Богдан (Боб) Образ, Київ-Париж, 2015

(Із записів до спільноти ФБ "Моя книга")

Книга Богдана (Боба) Образа «Київ-Париж. У пошуках застиглого часу» здалася мені сумішшю путівника Lonely Planet і студентського блогу про амурні походеньки. Якщо ви не уявляєте мандрівку без балакучого живого, чи книжкового гіда, якщо у прогулянках по рідному місту ви доводите друзів до сказу розповідаючи найдрібніше деталі із життя тієї чи іншої пам’ятки архітектури, якщо вас однаково зачаровують і Київ, і Париж, - то це книга саме для вас.

Але обираючи її для читання слід взяти до уваги те, що текст має чіткий відбиток свого віку: як романтичний досвід автора, так і його міркування «про все на світі».

Щодо мене, то у подібній літературі я найбільше люблю суб’єктивний досвід. Відтак саме ці моменти були для мене найцікавіші у книзі. Якщо ж я і зупиняла свою увагу на чомусь іншому, ніж перипетіях роману автора із дівчатами, позначеними латинськими літерами X, Y,Z, то це були якісь деталі способу життя французів. Як наприклад, що означає жовта квітка на столі під час бранчу.

Із книжкою можна пограти в гру, знаходячи там вагомі для себе місця у Києві. Ось і скупий абзац, який упав мені в око: «На Б. Хмельницького, 11, знаходиться чудовий Музей української літератури, у бібліотеці якого зберігаються коштовні та раритетні видання. Раніше тут була церква Колегії Павла Галагана і зберігся зал, де Іван Франко вінчався з Ольгою Хоружинською».

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"

Євгенія Гінзбург, "Крутий маршрут"

(З моїх записів у спільноті ФБ "Моя книга")

Вражаюча книга про долю справжніх комуністів (а також про інтелектуальну еліту 1930-х рр). Про тих, хто не пустив собі кулю в лоба в 1933, свято вірив у партію і кого загребли у 1937.

Євгенія Гінзбург - комуністка, викладачка, дружина високого партійця, яку несподівано (для неї) звинувачують у терористичній діяльності...

Читаючи її спогади, я ще раз переконувалася у тому, що жодна художня книга не може бути настільки живою і цікавою, як свідчення очевидця.

А в цьому випадку досвід поєднався з неабияким письменницьким хистом. Текст Гінзбург змушує активно співпереживати і проживати разом з нею: чи це радість від спілкування з людьми після перебування у одиночці; чи нетерпіння звільненої жінки, яка ні хвилини не хоче перебувати в таборі і йде крізь снігову заметіль до коханого; чи безпросвітній морок безнадії під час повторного арешту.

Дивовижна книга як свідчення ірраціональності історії, неосяжних меж людської жорстокості і здатності людини до виживання.

Термінатор: Генезис, Terminator Genisys, 2015

Філософський відгук 

Фільм «Термінатор: Генезис» я очікувала із нетерпінням і прихованим острахом. Здається, ці емоції зрозумілі всім кіноманам, адже перші дві частини стали культовими, а останні дві були відвертим непорозумінням.

Отже, відразу до справи. Стрічка вийшла більш-менш стравна. Дивитися можна. Але перший інсайт, який захопив мене після перегляду і не відпускає мене досі, - це те, що час Термінатора минув. Сама ідея застаріла…

Що саме переважало у блокбастерах мого дитинства, тобто 80-х – 90-х рр. минулого століття? Наявність двох полюсів добра і зла, демонічного злого героя й хорошого хлопця з  міцними кулаками.

Якщо хтось розуміється на «Спіральній динаміці», то це світ червоних і синіх цінностей, світ сили і віри в те, що добрим хлопцям можна все.

У принципі, можна сказати, що кіномистецтво трохи відставало від інтелектуальних досягнень західного світу. Але в останні десятиліття ситуація почало виправлятися. Почали з’являтися глибокі речі, спроби дуже цікавих рефлексій й моделювання різних реальностей на кіноекрані. Добро й зло почало втрачати свої ясні контури. Мистецька кіноеліта зрозуміла, що зло – це не потвора з рогами, яка не має стосунку до тебе, варто лише не піддаватися спокусі. Людство раптом почало розуміти, що те, що ми називаємо злом, насправді є частиною нас самих…

Не випадково, наприклад,  у масовій культурі «раптом» з’явилися добрі вампіри…

І, до речі, у фільмі «Термінатор: Генезис» ми бачимо ось цей елемент, коли щось обертається у протилежну якість. Я маю на увазі трансформацію одного з головних дієвих осіб: від ідеалізованого позитивного до абсолютно негативного героя.

