той горезвісний дослівний переклад з англійської, то я б могла подумати, що перекладач користувався не оригінальним текстом, а російським перекладом. Тоді у мене народилася друга теорія - перекладач у житті не використовує українську, а також є аматором, далеким від філології.

Яке ж було моє здивування, коли, сівши за рецензію, я надибую такі відомості про перекладача: Андрій Бондар - Кам'янець-Подільський, Київ, Могилянка, хм... філологічний факультет, Член Асоціації українських письменників. Йой, що ж тут казати, слів нема.

Можливо, огріхи перекладача були б не такими помітними, (насправді, я оцінила б його роботу на тверду 4), якби не прикра робота редактора і коректора. Помилок багато, я навіть деякий час читала з олівцем і виправляла їх.

Перейдемо до самої книги Еда Стаффорда. Звичайно, вона написана колишнім військовим, а тепер мандрівником-авантюристом. Тобто великої письменницької майстерності очікувати не варто. Найцікавіше у книзі інше - живе свідчення про надзвичайну пригоду. І мені форма оповіді, запропонована Стаффордом, сподобалася.

Цікаво, що книгу я відкрила саме у той момент життя, коли вона була найпотрібніша. Ед Стаффорд, як типовий представник західного світу, а також просто неординарна людина, напрочуд схильний до самоаналізу і пошуків психологічної самокорекції. Тому впродовж опису подорожі, він намався поділитися своїми психологічними проблемами і пошуками шляхів їх вирішення. 

Дивовижним чином психологічний стан британця у подорожі вздовж Амазонки, і мене, науковця з Києва - мав багато чого спільного. Я знайшла подібність наших психологічних проблем і з ентузіазмом читала про внутрішні пошуки Стаффорда. Якщо узагальнити - то найтяжче для людської психіки - це не різноманітні смертельні загрози (тубільні племена, каймани, піраньї, наркоторговці...), а одноманітність і нудьга. Коли день у день робиш одне й те саме. 

Свого часу у численних інтерв'ю українського мандрівника і письменника Макса Кідрука я читала його зневажливу характеристику власного першого твору "Мексиканських хронік". Мовляв, це більше історія здійснення мрії, ніж книга про подорожі. На мій погляд, він не правий. У книзі про мандрівки найцікавіше читати не інформацію про історію і географію, а все те суб'єктивне, що переживає мандрівник. Тому що красиві описи різноманітних куточків Землі цілком доступні для прочитання в інтернеті, енциклопедіях, туристичних та інших журналах. Тому й згадані "Мексиканські хроніки" я прочитала рівно до половини ;) А шаную Кідрука саме за останню його книгу, технотриллер "Бот", але то, звісно, вже зовсім інша історія...

Підсумовуючи, варто сказати, що "Уздовж Амазонки" - це дивовижна книга, яка буде корисна тим, хто цікавиться пригодами, а також тим, хто зараз перебуває на шляху до своєї мети і потребує додаткової мотивації.

Резюме: 5-/5

Вонгозеро, Яна Вагнер

Той, хто хоча б трішки знайомий із моїм блогом, мабуть, мав би помітити, що я дуже люблю жанр постапокаліптики. Це якась невзаємна мазохістична любов. Чому? Бо якісного виконання цього жанру, як у кіно, так і в літературі обмаль.

Чи не найбільше мене дратують всілякі історії про зомбі і мутантів. Я читаю книги, щоб прожити альтернативне життя, задовольнити свою потребу у пригодах, свіжих враженнях і емоційних переживаннях... тому я хочу вірити в те, що читаю...

Хочеться направду відчути щось реальне і Рим не спалити. ;)

Нещодавно я натрапила на книгу молодої російської письменниці Яни Вагнер "Вонгозеро".

Сюжет: головна героїня Аня живе із своїм чоловіком Сергієм і сином під Москвою. Перші звістки про новий грип не здаються їм загрозливими, але згодом на карантин закривають Москву, зникає інтернет і телебачення, починають помирати знайомі. Молода сім'я могла б ще довго займати вичікувальну позицію, якби не свекор головної героїні, справжній "русский мужик".

Під його керівництвом збирається невеличка компанія, яка вирішує втікати подалі від епіцентру подій. Відтак дія всієї книги відбудається в дорозі.

Книга не геніальна, але дуже якісно написана.

Про що слід знати читачу?

- сюжет тут є (в еру постмодерністів про це потрібно зазначати окремо);

- оповідь ведеться головною героїнею. Це дає можливість зазирнути у її численні переживання і згадати, що книга написана жінкою. Втім, за розмірковуваннями жінки трохи за тридцять приємніше слідкувати, ніж за підлітковими рефлексіями Белли Свон.

Мені сама історія чимось нагадала книгу "Смерть трави" Джона Крістофера. (Надто у сюжеті про небезпечні залізничні переїзди). Але Крістофер, як чоловік, додав більше збройних сутичок і бойових дій. Яна Вагнер уникнула відвертої чорнухи, що не забрало від її розповіді правдоподібності, скоріше навпаки.

