Вона, Elle, 2016

Фільм про те, як небезпечно самотнім жінкам тримати котів. Наприклад одного дня разом із ним до будинку може увірватися ґвалтівник. Так трапилося і з головною героїнею фільму "Вона" з Ізабель Юппер (Мішель) у головній ролі.

Але далі дія розвивається нетипово. Мішель зберігає спокій, не повідомляє у поліцію й намагається сама розібратися у ситуації.

Як глядачка, я очікувала, що ось воно тут і почнеться - реалізація блискучого плану помсти. Я сподівалася екшену й триллеру. Але натомість отримала психологічну драму.

Окрім ґвалтівника, як виявляється, Мішель має багато проблем із навколишніми: тут і син, який закохався у стерву, і колишній чоловік з своєю теперішньою, і егоїстичний коханець, і привабливий, але одружений сусід, і мама, яка збирається на старості років за чи не вдвічі молодшого за себе, і зухвалий колега... І над цим всим хаосом тяжіє важка травма дитинства, адже Мішель - дочка серійного вбивці.

Розгублена, я дивилася на те, що відбувається на екрані і врешті-решт починала усвідомлювати, що головна ідея не у помсті, а у тому, що монстр живе у кожному з нас...

Зокрема, цікавою є постать самої головної героїні. Очевидно, що вона до деякої міри має психопатичні нахили. Її емоційні реакції свідчать про це. І водночас вона дуже конструктивна психопатка. На мій погляд, вона може бути зразком людини, яка змогла приручити свого монстра.

Розв'язка має вигляд двозначний, або ж я чогось не зрозуміла. Так до кінця і не ясно, чи то продовжувалася гра, чи розмова у авто вказувала на те, що Мішель вирішила вийти з гри. Не знаю...

Попри цікаву ідею, мені все-таки чогось бракувало у цьому кіно. Здається, можна було б розставити яскравіше акценти. Бо для двох годин - це і забагато, і надто мляво.

Загалом, дивний-дивний фільм, і, чесно кажучи, якби я знала, що мене чекає, я не впевнена, чи обрала б я його для свого вечірнього перегляду.

Маестра, Л.С. Хілтон

У зв’язку із значним подорожчанням книжок, про що ви думаєте, коли, стискаючи у кулаку свої кревні, із завмиранням серця заходите у книгарню? Не знаю, як ви, а я сподіваюся купити справді якісну книжку. І тому останнім часом обираю перекладну літературу. 

Позначка «бестселер» та ще й українською, щоб не забути рідну… Що ще можна собі побажати?

Що стосується самого роману Хілтон «Маестра», то, на жаль, це річ кон’юнктурна. Із «П’ятдесятьма відтінків сірого» розпочалася далеко не завжди виправдана легалізація еротичної літератури. І в цьому плані «Маестра» не особливо вирізняється від того ординарного чтива, яке раніше плавало десь на найнижчих рівнях масової літератури.

Хіба що міцним «триллерським» сюжетом.

Головною героїнею всього цього неподобства є молода мистецтвознавець, яка для підробітку починає працювати дівчиною, що розводить багатих клієнтів на випивку. І взагалі життя складалося на краще, коли несподівано її спіткали дві невдачі: підлий і нечемний бос-шахрай звільняє з роботи, а сама вона стає опосередковано винною у смерті «папіка», з яким так сподівалася заробити трішки грошенят.

Далі дівчина потихеньку відвойовує своє, устилаючи свою дорогу трупами у найпрямішому сенсі цього слова. По суті, це історія про психопатку. Типаж дуже добре описано: така собі тваринка, навіть із досить високим інтелектом, але абсолютно не розвинута як людина і особистість. Тваринка, у якої є базові невибагливі потреби: їжа (бажано дорога), одяг (бажано брендований) і багато невпорядкованого сексу без усяких мусі-пусі (детальний опис додається).

До речі, корисний текст для розуміння, хто зараз біля керма у сусідній державі.

Тваринка вбиває без ніяких тобі докорів сумління, а якісь емоції з’являються у неї тільки тоді, коли ситуація загрожує її виживанню.

Цікаво, що фантазія і мрії такої примітивної істоти дуже прості. Це більше траху в розкішних інтер’єрах, ще більше брендованого одягу (за романом взагалі можна складати енциклопедію модних дорогих шмоток) і звісно, ціль стати такою крутою, щоб попустити свого шефа. (Ну, це просто вапщє!)

Одним словом, роман не геніальний, але як зразок психопата у ареалі проживання згодиться.

Еротична сторона мене не надихнула, наші смаки із письменницею різняться, до того ж у романі немає порядного чоловічого типажа, на якого можна було б пофантазувати.

