Дівчина з перловою сережкою, Трейсі Шевальє

У пам'яті зринає фраза із спогадів Хемінгуея, коли він казав про Фіцджеральда. Не можу пригадати точні слова, але зміст такий, що автор "Великого Гетсбі" мав вигляд того, хто знав, що написав справді хороший роман. Мені здається, що це дуже пасує письменниці Трейсі Шевальє та її книзі "Дівчина з перловою сережкою".

Хто дивився екранізацію із Коліном Фертом і Скарлет Йохансон, пам'ятає загальний сюжет історії: молоду дівчину наймає родина художника Яна Вермеєра, який пише з неї всесвітньовідому картину "Дівчина з перловою сережкою". Попри те, що фільм і роман різняться за деякими деталями,  дивовижно, як творцям фільму вдалося дуже влучно передати загальну атмосферу книги з її специфічною інтровертованістю Ґріт, головної героїні.

Також і письменниці в своєму романі вдалося багато, що не можна не дивуватися її вправності. В першу чергу, це, звісно, добре скраяне єдине полотно сюжету. Вона описує досить таки звичайне повсякденне життя служниці Нідерландів XVII століття, але так добре, що читач не має шансів занудьгувати.

Історичне тло вплітається органічно й ненав'язливо. Жодна деталь не вибивається, як то часто буває в історичних романах, коли щось вставляється тільки заради диковинки, притаманній певному історичному часу.

Історія змушує задуматися над становищем жінки у жорстко стратифікованому суспільстві, де ідея "соціальних ліфтів" не була можливою, в принципі. Спостерігаючи за життям Ґріт, бачимо що вона має хист до мистецтва, вона значно глибша, спостережливіша й розумніша за свою господиню, яка тільки й вміє, що народжувати дітей. Але у Ґріт немає шансів реалізувати свою "американську мрію", в Нідерландах XVII століття такого ще не знали...

Що важливо, що це болюче питання письменниця порушує не через дидактичні феміністичні настанови й гасла, не через нетипові сюжети для історичної доби, чи творення героїні, яка б більше відповідала ХХІ століттю. Ні, Трейсі Шевальє вистачило тактовності, щоб вишукано накреслити цю проблему ледь помітним штрих-пунктиром.

Так само вправно вона розкриває психологічну складову роману. Мене навіть не напружило те, що доводить до сказу в інших книгах - дещо однобокий погляд на умовно негативних персонажів - дружину Вермеєра Катарину та його доньку Корнелію. В історії, яка оповідається від "я-особи" це терпимо. А от загалом психологічна складова феєрична. Блискуче передано ту напругу великого будинку, де живуть люди, які бояться один одного, до того ж скуті соціальними умовностями. Там, де є місце недомовкам, брехні й маніпуляціям, там неодмінно все закінчиться вибухово і чимось негарним.

Найкумедніше, що історія в своїй суті проста - як непросто жити під одним дахом великій сім'ї із гарненькими служницями, надто якщо служниця розуміє справу чоловіка краще за дружину. На сучасний лад це було б щось про багатого бізнесмена, багатодітну домогосподарку і розумну секретарку з провінції.

І насамкінець - ця книга дуже еротична, наповнена ледь усвідомленими бажаннями й внутрішніми пристрастями, які майже ніколи не виходять на поверхню.

Сніданок у Тіффані, Трумен Капоте

Книга, по якій проїхалося моє СуперЕго.

Дивуюся кожного разу, коли співрозмовник говорить, що не чув про "Сніданок у Тіффані". Хто не бачив екранізації 1961 року з Одрі Хепберн у головній ролі? Здається, це вже класика.

І дивно писати свої враження про класику, але буду. Адже критичне сприйняття і власна думка актуальні саме тоді, коли йдеться про якісь загальновизнані стандарти.

Отже, Він і Вона. Ми, здається, так і не дізнаємося, як звали головного героя, від особи якого ведеться оповідь. Вона буде його деякий час називати Фредом, як її брата, солдата, який на час оповіді воює на фронтах Другої світової війни.

Вона - це Голлі Голайтлі, куртизанка. Її минуле оповите туманом й легендами. Живе за кошти прихильників, які дають їй щось на вбиральню й таксі. Живе сьогоднішнім днем, а на візитівці пише, що вона "подорожує". І справді філософія Голлі проста - вона в очікуванні багатого життя, в якому матиме свій затишний розкішний куточок, а до того часу вона не буде прив'язуватися, розпаковувати чемодани, давати коту ім'я.

