Роман з містом, Світлана Горбань, Наталя Лапіна

Книжку придбала, спокусившись відгуком.... а дарма...

Отже, що я очікувала, прочитавши анотацію? Що буде відтворено атмосферу 30-40-х рр. міста Львова. Що будуть розкриті нюанси перепетій закоханості головної героїні. Що буде глибоке занурення у психологію головної героїні, яку зарекомендовано як мало не другу Скарлет О'Хару. 

Жодне з цих сподівань себе не виправдали. Дія у книзі розвивається так стрімко, що занурення в атмосферу книги, співжиття і співпереживання із героями - абсолютно неможливе. 

Історія кохання Магди і Матея, нібито головна інтрига першої частини книжки, - взагалі опиняється на узбіччі. Натомість деякі сюжетні лінії зависають у повітрі.

Слабкою мені видалася і психологічна складова роману: від портретів головних героїв, мотивації їхніх дій (на мій погляд, інколи надуманих або спрощених) до штучних діалогів.

Врешті я була готова кидати книжку після 100 сторінок, але в другій половині справи пішли якось жвавіше: було більше Магди, екшену, і власне, сама майстерність письменниць поліпшилася.

Я думаю, попри все у авторок є потенціал, я навіть сподіваюся, що наступна книга може вийти ціліснішою. Можливо, не варто так поспішати (я не прихильниця Льва Толстого, але це ще одна крайність), приділити увагу героям, дати їм ожити...

Книжка, у принципі, стравна. Завдяки невеликому об'єму вона підходить для одного вечора, чи поїзда/маршрутки/метро. Трішки Львова, трішки історії України і людської долі в контексті.

Земля майбутнього, Tomorrowland, 2015

Бунтуюча молода дівчина, геніальний винахідник і відлюдник Френк і дівчинка-робот об'єднуються заради того, щоб врятувати світ.

Фільм, у якому зібралися такі відомі актори як Джорж Клуні, Х'ю Лорі і молода зірка Бріт Робертсон ("Далека дорога", 2015), міг би мати набагато якісніший сюжет. Але маємо те, що маємо: півтори години нічого не зрозуміло й головні герої тільки збираються зробити щось грандіозне. А потім все швидко розв'язується, ніби за помахом чарівної палички. Історія далеко не геніальна, а доскіпливих глядачів ще змусить поставити купу каверзних питань.

Х'ю Лорі - взагалі розчарування фільму. Нічого оригінального. Видно, що у актора не було взагалі ніякого ентузіазму зніматися. 

Я навіть сама не знаю, що мене змусило все-таки додивитися фільм до кінця. І ось саме останні хвилини прояснили дуже багато. По-перше, треба визнати, що стрічку варто дивитися дітям. І тільки дітям. Так, всі вже звикли до стилю унісекс (тобто до фільмів і мультфільмів, розрахованих на різний вік), але дорослі за невеликим винятком, не отримають задоволення від досить таки простої історії. По-друге, я щиро захоплююся американським кінематографом у тому плані, які ідеї він несе.

Мені якось трапилася на очі стаття про "Інтерстеллар" (2014), про те, як цікаво кінематограф орієнтує суспільство на масштабні наукові дослідження. Аграрна цивілізація протиставляється по-суті науково-технічному прогресу. Ось і ця стрічка, "Земля майбутнього", прямо закликає дітей мріяти, цікавитися технікою і ніколи не здаватися. Якщо у битві за майбутнє між Європою і США переможуть останні, то для мене це не буде дивиною. Європа загниває у болоті рефлексій, вона просто зациклилася на тому, щоб показувати у людях найгірше, і при цьому ще й милуватися цим. (До питання: ви багато знаєте молодих красивих французьких акторів?) Голлівудський продукт може здаватися в чомусь наївним і романтичним, але він у великій мірі орієнтований на добре й хороше в людині: на сімейні цінності, на американську мрію, на силу науково-технічного прогресу.

Суб'єктивна думка: 4-/5

Резюме: дивитися дітям. рекомендувати своїм дітям 

Богдан (Боб) Образ, Київ-Париж, 2015

(Із записів до спільноти ФБ "Моя книга")

Книга Богдана (Боба) Образа «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу» здалася мені сумішшю путівника Lonely Planet і студентського блогу про амурні походеньки. Якщо ви не уявляєте мандрівку без балакучого живого, чи книжкового гіда, якщо у прогулянках по рідному місту ви доводите друзів до сказу розповідаючи найдрібніше деталі із життя тієї чи іншої пам’ятки архітектури, якщо вас однаково зачаровують і Київ, і Париж, - то це книга саме для вас.