Одне із найсмачніших для мене у постапокаліптиці - це перші акліматизаційні моменти, точки переходу, ломка психіки і перебудова побуту. Нарешті я отримала це в романі "Вонгозеро", адже книга розповідає нам про перші дні "кінця цивілізації".

У одній рецензії, знайденій у Всемережжі, письменниці закидають те, що її головні герої егоїстичні хами.

Так, тут люди аж ніяк не добрі і пухнасті. Але й не монстри. Вони звичайні чоловіки й жінки, у яких боряться одночасно два полюси. І мені здається, що така подача дійових осіб - це не мінус, а навпаки перевага книги. Інколи за головних героїв злишся, інколи за них просто соромно. Але вони реальні.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Резюме: любителям постапокаліптики. Чоловікам звернути увагу на те, що "чорнухи" буде менше, а рефлексій більше, ніж це зазвичай буває.

Один день, One Day, 2011

За вельми пікантних обставин Емма і Декстер в останній день навчання у коледжі вирішують стати друзями. Ми маємо можливість відстежити їхнє життя впродовж 22 років, переглядаючи з року в рік, за нав'язливою ідеєю творців фільму, саме долесну дату їхнього знайомства - 15 липня.

Вона - синя панчоха, він - плейбой, який прагне слави і грошей.

Запитання, що має турбувати глядача, 2/3 фільму - чи ж будуть головні герої разом?

З останньої третини фільму глядач починає задумуватися, а чи на довго це...???

Класична-класична історія кохання, до характеристики якої важко ще щось додати, щоб не нарватися на спойлери. Скажу лише одне. За іронією долі я дивилася фільм "Один день" (2011)   в один день з "Моїм першим разом" (2012). Подібність сюжетів, попри очевидну відмінність, просто разюча.

Глядача не чекають якісь несподівані вигадки сценаристів, щось таке, що б виривалося із традиційних сюжетних ліній. Просто уривок із життя, трішки романтизований.

Серед мінусів - нав'язлива прив'язаність сюжету до дати 15 липня. Життя головних героїв таким чином подається нарізаними шматками, інколи без належного переходу. Цікавий глядач пропускає часом дуже і дуже важливі події головних героїв. А ми саме тому й читаємо і дивимося різноманітні історії, щоб разом співпереживати, співвідчувати, проживати кілька життів одночасно.

Тому глядачу багато чого лишається незрозумілим і нелогічним.

Також для мене загадкою лишилася основна ідея фільму, окрім очевидної: "не омини свого кохання" (див. постер).

А так нічогенько. Стравненько.

Резюме: 4/5.

Дім марень, Dream House, 2011

Найперше, що має запам'ятати глядач, який збирається переглянути стрічку "Дім марень" (2011) - не дивитися трейлер.  Інакше він, як я, буде добру половину фільму очікувати моменту "х".

Сюжет: головний герой (Деніел Крейг) звільняється із роботи, щоб нарешті переїхати до провінційного містечка і засісти за написання роману. Він має чудову люблячу дружину (Рейчел Вайс) і двох дівчаток-янголяток. Але тиху сімейну ідилію порушує інформація про те, що у їхньому будинку п'ять років тому було вчинене жахливе вбивство. 

Головне запитання фільму: а хто ж був вбивцею?

В цілому стрічка складається із "бу-ефектів", більша частина з яких - просто легка гра на нервах глядача. Але, на щастя, це аж ніяк не ужастік, а психологічний триллер. Ігри розуму плюс детективна деталь. Саме деталь, бо детективні перипетії розвиваються просто і без хитромудрих вивертів.

Повішена майже непомітно рушниця на початку п'єси закономірно вистрелить в кінці. 

Загалом історія справила на мене позитивне враження. Не геніально, але приємно.

Резюме: 4/5.

Мій перший раз, Ma première fois, 2012

Сара - зразкова відмінниця, любителька складати списки, в її житті все заплановано і немає місцю несподіванкам, аж поки вона не знайомиться із новим учнем Захарієм. Це не було кохання з першого погляду, але, як відомо, від ненависті до кохання один крок.

Вона - невинна дівчинка, він - поганий хлопчик з проблемами...

Сюжет класичний для романтичних мелодрам (згадаймо хоча б "Три метри над рівнем неба"). Але все зроблено якісно, тому якщо хочеться закохатися і поплакати у якийсь романтичний вечір - це саме воно.

На свій суб'єктивний смак до переваг фільму я зарахувала симпатичний візуальний ряд. Це стосується також кастингу. У французьких фільмах часто буває, що на акторів, особливо головних героїв, страшно дивитися. Тут зовсім навпаки. Естер Комар і надто Мартін Каннаво - можуть бути зефірно-солодкими, але аж ніяк не противними.

Закінчення - закономірне. Ілюзія першого кохання має залишатися недосяжним ідеалом, інакше все закінчиться так, як у "Трьох метрах..."

Резюме: 5/5 (у межах жанру, нічого нового, але все дуже якісно).