Як триллеру я кажу історії «так», бо я люблю історії успіху, того, як розумно і кльово герой розрулює ситуацію, хай навіть ось так аморально і психопатично.

Що ж стосується самого українського перекладу… Я вважаю, що це ганьба для видавництва і дуже непорядно з його боку випускати такий неякісний продукт. Щоб зрозуміти, хто кому і що вставляє, довелося віднайти російський переклад. У якому все, як не дивно, ясно і зрозуміло. На жаль, я так і не змогла дістати англійський оригінал, але зміст російського і українського перекладу був інколи не просто інший, а протилежний.

Дуже багато просто друкарських помилок. Інколи таких, що без їх усвідомлення починаєш невірно розуміти сюжетну лінію.

Я б могла мовчати, але книжка коштує кругленьку суму, відтак це просто знущання над читачем за його ж гроші.

Індійське літо, Indian Summers, 2015

Коли почався український сезон дощів, то відразу в стрічці Фейсбуку замелькали статті із списками фільмів та серіалів, якими можна урізноманітнити холодні й тужливі вікенди. У одному з таких списків британських серіалів я натрапила на "Індійське літо". 

Серіал має повний перший сезон, зараз у мережі можна відшукати ще 5 серій другого. Усі доступні серії я вже подивилася, навіть не зважаючи на єдиний з можливих жахливий переклад.

Отже, серіал розпочинає свою історію з 1932 року, коли вже багатьом зрозуміло, що ось-ось Індія здобуде незалежність. Дія відбувається у передгір'ях Гімалаїв, куди втікають британці на час спекотного літа.

Серед головних героїв: власниця закритого клубу, за якою плачуть лаври Макіявеллі; особистий секретар віце-короля тридцятилітній Уілан, денді, який в першу чергу завжди дбає про свої інтереси; його сестра Еліс, яка втікає від свого чоловіка-тирана й добротою якої схильні зловживати всі навколо; місіонер, закоханий у вчительку-індіанку, і його нещаслива, відразлива як для оточення, так і для глядача дружина... І багато інших.

Політика виступає лише фоном особистих драм головних героїв, а ось цього впродовж усіх 15 серій, які я вже мала змогу подивитися, - більш ніж достатньо. Особисто я не помітила якоїсь серії, яка б слугувала лише для того, щоб розтягнути дію. Все відбувається динамічно й напружено.

Що є безумовною перевагою серіалу: тут немає абсолютно поганих, чи позитивних персонажів. Це звичайні люди.

Наприклад, Уілан - аморальний і егоїстичний тип. Але водночас він зворушливо турбується про свою сестру. А його політичні погляди не позбавлені гуманності і здорового глузду.

У той же час його молодий секретар, індієць, такий собі дуже позитивний хлопець. Але часом його егоїстична і огидна позиція жертви дратує набагато більше, ніж його бос.

Бачимо і розвиток персонажів. Зокрема. на початку першого сезону запитуєш себе, навіщо цей аморфний племінник місцевого невдахи-п'яниці? А у фіналі саме він буде ключової фігурою.

Окрім того, чудово передана атмосфера часу: від одягу, побуту до розкішної природи.

Важливо, що фільм показує життя різних прошарків суспільства, як у британців, так і в індійців.

Другий сезон розпочне свою дію через три роки. Індійців допускають до клубу, політичне протистояння у країні поглиблюється, а старі таємниці ще з першого сезону не дають спокійно жити і через роки.

Хоча серіал нібито й зав'язаний на особистих драмах, але це не тільки для жіночого перегляду. Тут достатньо й інтриг, і таємниць, і екшену, щоб бути цікавим для обох.

Одним словом, рекомендую.

Природа всіх речей, Елізабет Гілберт

Як так трапилося, що я, обираючи собі книги поруч із «Сніданком у Тіфані» й «Дівчиною з перловою сережкою», звернула увагу на «Природу всіх речей» Елізбет Гілберт. Перший аргумент буде банальним – звісно, я читала «Їсти, молитися і кохати», навіть долучила до своєї наукової статті про тревелоги, звісно, бачила екранізацію із Джулією Робертс, і навіть окремі фрази з книги досі у мене прокручуються в голові. Окрім того, останнім часом інтерес до постаті письменниці посилився через низку інформаційних приводів. Адже нещодавно помер милий дідок з Балі, просторами соціальних мереж поширився черговий надихаючий пост письменниці, а сама Елізабет Гілберт оголосила про розлучення з «чоловіком своєї мрії» заради того, щоб бути з своїм новим коханням – подругою, яка помирає від раку.