Попри те, що Голлі зачаровує головного героя, мені вона, як особистість, не видалася аж такою привабливою. Це досить примітивна малоосвічена дівчина, егоїстична, яка керується власною вигодою і боїться відповідальності. Вражає її здатність до самообману. Вона не просто не розуміє деяких ситуацій і речей, а не хоче розуміти.

Нічим не кращий і головний герой. Письменник-початківець. Невдаха, який займає у житті позицію спостерігача. На його очах розгортається драма дівчини, яка йому подобається. Але він не буде робити абсолютно нічогісінько, щоб поборотися за її прихильність.

Одним словом, для мене це абсолютно не романтична книга. Навпаки, болюча. Про ту частину людської особистості, яка не є надто приємною. Вона інфантильна, недолюблена, пасивна, перебуває у пошуку джерела вічної і безумовної любові, а тіло прагне до затишку і комфроту будь-якою ціною. Вона надзвичайно аморальна й егоїстична. І вражаюче вразлива. В цій темній частині людської особистості почуваєшся безпорадним й розгубленим. Тут поховані наші мрії й ілюзії, які в реальному житті ніколи не збуваються.

Водночас, мені здається, що не переведуться такі сюжети, де чоловіки будуть закохуватися у таких інфантильних жінок. Адже вони відкривають їм двері у вигадане ідилічне дитинство: де життя - свято, де можна робити те, що хочеться, де можна уповні насолоджуватися свободою і безвідповідальністю. 

За загальною атмосферою книга мені нагадала роман "Великий Гетсбі" й фільм "Солодкий листопад" (саме настроєм, не сюжетом). 

P.S. До речі, як здебільшого буває, книжка не має такого романтичного хепі-енду, як у фільмі.

Звіринець, Zoo, 2015

Серіальне літо закінчується, осінь починається. На черзі серіал 2015 року, де вже майже знято два сезони й продовжено на третій. Це "Звіринець".

Його ідея стара-нова-модифікована: тварини вирішують, що досить з них знущатися і піднімають бунт проти людей. Спершу це має вигляд поодиноких сплесків агресивності, але поступово все переростає у всепланетну пандемію. Гурт людей, які одні з перших запідозрили щось нехороше, об'єднуються... ну, ви зрозуміли, для того, щоб врятувати світ.

Звісно, не обійшлося без мутацій. І, на жаль, без злої корпорації і продажних урядів, які не розуміють наслідки своїх дій. (Не люблю цю тему).

Сама енергетика серіалу подібна до того, як все розвивалося у "Темній матерії": динамічний й цілісний перший сезон і трохи розбалансований другий. У "Звіринці" є суттєвий мінус, як на мене, найгірша серія - це фінал першого сезону. Абсолютно дивний часовий розрив, коли творці серіалу чомусь вирішили не показувати найцікавіше - як саме приходив апокаліпсис у життя звичайних людей. Таким чином на початок останньої серії сезону ми опиняємося у зовсім іншій реальності, що трохи, м'яко кажучи, вибиває з ритму.

У другому сезоні розбалансування відбувається від поглиблення дії за рахунок посилення самої мутації. З одного боку, це добре. У серіалах попередньої епохи роками нічого не змінювалося. Це було герметично і протиприродно. Але не всім серіалам зараз вдається не впасти в повний абсурд, коли вони показують, а "що буде, якщо все зміниться".

Утім, щодо "Звіринця", як і в "Темної матерії" є ще надії на хороший другий сезон (тут я подивилася поки три серії), попри дивних франкенштейнів і незрозумілу лінію із журналісткою, яка блукає по лісах Канади.

У цілому, хороший серіал для осені, коли хочеться сидіти вдома й спостерігати за тим, як тваринки беруть сатисфакцію за свої кривди й знищують людство. 

Регіт шамана, Владімір Сєркін

Хоча сам автор, Владімір Сєркін, і кокетує, що є якась там різниця із славетним Кастанедою, але формат книг дивовижно подібний. Це діалоги автора з шаманом, гуру, духовним вчителем, магом. Звісно, нюанси відрізняються, як і має бути.

Перша книжка Владіміра Сєркіна - "Регіт шамана" - попри свій куций об'єм має свою чарівність. На відміну від Кастанеди, який підійшов до справи, як умів, комплексно й системно, то тут ми маємо лиш уривки знань. Але вони створюють певну атмосферу, у якій хочеться перебувати. Вони вже здійснюють зсув так званої "точки зборки". Мені більш симпатичне формулювання - змінюють внутрішній стан.

