Перламутрове порно (Супермаркет самотності), Ірена Карпа

Можливо, хто пам'ятає, але у мене вже була спроба вивчення творчості Ірени Карпи. Це була книга "Фройд би плакав", яку я не подужала.

Звичайно, негативні рецензії писати завжди легше, але морально мені то трохи тяжко. Як подумаю, що комусь можуть так "сподобатися" мої графоманські писульки...

Одним словом, кожен заслуговує на другий шанс.

"Перламутрове порно" я осилила все. Частково, мабуть, тому що не було куди діватися: маршрутка, лишні 1,5 години і одна книжка. Як з підводного човна.

У книзі розповідається про життя Катакани Клей, журналістки й письменниці 25-ти років (читай - Ірени Карпи). Головна героїня мандрує різними країнами з коханими і колишніми коханими. Сюжет, в принципі, відсутній. 

Зосереджуся спершу на позитиві:

- Карпа дуже дотепна, її мова афористична. В цьому вона чимось віддалено подібна до іншої молодої української письменниці - Тетяна Малярчук. Але остання - то вже зовсім не моє, про що я вже писала. Читати Карпу значно і значно приємніше. Може, в неї сюжету і не більше, але здорового глузду й логіки точно.

Для прикладу типового гумору Карпи: в одному з інтерв'ю вона на запитання, чи доводилося їй мати справу із "письменницькою дідівщиною", відповіла: "Це Ви хочете мене запитати, чи ходила я в спілку письменників з мощами потусуватися?"

Прочитавши, я хвилин 5 тішилася :)

Деякі вирази письменниці настільки вдалі, що їх хочеться записувати і видавати за свої.

- Книги Ірени дихають відчуттям свободи. Чи точніше - прагненням свободи. Присутньо дещо з того способу життя, де немає кордонів. Мандри, різні країни, різні національності. Це все мені дуже симпатичне.

А тепер про ложки дьогтю:

- У книзі немає різниці між сповіддю головної героїні і авторкою. А за рядками читається дуже незріла особистість, хоча, безумовно талановита. Уже "тьотка 25-ти років", а із комплексами підлітка. І з максималізмом підлітка. 

Я все ж таки надаю перевагу "мудрій літературі".

- Головна героїня - Катакана Клей - читає про себе в інтернеті. Каже (вже не пам'ятаю кому), що про неї пишуть, що "вона брудна"...

Ага, саме так. Книги Ірени Карпи брудні на мат і ненависть.

Інколи, нецензурна лексика, дійсно, гарно приправляє текст. Але її забагато.

Шановна пані Ірено, я теж знаю слово "ХУЙ". І ще багато різних слів. Але забруднювати своє життя ними я не хочу.

Ненависть і зневага - взагалі непродуктивні емоції. Який сенс зневажати тих, що їздять у "Мерседесі", якщо далі пишеш, що у "Деву" їздять одні лохи? Якщо вже обирати свободу від стереотипів,  - то врешті, яка різниця, яке авто? Аби їздило.

Суб'єктивна оцінка: 4 - / 5.

Резюме: для підлітків-інтелектуалів. Цей етап у житті все таки потрібно пережити :)

Зустріч з письменником Максимом Кідруком

Колись, надивившись документальних фільмів, відомого австралійського мандрівника Елбі Менджелса, я сказала татові: "Хай у мене буде лише одні драні джинси, але я побачу весь світ". Я виросла, а мрія лишилася мрією...

Одного разу в книгарні мою увагу привернула книга "Мексиканські хроніки" Максима Кідрука. Коли я дізналася, що є український письменник-мандрівник, та ще й молодший за мене :) , то, звісно, я не могла не придбати його книгу.

Тривалий час я все збиралася відвідати якусь із зустрічей із письменником, але нагода трапилася лише сьогодні. Захід проходив у  Національному музеї літератури України. Головними гостями (окрім дорослих, і кількох дітей з бабусями-мамами) були діти із інтернату з міста Бучі (на фото). На мій погляд, саме таким дітям важливо було почути, як незважаючи на зовнішні обставини йти до своєї Мрії. :)

Рецепт Максима Кідрука простий і складний водночас: не зважати на думку оточуючих, не шукати легких шляхів, вперто йти обраним шляхом.