Але творці фільму не змогли провести «аранжування» історії до кінця. І я розумію, чому: над ними тяжіли стереотипи побудови сюжету перших двох частин. Відтак більша частина фільму – це типові стрілялки-доганялки, які для сучасного глядача можуть видатися прісними.

Хоча.. на жаль, велика частина суспільства ще не пройшла ось цю парадигму мислення блокбастерів 80-х. І, на жаль, останні політичні події змушують деяку частину суспільства регресувати до синього, чи навіть червоного мислення.

І не випадково, на мою думку, найкраща стрічка на тему штучного інтелекту на сьогодні – Transcendence(2014), - провалилася у прокаті.

Я - зомбі, iZombie, 2015

У цьому серіальному році щастить мені на добрих і незвичайних паталогоанатомів. Ось і серіал "Я-зомбі", як і "Вічність" (2014-2015), розповідає про співпрацю коронерів і поліції. 

Олівія навчалася на медика, але її блискуче майбутнє було перекреслено подряпиною від зомбі під час однієї вечірки. Вона поміняла зачіску, роботу і спосіб життя, а також кинула коханого, і все для того, щоб адаптуватися до своєї нової суті - зомбі, яка любить їсти мозок.

Тепер вона допомагає коронеру Раві Чакрабарті і детективу поліції Клайву Бабіно розслідувати убивства. Адже має унікальну здібність - переймати звички і частину спогадів людей, мозок яких вона поїдає.

Серіал розпочинається досить таки... дешево, і я навіть не сподівалася, що він мене захопить, стане рідним, і я з нетерпінням чекатиму наступного сезону, який стартує в жовтні 2015 року.

Здавалося б простенький сюжет, але гумор, кілька характерних цікавих персонажів і тема зомбі дозволяють насолодитися переглядом серіалу.

Дуже доречною є участь у кількох серіях актора Бредлі Джеймса, який раніше засвітився у ролі короля Артура в серіалі "Мерлін" (2008-2012).

А ось цілковиту антипатію викликав у мене нібито "правильний" колишній коханий Олівії і фінал сезону закріпив у мене це відчуття... Але не буду спойлерити.

Суб'єктивне враження: 4+/5.

Резюме: тим, хто любить детективи і зомбі-тему. Не підійде любителям "морі крові і кишок". Це серіал напрочуд добрий...  мімімімі :)

Вічність, Forever, 2014-2015

Зовсім занедбала блог, адже рецензію на книгу простіше викласти у "Моїй книзі" у Фейсбуці, хоча там все швидко губиться, а тут зберігається для себе і для історії.

На серіал "Вічність" я натрапила випадково, серед коментарів щодо зовсім іншого серіалу. Там  писалося, що часом закривають дуже якісні серіали і для прикладу подали ось цей. Після перегляду всіх 22-х серій першого і останнього сезону я мушу погодитися з коментатором.

Отже, це історія про лікаря, а зараз паталогоанатома-судмедексперта Генрі Моргана, який народився у 1779 році, помер у 1814 році, але потім воскрес, і відтоді приречений після кожної смерті воскресати голим у найближчій річці. За 236 років свого життя він навчився приховувати свою таємницю і уникати зближення з людьми. 

Безпосередньо самі події розгортаються більшу частину сезону не навколо особистої історії Генрі Моргана, а убивств, які він допомагає розслідувати. Адже він має окрім енциклопедичних і професійних знань власний столітній досвід, який перетворив його на аналог Шерлока Холмса.

Цікаво, що Генрі досить нетиповий герой. Його головна зброя - це інтелект, а от з маханням кулаками, навіть якщо це потрібно, у нього проблеми. До того ж на противагу усяким мізантропам типу Шерлока й Хауса, він абсолютний гуманіст.

Особливої родзинки додає історія його кохання до другої дружини, народженої у 1921 році, а також дуже зворушливі стосунки з сином, який вже має значно старший вигляд, ніж його батько.

Сюжетна лінія, яка мене дратувала - це взаємини із значно древнішим (часів Юлія Цезаря) ще одним безсмертним  - Адамом.