Цікавим видається і власний містичний досвід самого автора.

Але ось далі Владімір Сєркін робить жахливу річ, яка псує все позитивне враження від першої книжки. Він видає інші книги, під іншими назвами, але по факту - це перероблені й доповнені версії першої. Як читачка, я відчувала себе ошуканою.

Темна матерія, Dark Matter, 2015-2016

"Темна матерія" - новий захоплюючий серіал на тему майбутнього і космосу. Зав'язка наступна: один за одним прокидається екіпаж космічного корабля. Вони абсолютно не пам'ятають, хто вони, але чудово зберегли свої навички. Більшість добре вправляється із зброєю. 

Гостроти ситуації додає те, що лиш прокинувшись, вони вже мають боротися за виживання. А пікантності - підозра, що серед них є зрадник, на чиїй совість лежить як амнезія, так і дивні несправності корабля.

Бюджет серіалу маленький, але цей недолік компенсовано хорошим смаком творців серіалу, а також справді цікавими й живими головними героями.  Це не бляклі функції, чи яскраві, але картонні типажі. Кожен з них має і позитивні, і негативні риси характеру.

І загалом, серіал не чорно-білий. Так, є загальне бажання екіпажу "чинити правильно". Є певні проблеми морального вибору. Але водночас немає типової для Голівуду зацикленості на законності й моралізаторстві, що, на мій погляд, загубило шикарний серіал - "Форс-Мажори".

Серед переваг серіалу те, що загадка амнезії розкривається з правильною швидкістю. Достатньо для збереження інтриги, але й не тягнеться кота за хвоста, а на фініші - "пшик". Власне, фінал першого сезону феєричний і логічний.

А ось із другим сезоном виникають запитання. Серіал, здається, втратив свою органічність у пошуках шляхів розвитку. З'являються нові герої (члени екіпажу), сюжети на тему телепатії та паралельних світів. Чи вдасться сценаристам не зійти на пси, побачимо. Я готова їм ще дати шанс.

У будь-якому разі рекомендую для перегляду.

Королева Півдня, Queen of the South, 2016

"Королева Півдня" - підкорила моє серце! Як же тепер прожити від п'ятниці до п'ятниці, очікуючи нових серій, коли перші шість я жадібно проковтнула за два дні?!

Динамічний, сповнений сили й аморальності новий серіал. Подружка наркокур'єра змушена втікати з Мексики до Техасу після смерті свого коханого. Вижити їй допомагають фантастична сила духу і природна кмітливість. Творці серіалу обіцяють, що глядач матиме змогу побачити історію становлення жінки, яка розбудувала наркоімперію. І що цікаво, головна героїня має реальний прототип...

Двоє у Всесвіті (Листування), La corrispondenza, 2016

В основу фільму "Двоє у Всесвіті" покладено красиву аналогію: стосунки головних героїв розвиваються за законами астрономії: зірки вже згасли, а вчені продовжують їх вивчати і спостерігати за їхнім життям.

Ед помирає, але намагається залишитися присутнім на деякий час у житті своєї коханки, набагато молодшої за нього Еммі. Для цього він розробляє складну систему листів, повідомлень й відеозаписів.

Від фільму про кохання сподіваєшся отримати якийсь світлий і приємний післясмак, але тут буде зовсім по-іншому. Історія, нібито кохання, - важка і, в цілому, неприємна. Чому?

Як на мене, це історія не про кохання, а про некрофілію. Ед не прагне живого контакту з Еммі: бачаться вони рідко й під час зустрічей він приховує від неї, що він хворий. Тобто конструює для неї якийсь певний фасад себе, відмінний від реального. Водночас він прагне її контролювати до найдрібніших речей, знати про неї все, грубо заходить у її особистий простір, руйнуючи кордони її особистості. Складаються не стосунки, а механічна мертва конструкція, у якій, справді, не обов'язкова присутність живої людини.

Не випадково, якісь позитивні наслідки інвазії Еда у життя Еммі сприймалися мною як щось штучне. А ось розхристаність й розгубленість героїні, її повна дезорієнтація в житті мали досить-таки органічний і закономірний вигляд.

Останнім часом мала можливість переконатися і в своєму житті, що те, що з боку сприймається як щось дуже романтичне, може бути дуже далеким від кохання, а, по суті, бути витонченою формою психологічного насильства.