Як зазвичай трапляється, молодий письменник забув принести з собою свої книги, але захопив з собою нетбук із фотографіями з подорожей. Розповідь Максима про мандри була настільки захоплива, що відразу після зустрічі чорнявий дев'ятирічний хлопчик став тероризувати бабусю, щоб та купила йому книжечку.

Підійшла за автографом після заходу й українська дитяча письменниця Лариса Ніцой. Вона зізналася, що мала через книги Кідрука невеликий конфуз у метро, де читала його "Навіжених...". Сміялася так, що люди на неї озиралися .

Щодо "Навіжених..." особисто я нічого сказати не можу. Не читала. Моїй сестрі, яка прочитала все Кідрукове, більше сподобалися його документальні "Мексиканські хроніки" і "Подорож на Пуп Землі".

В цілому, отримала купу позитивних емоцій. Світла позитивна людина.

На цьому й зупинюся. Може, якось ще доберуся до рецензії на саму книгу "Мексиканські хроніки". :)

Страшенно гарний, Beastly, 2011

Сьогодні спілкувалася з письменниками на тему авторських прав. Один український письменник сказав, що принципово платить за все, що читає і дивиться. На мій погляд, дуже хороша чесна позиція людини, що має намір жити з гонорарів.

Ось я й задумалася над тим, що якби я платила за фільми, які переглядаю, то, можливо, мій вибір був би більш усвідомленим. Хоча часто й не знаєш, де тебе чекає дбайливо підкладена рожева свинка... 

Зокрема, фільм "Страшенно гарний"... (російський переклад з "Beastly"). 

Я дуже люблю цей жанр: фентезійно-фантастично мелодрамний. І тому часто даю аванси тим фільмам, які не варті того. І не звинувачуйте мене будь ласка у поганому смаку. Ви ж тільки уявіть, що можна було б написати і показати на тему сучасного "Аленького цветочка": які душевні муки, які глибини особистістного переродження..!! Могла б вийти просто шедевральна драма! Достоєвський відпочиває.

Але, забігаючи наперед, скажу, що якби я платила за "Страшенно красивий", то мені опосля було б шкода грошей. Або ж у мені до перегляду прокинувся б здоровий глузд, і я б не купила це кіно.

Якщо є такі унікуми, які не знають сюжету, розказую. Прекрасного, але нечемного принца у рамках виховного процесу зла відьма перетворює на страховисько. Один дядечко, порятований вже непрекрасним принцом, у якості винагороди віддає йому свою дочку у компаньйонки. Внаслідок співжиття із хорошою дєвочкою чудовисько стає раптом дуже добрим. І дєвочка ну, блін і збоченка закохується у нього за добре серце і мохнату мордочку. Принц стає знову прекрасним.

Ось і казочці кінець, а хто слухав молодець.

Отже, чого мені бракувало у "Страшенно гарний":

- "живих" діалогів і сюжетних переходів. Схоже фільм робили від руки, але за трафаретом. 

Ось була у головного героя дівчина... Як вона зникла з його життя? Невже він не страждав за нею хоча б трішечки? Чи в нього тільки дві емоції - ті, що відповідають вбогенькому сюжетику?... Ага.

- адекватного сюжету взагалі. Ну, щоб була яка-небудь динаміка, дія. Щось жвавеньке. Ніхто не вимагає в рамках жанру геніального розвитку подій. Дайте просто якісний продукт.

- зовнішнього вигляду головного героя, який би відповідав категорії "чудовисько", а не "лисий інопланетянин з татуюванням і нєпонятним пірсингом".

Суб'єктивна оцінка: 3 - / 5

Резюме: для фанатів жанру, віком від 12 до 16 років, жіночої статі.

Прощення амішів, Amish Grace, 2010

Сюжет фільму "Прощення амішів"  побудований за реальними подіями жовтня 2006 року, коли озброєний чоловік, Чарльз Карл Роберт IV, ввірвався у школу амішів і вбив п'ятьох дівчаток, ще п'ять поранив. Це трапилося у Нікель-Майнсі, штаті Пенсельванії.

Звичайно, що ця подія стала об'єктом уваги світових ЗМІ. Яке ж було їх здивування, коли батьки постраждалих дівчаток та вся громада амішів продемонструвала дивовижне прощення вбивці і його сім'ї.

Фільм пробує розібратися у тому, що таке вибачати, і яка роль релігії у прощенні. 