Отже, так чи інакше роман «Природа всіх речей» не мав шансів пройти непоміченим.

Утім, читачі, які виходили саме із попереднього досвіду знайомства із творчістю письменниці, будуть здивовані. Адже «Їсти, молитися, кохати» й «Природа всіх речей» дуже різні, навіть може здатися, написані різними авторами. Якщо перша книга напрочуд автобіографічна, то в другій письменниці майже не видно. І справді, що може бути спільного із успішною сучасною письменницею й Алмою, жінкою-бріологом з ХІХ століття?

Майже сімсот сторінок охоплюють більше як століття людської історії. Оповідь розпочинається із передісторії – опису життя батька головної героїні, Генрі Віттекера. Його життєвий шлях з низів у верхи – це класична надихаюча американська мрія про людину, яка зробила самого себе. Певно, це моя найулюбленіша частина цього масивного тексту.

Але врешті-решт поволеньки читач добрідає до народження (1800 рік, легко потім рахувати), дитинства і юності Алми. І ось тут я почала пробуксовувати. Чому?

На мій погляд, книжку загубило багатослів’я. Вона значно краще б сприймалася, якби була в половину менша. Не зрозумійте мене неправильно, я не проти об’ємних текстів. Взагалі, я вважаю, абсолютно несправедливим тезу, що ми живемо в епоху коротких текстів. Як таке можна говорити тоді, коли ледь не кожний бестселер претендує на трилогію? В час, коли шалено популярні Джордж Мартін і Джоан Роулінг?

Чи ви дорікнете мені в байдужості до біології? Бач яка, не любить інтелектуальне чтиво! Так, біологія – це не те, що мене збуджує, але як бути з тим самим «Марсіанином», де я геть не розуміла наукові обґрунтування, але мені було страшенно цікаво читати?!

Тому власну втому від багатослів’я Елізабет Гілберт я ставлю на карб саме письменниці, а не собі, як читачу.

Чого мені не вистачало, як читачці, - це також ефекту присутності й доступу до співпереживання. Як відомо, цю функцію у великій мірі забезпечують діалоги. Але  письменниця надає перевагу описам. Так, тут є діалоги, але їх мало, і, як правило, вони відтворюють наукові суперечки, які мені більше хочеться назвати інтелектуальною мастурбацією. Ага, останньої також буде достатньо.

Не сказати, щоб я була ханжею і я уникала сексуальних сцен, але особисте життя головної героїні якесь суцільно… бридке й огидне… Письменниця чомусь обирає вивести за головних героїв досить гротескні типи. І тут мене, вже навіть не як читачку, а як письменницю, турбувало питання: чому Елізабет Гілберт обрала саме таких героїв? Саме ось такі теми? Адже, коли ти щось пишеш, то живеш у цьому із максимально глибоким зануренням. Чому їй захотілося ось те, що вона описала, зробити частиною свого життя, та ще й на тривалий час?

Звісно, гротескні персонажі, які більше є типажами, ніж психологічними особистостями, здатними на багатогранність й еволюцію, додають самій історії певної штучності й механічності. Тому тут спостерігаємо той парадокс, як і в «Фелікс, Австріє!» Софії Андрухович: нібито й маємо історичний роман, насичений багатьма цікавими елементами епохи, відчуваємо велику пошукову роботу авторки, і в той же час хочеться крикнути «Не вірю!»

Хороші шматки тексту й сюжетні повороти трапляються, але вони губляться серед сімсот сторінок роману. Як я вже казала, в першу чергу, це історія Генрі Віттекера. Також цікавим є типаж класичної пуританської матері Беатрікс і опису виховання дітей у ХІХ столітті, навіть з реверансами на те, що Алму і її названу сестру Пруденс виховували все-таки нетипово. Окрім того, одним із найзворушливіших моментів, на мою думку, є трансформація Алми на острові Таїті під час жіночої гри.

Загалом, я рада, що прочитала цей роман, але не рада, що я його читала. Так, це не найгірша з тих сорока книг, які я прочитала у 2016 році. Але за співвідношенням ціна-якість, очікування-отримане, час-задоволення - це вірогідний лідер рейтингу книжкового розчарування цього року.

P.S. Так. звісно, можна було б багато чого сказати про феміністичний контекст роману, але він настільки нав'язливий, очевидний і банальний, що навіть це речення стомливо писати.

План Меггі, Maggie's Plan, 2015

З дитинства  врізається у пам'ять життєвий сценарій: маємо вийти заміж за "принца", жити довго і щасливо, і померти в один день. Але життя пропонує набагато більше варіантів. Власне, про це і фільм "План Меггі" (2015).