Але обираючи її для читання слід взяти до уваги те, що текст має чіткий відбиток свого віку: як романтичний досвід автора, так і його міркування «про все на світі».

Щодо мене, то у подібній літературі я найбільше люблю суб’єктивний досвід. Відтак саме ці моменти були для мене найцікавіші у книзі. Якщо ж я і зупиняла свою увагу на чомусь іншому, ніж перипетіях роману автора із дівчатами, позначеними латинськими літерами X, Y,Z, то це були якісь деталі способу життя французів. Як наприклад, що означає жовта квітка на столі під час бранчу.

Із книжкою можна пограти в гру, знаходячи там вагомі для себе місця у Києві. Ось і скупий абзац, який упав мені в око: «На Б. Хмельницького, 11, знаходиться чудовий Музей української літератури, у бібліотеці якого зберігаються коштовні та раритетні видання. Раніше тут була церква Колегії Павла Галагана і зберігся зал, де Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською».

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"

(З моїх записів у спільноті ФБ "Моя книга")

Вражаюча книга про долю справжніх комуністів (а також про інтелектуальну еліту 1930-х рр). Про тих, хто не пустив собі кулю в лоба в 1933, свято вірив у партію і кого загребли у 1937.

Євгенія Гінзбург - комуністка, викладачка, дружина високого партійця, яку несподівано (для неї) звинувачують у терористичній діяльності...

Читаючи її спогади, я ще раз переконувалася у тому, що жодна художня книга не може бути настільки живою і цікавою, як свідчення очевидця.

А в цьому випадку досвід поєднався з неабияким письменницьким хистом. Текст Гінзбург змушує активно співпереживати і проживати разом з нею: чи це радість від спілкування з людьми після перебування у одиночці; чи нетерпіння звільненої жінки, яка ні хвилини не хоче перебувати в таборі і йде крізь снігову заметіль до коханого; чи безпросвітній морок безнадії під час повторного арешту.

Дивовижна книга як свідчення ірраціональності історії, неосяжних меж людської жорстокості і здатності людини до виживання.

Термінатор: Генезис, Terminator Genisys, 2015

Філософський відгук 

Фільм «Термінатор: Генезис» я очікувала із нетерпінням і прихованим острахом. Здається, ці емоції зрозумілі всім кіноманам, адже перші дві частини стали культовими, а останні дві були відвертим непорозумінням.

Отже, відразу до справи. Стрічка вийшла більш-менш стравна. Дивитися можна. Але перший інсайт, який захопив мене після перегляду і не відпускає мене досі, - це те, що час Термінатора минув. Сама ідея застаріла…

Що саме переважало у блокбастерах мого дитинства, тобто 80-х – 90-х рр. минулого століття? Наявність двох полюсів добра і зла, демонічного злого героя й хорошого хлопця з  міцними кулаками.

Якщо хтось розуміється на «Спіральній динаміці», то це світ червоних і синіх цінностей, світ сили і віри в те, що добрим хлопцям можна все.

У принципі, можна сказати, що кіномистецтво трохи відставало від інтелектуальних досягнень західного світу. Але в останні десятиліття ситуація почало виправлятися. Почали з’являтися глибокі речі, спроби дуже цікавих рефлексій й моделювання різних реальностей на кіноекрані. Добро й зло почало втрачати свої ясні контури. Мистецька кіноеліта зрозуміла, що зло – це не потвора з рогами, яка не має стосунку до тебе, варто лише не піддаватися спокусі. Людство раптом почало розуміти, що те, що ми називаємо злом, насправді є частиною нас самих…

Не випадково, наприклад,  у масовій культурі «раптом» з’явилися добрі вампіри…

І, до речі, у фільмі «Термінатор: Генезис» ми бачимо ось цей елемент, коли щось обертається у протилежну якість. Я маю на увазі трансформацію одного з головних дієвих осіб: від ідеалізованого позитивного до абсолютно негативного героя.

Але творці фільму не змогли провести «аранжування» історії до кінця. І я розумію, чому: над ними тяжіли стереотипи побудови сюжету перших двох частин. Відтак більша частина фільму – це типові стрілялки-доганялки, які для сучасного глядача можуть видатися прісними.