Задля цього творці фільму головною героїнею своєї історії зробили матір загиблої дівчинки Іду Грейбер. На відміну від всієї громади амішів, їй важко побороти свою ненависть до вбивці. 

В критичний момент переживання свого горя, вона навіть має намір покинути свою сім'ю і громаду.

Я не знаю, можливо, режисер і сценарист навмисне зробили  Іду найбільш близькою до середньостатистичного невіруючого, чи помірно віруючого амриканця. Адже ця жінка і до трагедії демонструє певне нерозуміння необхідності виконання правил та приписів громади. Звісно, що коли випадає таке випробування, як смерть дочки, вона переживає справжню кризу віри. 

Цікаво, що із кризи вона виходить не за допомогою віри в Бога. За це я дорікаю сценаристу фільму. Здається, західне суспільство і забуло, що по-справжньому релігійні люди разом із особистою трагедією переживають і духовну кризу, яка так чи інакше передбачає діалог з Богом. Цього діалогу бракувало у фільмі. Було очевидно, що творці фільму, захоплюючись актом прощення, повністю і не зрозуміли того, які процеси відбувалися у душах громади амішів.

Тому хоча фільм вийшов, справді, дуже душевним у ньому весь час чогось бракувало. Глядач розуміє: щось незбагненне лишилося поза екраном.

Цей фільм не сподобається войовничим атеїстам, прихильникам Заратустри та іншим, хто вважає, що "око за око" і не розуміє, чому "якщо вдарили одну щоку, необхідно підставляти другу".

Суб'єктивна оцінка: 4 + / 5

Резюме: для тих, кого вразила історія.

Second life, Марина Гримич

Продовжуючи тему творчості Марини Гримич, хотілося б коротко висловитися на тему її нового роману "Second life". У книзі розповідається про мандрівку 33-річного Артема Шуліки потойбіччям та власними спогадами. Всі 162 сторінки історії відбуваються у ті лічені хвилини, коли відбувається реанімація молодого чоловіка.

Особисто мені найбільше сподобалася та частина книги, де  головний герой, успішний професійний девелопер, переживає внутрішню кризу та іде у глибокий дауншифтінг. Пустеля, трейлер, зорі, і бомжуватий знайомий...

Решта книги для мене не була такою захоплюючою. І причина не у відсутності майстерності авторки, скоріше - у культурному розриві наших поколінь. 

Я вже говорила, що книги Марини Гримич - це лоскотання розуму. Так от, як правило, різні покоління мають різні подразники. Зокрема, чесно кажучи, я абсолютно випала з того культурного дискурсу, де Максім Горький може відігравати якусь знакову роль. (Це не означає, що я не пробувала щось із його творів читати).
Таким чином я опинилася поза контекстом.

Можливо, ця книга може викликати внутрішній опір у віруючої людини. 

Резюме: для невіруючої частини інтелігенції Києва 40-50 років для легкого чтива на відпочинку .

Острів Білої Сови, Марина Гримич

Останнім часом я сформулювала для себе наступну класифікацію читабельної літератури: для серця, для розуму, для душі.

Звісно, що в ідеалі, книга має зачіпати всі ці три рецептори сприйняття. Але не будемо прагнути майже неможливого. 

Зокрема, фільм легше сприймається, якщо його розглядати в межах чітко визначеного жанру. Що є для романтичної мелодрами «гуд», того від психологічної драми не варто вимагати.

Зокрема, типовими фільмом «для розуму» є «Темні поля» і «Лінкольн для адвоката».

Типовою книгою для дівчачого серця, що збурює потаємні підсвідомі бажання є «Сутінки» Стефані Меєр. Не дивно, що вона така популярна. І хай інтелектуали пухнуть від заздрості.

Так от, цей довгий відступ був мені необхідний для того, щоб охарактеризувати дві останні книги Марини Гримич.

На мій скромний погляд, твори Гримич – це література для лоскотання розуму.

Я довго думала, чого ж саме мені не вистачає у книгах письменниці, якщо тут є і гумор, і легкість письма, і цікава ідея для сюжету. Тобто майже все для того, щоб бути якісним літературним продуктом.

А потім зрозуміла, що я передусім як літературний, так і кінопродукт сприймаю через емоції і серце. Можу вибачити численні огріхи, якщо фільм просто добрий.