Меггі дійшла до того віку, коли вже не чекаєш на прекрасних принців. Вона вирішує взяти свою долю у свої руки й стати матір'ю через штучне запліднення.

І лиш рішення прийнято, як у двері у прямому сенсі цього слова дзвонить майже "принц" - викладач, письменник й приємний співрозмовник...

Проходять три роки і Меггі розуміє, що, попри те, що вона нібито досягнула бажаного, щастя не відчувається. А зовсім навпаки...

І Меггі знову планує... 

Одним словом, цей фільм у першу чергу про те, як важко планувати і наскільки непередбачуваним може бути життя. Тільки ти все розклав по поличках, життя підкидає щось новеньке і несподіване.

І головна героїня, Меггі, дуже для цієї історії надається. Донька своєї мами-квакерки, "правильна дівчинка", наївна і навіть у чомусь грубувата.

Звісно, неможливо не вказати про другу важливу тему фільму - наскільки нетиповими можуть бути сучасні сім'ї: Меггі турбується не тільки про власну дитину, а й про двох спиногризів свого "принца", а також у певний момент історії і про колишню дружину свого чоловіка (яку надзвичайно яскраво зіграла Джуліан Мур).

Сам фільм мене здивував тим післясмаком, який лишився після його перегляду. З одного боку, це не традиційна мелодрама. Гештальт на тему пріснопам'ятного прекрасного принца не закривається, відповіді на запитання не даються.... але водночас фільм цікавий, дивиться на одному диханні.

Серед можливих недоліків - брак очевидних доказів кохання-любові між головними героями. Хоча часто стосунки зав'язуються і без метеликів у животі... Тому тут не можу дати точної відповіді.

Фільм особливо буде корисним для пар, які працюють над своїми стосунками і люблять щось таке подивитися неоднозначне і суперечливе, щоб потім разом обговорити.)

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Перевиховання Гердманів, або перевиховання Гердманами

«Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава», Барбара Робінсон

Не встигли ми попрощатися із літом, а вже починаємо планувати новорічні святкування. Для тих, хто хоче бути підготовленим до різдвяної подарункової лихоманки, пропоную відгук на книжку Барбари Робінсон «Найкраща (найгірша) у світі Різдвяна вистава».

Вже у самій назві заховано половину сюжету – читач дізнається про історію однієї Різдвяної вистави у типовому американському містечку. Одного року все починалося, як завжди, але несподівано участю у виставі зацікавилася родина найбільших хуліганів міста. Шестеро Гердманів, які є страшним сном дітей і вчителів, які нічогісінько не знають про народження Ісуса Христа, беруть усі головні ролі у Різдвяній виставі.

Прийом письменниці простий і цікавий водночас. Вона бере людей з простим мисленням, які не знають суті справи, і вони починають ставити незручні запитання: чому Ірод помер своєю смертю? (І йому ніхто не показав де раки зимують). Як так трапилося, що місця не знайшлося навіть для Ісуса Христа? Як мала б дбати про святе немовля його матір? Хто такі волхви і що за дари вони принесли?

І виявляється, якщо поставити запитання там, де факт сприймався як звичайний і доконаний, то можна зробити чимало відкриттів. По суті, відбувається те, що в літературознавстві називається «перепрочитанням».

Водночас я ловлю себе на думці, що це «перепрочитання» є актуальним не так дітям, як дорослим. Попри те, що ця історія, сповнена гумору й дотепів, буде цікава дітям, але саме дорослі зможуть по-справжньому поцінувати контраст між «дикунською», але безпосередньою реакцією Гердманів і пристойним добропорядним товариством, де син священника грає роками свою роль не через палку віру, а через синівський обов’язок, а дівчинка з янгольським личком (за звичай, виконує роль Марії), має неабияку пиху й марнославство.

Здавалось би, це влучний опис пуританського американського суспільства. Але не тільки. Хто не знає радянської традиції «гнати туфту» і робити щось «для галочки»? У тоталітарному суспільстві – це був засіб для виживання. Але зараз цей психологічний захист вже вичерпав свою функцію і слугує відчутним гальмом прогресу.

Свіжий погляд і вдале перепрочитання неможливе без граничної відвертості й хуліганства. І головні герої – шестеро дітей Гердманів – впоралися із завданням блискуче. 

У той же час дитина прочитає про те, з чим має справу кожного дня – з однокласниками із неблагополучних родин, які мають такі звички, про які у добропорядній й стерильній літературі не говориться. І знову ж таки, за доброю традицією західної «хуліганської» дитячої літератури ми побачимо позитивну розв’язку.