Хоча.. на жаль, велика частина суспільства ще не пройшла ось цю парадигму мислення блокбастерів 80-х. І, на жаль, останні політичні події змушують деяку частину суспільства регресувати до синього, чи навіть червоного мислення.

І не випадково, на мою думку, найкраща стрічка на тему штучного інтелекту на сьогодні – Transcendence(2014), - провалилася у прокаті.

Я - зомбі, iZombie, 2015

У цьому серіальному році щастить мені на добрих і незвичайних паталогоанатомів. Ось і серіал "Я-зомбі", як і "Вічність" (2014-2015), розповідає про співпрацю коронерів і поліції. 

Олівія навчалася на медика, але її блискуче майбутнє було перекреслено подряпиною від зомбі під час однієї вечірки. Вона поміняла зачіску, роботу і спосіб життя, а також кинула коханого, і все для того, щоб адаптуватися до своєї нової суті - зомбі, яка любить їсти мозок.

Тепер вона допомагає коронеру Раві Чакрабарті і детективу поліції Клайву Бабіно розслідувати убивства. Адже має унікальну здібність - переймати звички і частину спогадів людей, мозок яких вона поїдає.

Серіал розпочинається досить таки... дешево, і я навіть не сподівалася, що він мене захопить, стане рідним, і я з нетерпінням чекатиму наступного сезону, який стартує в жовтні 2015 року.

Здавалося б простенький сюжет, але гумор, кілька характерних цікавих персонажів і тема зомбі дозволяють насолодитися переглядом серіалу.

Дуже доречною є участь у кількох серіях актора Бредлі Джеймса, який раніше засвітився у ролі короля Артура в серіалі "Мерлін" (2008-2012).

А ось цілковиту антипатію викликав у мене нібито "правильний" колишній коханий Олівії і фінал сезону закріпив у мене це відчуття... Але не буду спойлерити.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Резюме: тим, хто любить детективи і зомбі-тему. Не підійде любителям "морі крові і кишок". Це серіал напрочуд добрий...  мімімімі :)

Вічність, Forever, 2014-2015

Зовсім занедбала блог, адже рецензію на книгу простіше викласти у "Моїй книзі" у Фейсбуці, хоча там все швидко губиться, а тут зберігається для себе і для історії.

На серіал "Вічність" я натрапила випадково, серед коментарів щодо зовсім іншого серіалу. Там  писалося, що часом закривають дуже якісні серіали і для прикладу подали ось цей. Після перегляду всіх 22-х серій першого і останнього сезону я мушу погодитися з коментатором.

Отже, це історія про лікаря, а зараз паталогоанатома-судмедексперта Генрі Моргана, який народився у 1779 році, помер у 1814 році, але потім воскрес, і відтоді приречений після кожної смерті воскресати голим у найближчій річці. За 236 років свого життя він навчився приховувати свою таємницю і уникати зближення з людьми. 

Безпосередньо самі події розгортаються більшу частину сезону не навколо особистої історії Генрі Моргана, а убивств, які він допомагає розслідувати. Адже він має окрім енциклопедичних і професійних знань власний столітній досвід, який перетворив його на аналог Шерлока Холмса.

Цікаво, що Генрі досить нетиповий герой. Його головна зброя - це інтелект, а от з маханням кулаками, навіть якщо це потрібно, у нього проблеми. До того ж на противагу усяким мізантропам типу Шерлока й Хауса, він абсолютний гуманіст.

Особливої родзинки додає історія його кохання до другої дружини, народженої у 1921 році, а також дуже зворушливі стосунки з сином, який вже має значно старший вигляд, ніж його батько.

Сюжетна лінія, яка мене дратувала - це взаємини із значно древнішим (часів Юлія Цезаря) ще одним безсмертним  - Адамом.

У цілому, серіал дуже добре зроблений, атмосферний і по-своєму добрий, попри постійні розслідування убивств. Він не буде перевертати свідомість, але допоможе розслабитися після робочого дня. Інколи навіть може змусити лягти спати трішки пізніше запланованого... Надто під кінець сезону.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Вердикт: дуже прикро, що серіал закрили. Підійде тим, хто любить детективи і тему "вічного життя". Не сподобається запеклим любителям містики - окрім присутності в сюжеті двох безсмертних потойбічного і магічного взагалі немає.