Мені здається, у книгах Гримич бракує психології і глибинного відтворення характерів. Я належу до того мерзопакостного типу читачів, що через головних героїв пізнають світ і сюжет. Вони є головними, вони диктують умови.  Натомість у Марини Вілівни головні герої слугують ідеї, і сюжету. Це ми бачимо і у «Острові Білої Сови» і у «Second life».

В будь-якому разі я не закликаю не читати книги Марини Гримич. Адже навіть про Лесю Українку Василь Стус говорив щось приблизно таке: «Ну який із тебе, Лесю драматург? Смикаєш ти своїх персонажів за ниточки, і вони виголошують твої ідеї». 

Почнімо з «Острова Білої Сови». Українка (трохи за тридцять) Софія одружується з канадійцем-лікарем Робертом. Вони оселяються на острові Білої Сови. Українка відверто нудьгує, аж поки не довідується, що місцеві мешканки вірять у «непорочне зачаття» від привида. Від нічого робити Софія береться за розслідування цієї містичної історії.

Із найкращого в книзі – це антропологічні містифікації головної героїні. Не буду розкривати суті, але Марина Гримич достатньо влучно й іронічно поглумилася над роботою польових антропологів. А цей матеріал вона знає блискуче, адже сама є доктором наук, етнологом і тим типом викладачів, від якого студенти просто шаленіють від захвату.

Саме заради цієї частини я б рекомендувала книгу «Острів Білої Сови» усім студентам-етнологам у списку обов’язкової літератури до прочитання.

Психологічні відступи тут трапляються. Втім у найзворушливіший момент, коли читач вже приготував носові хустинки, виринає традиційний гумор авторки.

В цілому, книга вийшла дуже позитивна, добра і світла. Письменниця написала легкий дотепний детектив без жодного вбивства.

Але в будь-якому разі, книга не для любителів так званої "густої прози".

Суб'єктивна оцінка: 5 -  /  5

Резюме: Цілком погоджуюся із Світланою Пиркало: 

"Острів білої сови" - це книжка, яких у нашій літературі недостатньо: це саме те, що хочеться взяти з собою у відпустку чи почитати перед сном, аби не перевантажити мізки.

Місто, The Town, 2010

Батько Дога - сидить у в'язниці; мама наркоманка, що давно вже покинула сім'ю; найкращий друг - злодій-садист; подруга - повія і наркоманка. 

Чи є майбутнє у Дога, навіть якщо в нього - талант до хокею?

Звичайно, оточення творить нас, але приходить час, коли потрібно приймати рішення про своє життя самостійно. Всупереч всьому.

І головний герой фільму "Місто" мусить вирішувати і діяти, коли закохується у працівницю банку, який він пограбував нещодавно разом із друзями.

Чи буде "happy end"?

Цим фільмом, як режисер та виконавець головної ролі, Бен Афлек засвідчив, що за його квадратним підборіддям є ще й трішки клепки та таланту. Бо стрічка, дійсно, варта тих високих рейтингів на кіносайтах.

Для невибагливого глядача - це просто хороший триллер з непоганими сценами пограбування та вуличних перегонів. Втім, це й соціальна драма про те, як впливає на долю людини оточення.

Не часто так буває, але мене повністю задовільнив акторський склад. Вже згадане квадратне підборіддя Бена Афлека, чудово вписалося в образ бандитуватого хлопця, який ходить весь час у спортивних світерах. Мимоволі виникають асоціації з нашими київськими спальними районами.

Особливо відзначу Джеремі Реннера, який зіграв друга головного героя. Це потрібно так постаратися, щоб вийшов такий огидний падлюка.

Серед скоріше недомовок творців фільму, ніж мінусів, зазначу, що глядач ніколи так і не дізнається, чому Дог з наркотиків і крадіжок переключився на фруктовий сік і пацифізм. Внутрішня трансформація героя відбулася поза екраном, ми лише спостерігаємо розв'язку.

Хоча даний фільм (честь йому і хвала за це) не романтизує кримінальний світ, а скоріше навпаки, він все ж таки може не припасти до душі глядачам, які не люблять кримінальної тематики.

Суб'єктивна оцінка: 5/5

Резюме: для хлопчиків і для тих дівчаток, які не бояться сцен насильства.