Трохи вибивається із загального тексту міркування нібито тієї дівчинки, від особи якої ведеться оповідь, де простежуються дидактичні нотки. Але, певно, що для середньої школи важливо все-таки було проставити акценти.

Таким чином, книжка є цікавою і для дітей, і для дорослих. Дивовижно, що для релігійних і для тих, хто ставиться до релігії байдуже. Загалом, для тих родин, які мріють, щоб їхні діти були не тільки чемними, а й мали власну думку.

Але обережно! Книга буде неприємна для фанатиків, консерваторів й людей без почуття гумору.

Століття Якова, 2016

Роман Володимира Лиса "Століття Якова" я вважаю одним з найкращих в українській сучасній літературі. Схоже, я не одинока в своїй думці, відтак і на екранізацію цієї книги багато хто чекав із нетерпінням.

Коротко про сюжет для тих, хто настільки не цікавиться українською сучасною літературою, що не чув, не читав, не знає. Отже, книжка "Століття Якова" розповідає про... Якова, чоловіка, який прожив сто років. Але, як кажуть на весіллях, "життя прожити - не поле перейти". Тим більше, коли українська історія за останні сто років надто була багата на драматичні події, які хоч не хочеш мусиш прожити.

Так і Яків: кохає, страждає, служить у війську, воює у війнах. І навіть під кінець життя має свій останній бій.

Я вже давно читала саму книгу, але, маю таке відчуття, що постать самого героя у книжці більше промальовується як героїчна. Я навіть пам'ятаю, що говорила про першого "альфа-самця" в українській сучасній літературі. У фільмі аж до останньої серії Яків досить таки пасивна фігура, а історія з ним відбувається, а не він творить своє життя. По суті, це історія "дуже глибокого" партизана. Хоча українська історія така, що демонстративні героїчні типи мали значно менше шансів прожити таке довге життя.

Що стосується самого фільму, варто згадати, що ще до завершення прем'єри у нього полетіло каміння. Що це лубок, примітив і театральщина. І, звісно, критики по-своєму праві.

Так, знову тема українського села. Знову головний герой весь час, сидячи за столом, ріже сало з хлібом.

Так, акторам часто бракувало переконливості. Взагалі, славетні діалоги і монологи Кокотюхи можна було скоротити. Чомусь було видно, що творці фільму робили акцент саме на тому, що говориться. Це, можливо, доречно, у театральних постановках, але кіно - це все-таки візуальний жанр. І щоб фільм ожив, і не мав вигляд дії у дешевих декораціях, треба показати саме життя. Оператора мені хотілося повісити на великій українській груші. І, певно, що режисера також...

Покажіть історію через повсякденне життя героїв! Якщо це село, то хай вони роблять якусь роботу. Покажіть, як у цій роботі проминають роки. Якщо це кохання, то хай будуть кілька мовчазних епізодів, але таких, щоб ми зрозуміли, що це любов. Де побут війська? Як там жилося головному герою, селюку?.. А ще цікавезна тема - як було тій Зосьці, шляхтинці, яка приїхала в українське село ґаздинею? Зараз шоу знімають "панянок-селянок" - настільки цікавою є тема "акультурації", вживання особистості у незвичне для себе середовище.

Звісно, брак візуального зображення - це похідний дефект ще з книжки, яка скоріше за все писалася аудіалом. Володимир Лис має таку хибу. Але це не завадило йому написати дуже добрий роман. А ось у кіно так не можна.

Перенесеною із книги є ще одна хиба - не зовсім добре розкрита психологія головних героїв. Для кіногурмана бракує тонів і напівтонів. Але частково це було компенсовано справді хорошими типажами акторів. Мені здається, кастинг дуже хороший.

Відчуття театральності посилювалося тим, наскільки по-кустарному відтворювалася атмосфера доби. Звісно, великою мірою це зумовлюється тим, що грошей в українського кіно не так багато. Хоча мені здається, що тут проблема не тільки в цьому...

Але досить критики! Так, серіал має вагомі хиби. Але, в цілому, відчувається суттєвий крок вперед українського масового кіно. Цей серіал і не мав бути аж таким шедевром, на мій погляд. А хоча б зробити гідну конкуренцію москальському серіальному лайну. І цю функцію він виконав "на відмінно". 

Приємно, що звучить українська тема. Для масового кіно важливим є також те, що й акценти розставлено правильно.

Щодо себе особисто, то я не сподівалася, що я подивлюся серіал з задоволенням, без перемотки й у той же час із певною часткою зворушення.

Так що "Століття Якова" - це гарний почин. Сподіваюся, що українське кіно зробить роботу над помилками і буде з роками тільки збільшувати кількість і підвищувати якість.