У цілому, серіал дуже добре зроблений, атмосферний і по-своєму добрий, попри постійні розслідування убивств. Він не буде перевертати свідомість, але допоможе розслабитися після робочого дня. Інколи навіть може змусити лягти спати трішки пізніше запланованого... Надто під кінець сезону.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Вердикт: дуже прикро, що серіал закрили. Підійде тим, хто любить детективи і тему "вічного життя". Не сподобається запеклим любителям містики - окрім присутності в сюжеті двох безсмертних потойбічного і магічного взагалі немає.

Жовтоокі крокодили, Les yeux jaunes des crocodiles, 2014

Нещодавно я запитувала у ФБ "От просто цікаво: чи є в природні сучасне французьке кіно, де б герої були хоча б симпатичними, молодшими за 40-50 років, і головна ідея не була б, "який світ лайно, а ми такі оригінальні"?

Світ не повне лайно у "Жовтооких крокодилах" (2014). Тут навпаки "добро" перемагає "зло", просто як у історії Попелюшки. От тільки Попелюшці 40 років і вона страшна, як атомна війна. Це я про Жюлі Депард'є.

Якість мистецького твору, чи то фільму, чи то кіно, я оцінюю за тим, наскільки поляризоване "добро" і "зло": чим більше напівтонів, психологічних нюансів - тим краще. У цій же історії все досить чітко: є хороші (бідна Попелюшка, покинута матір, обманутий чоловік і чоловік, який зраджує, але йому можна, бо його дружина мегера), є погані (егоїстки матір-дочка). Бути "бякою", але в кінці розкаятися дозволено тільки дочці головної героїні, нерозумному підлітку. Але вона дуже вчасно в кінці фільму прозріває.

Хоча, як на мене, як була егоїсткою, так і лишилася.

Ідеалізація досягає критичної межі, коли на обрії вимальовується прекрасний принц. Кучерявий красень має зовнішність моделі й інтелект науковця. От тільки зі смаком у нього проблеми, бо йому чомусь до вподоби мавпочкоподібна головна героїня. Пара з них, м'яко кажучи, непереконлива.

Все-таки у акторів 8 років різниці, не на користь "прекрасній" Попелюшці.

Але звідки в мене така злість і несприйняття фільму? Хай, актори не ідеальні, але ж не можна просто так засуджувати людину лише за зовнішність! Правда, не можна. Але ця історія гнила від початку. Дві сестрички разом прийняли на той час взаємовигідне рішення: одна пише роман і дістає гроші, а інша - славу. От тільки за наслідки відповіла тільки одна сторона. Так, вона егоїстична паталогічна брехуха. Але чи дає це право "Попелюшці" обурюватися, якщо вона сама погодилася?

Що мене дратує в подібних сучасних казочках про Попелюшку, що велика частина її права на щасливий фінал історії походить тільки від того, що вона жертва і визначена сюжетом на роль "хорошої".

Резюме: ну, не люблю я французьке кіно. Не люблю.

Маленька смерть, The Little Death, 2014

Зовсім несподівано натрапила на ось цей дивовижний австралійський фільм "про це". У ньому об'єднано історії сексуальних стосунків кількох пар. Це ідея не нова, але у режисера, сценариста та виконавця однієї з головних ролей красунчика Джошуа Лосуна свій варіант вийшов напрочуд вдало, зворушливо й цікаво.

На щастя, сценарій не потрапив до рук французам, які знімають фільм про кохання, а виходить про секс, грубо й вульгарно. У той час, коли австралійці задумали історію про секс, а точніше про сексуальні збочення, а вийшло про кохання й стосунки.

Дівчина звіряється хлопцю: вона мріє, щоб він її зґвалтував. 

Чоловік має проблеми на роботі, бо отримує сексуальне задоволення від споглядання своєї сплячої дружини і не висипається.

Пара вже 3 роки намагається завагітніти. Їм би дуже допомогло, якби жінка отримувала б оргазм, але... це можливо лише тоді, коли її чоловік плаче.

Чоловік захоплюється рольовими іграми настільки, що втрачає зв'язок із реальністю.

Яка романтична історія може трапитися тоді, коли глухонімий художник захоче секс по телефону?

А по окрузі ходить колишній сексуальний маніяк: він спік тістечка, щоб познайомитися із сусідами і повідомити про своє минуле. Але чи є кому діло до сексуального маніяка за власними проблемами?

  

Чудовий фільм, де гумор, ніжність і тонка психологія сплелися у хороший клубок історій.

Єдина вада - дещо відкрите обірване закінчення фільму.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Рекомендація: добре дивитися у парі, абсурдно - з батьками.