Опівночі в Парижі, Midnight in Paris, 2011

Коли починають говорити про якусь книгу, чи то фільм, що бла-бла-бла - ідея не нова, я згадую про те, що навіть Шекспір ідеї до своїх п'єс позичав у попередників. Як на мене, то значно важливіше не що, а як. Бо буває, що найліпшу ідею споганюють так, що аж боляче, а часом якийсь треш вимальовується у захоплюючу історійку.

І ось "Опівночі в Парижі". Здавалося б, ми вже це все десь бачили: подорож у часі, любовні трикутники і чотирикутники. А Вуді Аллену, у якого сьогодні День народження :), вдалося зробити із банальних наповнювачів кінематографічний якщо не шедевр, то досить смачну стравну їжу.

І це при тому, що я була дуже суб'єктивним глядачем.

По-перше, у мене було кілька приводів не вподобати цю стрічку:

- в першу чергу, я терпіти не можу саму фізіономію Оуена Уілсона;

- до того ж я не романтик, не люблю романтиків, і терпіти не можу таких малахольних чоловіків, тип якого мав зобразити той самий бідненький Оуен Уілсон;

- особливо не люблю романтиків, які зраджують, або збираються зраджувати своїм скучним партнерам (типу Анн Карєніних);

- і наостанок я належу до тої нечисленної частки людства, які не прагнуть побачити Париж і померти. Тобто я не проти туди якось з'їздити, але щоб вищати від захвату, або ж закочувати очі, промовляти з прихованим змістом і ностальгічним придихом - ні. Свого часу маючи на вибір два міста, я з'їздила до Амстердаму, про що не жалкую.

Тому всі ці крики екстазу і захвату головного героя на тему Парижа залишали мене абсолютно байдужою.

Єдине позитивне упередження мало б зіграти зворотню роль, адже такому любителю епохи джазу, як я, мало б цілком справедливо не вистачити "атмосфери" і "духу епохи". Адже у фільмі бурхливі 1920-ті передані мазками, виключно у формі стилізації.

Але всі ці мої вищеназвані "фе" не мають значення, фільм розумний і хороший, і безумовно рекомендований до перегляду.

Суб'єктивне враження: 5/5.

Відважна, Brave, 2012

Вчора нарешті подивилася "Відважну" (2012) в хорошому українському перекладі.

Сюжет: у шотландських горах живе принцеса Меріда. Її життя кардинально змінюється в той день, коли представники трьох кланів змагаються за її руку і серце.

Можна подумати, що мультик буде про кохання. Щоб у Вас не виникло таке розчарування, як у мене, повідомляю - ця історія далеко не про кохання. :(

Здавалося б, фільм про долю, про шлях, який ми обираємо. Цю ідею наполегливо і нав'язливо нам втлумачують творці фільму. На мій погляд, нічого подібного. На передній план у цій історії виходить традиційний конфлікт батьків і дітей, проблема прийняття інакшого іншого, а також відповідальність за свої бажання і вчинки.

Загалом, мультфільм дуже позитивний і красивий, а головна героїня з вогняними кучерями нетипова і симпатична. Хоча я так і не отримала бажаної амурної історії, але мало не просльозилася у фінальній сцені.

Що мені не сподобалося, окрім відсутність прекрасного принца?

Одна з ідейних частин. Я б її назвала феміністичною. У цій історії жодного путнього і симпатичного чоловічого образу. Всі вони якісь недолугі, обмежені, часом відразливі. Найрозумнішими є два нібито антагоністичні образи - королеви і Меріди. Але то тільки на перший погляд вони різні. Обидві є ще тими амазонками. Одна керує чоловіком і державою в цілому. Інша - ненавидить усе дівчаче і понад усе обожнює лук із стрілами.

Моїй дівчачій суті, вихованій у добрих патріархальній традиції, було не затишно.

Суб'єктивне враження: 4+ / 5.

Голова Якова, Любко Дереш

Чесно кажучи, чорновик цієї рецензії у мене вже відлежувався з тиждень. Навіть на папері, а не у електронному варіанті, як це буває зазвичай. Причин щонайменше три.

Перше. Негативні рецензії писати легше, але на душі від цього стає дуже паскудно.

Друге. Я себе питаю, може, я дурна? Може, я чогось не розумію?

Третє. Мені не хотілося б, щоб хтось сприймав так мою творчість.

Але що робити тому читачу, який розгублено стоїть біля книжкової полиці  і мусить проголосувати за когось гривнею. Щонайменше 32 грн. викласти, якщо я не помиляюся.

Тому моя рецензія на "Голову Якова" Любка Дереша зорієнтована саме на такого читача. Я спробую бути максимально щирою і водночас сповненою поваги до автора.

Про офіційний сюжет книги Ви можете вже знати, якщо ні, прочитайте у Вікіпедії.

Мій варіант: Як відомо, Любко Дереш писав цей роман п'ять років. Припускаю таку ситуацію. Молодому письменнику необхідно підтвердити свій статус молодого генія і вундеркінда укрсучліту. А не пишеться. Він перебуває у тривалій творчій кризі, а потім "Еврика!" - описує свій власний стан творчих шукань. 

Оскільки від нього очікують щось інтелектуальне і містичне, то антураж - відповідний: підбирається специфічна лексика і символіка алхіміків. Традиційно додається щось із життя чи то сучасної молоді, чи то богемної тусовки. Текст іде у нестримному потоці свідомості, такому любленому постмодерністами.

Виходить "алхімічна комедія".

Чого у цій книзі немає:

- захоплюючого сюжету, екшну. Ну, це може бути очевидним, але все-таки маю сказати. Мені важко уявити, що когось під час читання книги буде охоплювати те гарячкове відчуття із запитанням "що ж буде далі?", яке примушує до божевільного ламання планів і розпорядку дня;

- цікавих діалогів, про це вже писали інші критики, навіть прихильні до Дереша;

- як не дивно, навіть путніх персонажів. Вони здалися мені пластмасовими. З чоловічими героями пан письменник так сяк справився. Але він не перший, героїням яких мені хочеться домалювати вуса. (Наприклад візьмемо рецензованого мною Кідрука). Чомусь виходять не жіночі образи, а проекція чоловічої рецепції. Таким чином жінка постає надміру еротизована і водночас мускулінна. 

- розвитку ідеї. Мені здається, що без розвитку запропонованих ідей, алхімічна лексика і символіка залишається лише пишним оздобленням без внутрішнього наповнення. 

Тут мені можуть цілком справедливо дорікнути, що я просто не зрозуміла. Ок, приймається. Але якщо є два плани, серед яких - глибокий, не розрахований на "простого смертного читача", то на першому, поверховому, має бути цікавий сюжет. Тоді це літературний продукт вищого гатунку. Але див. пункт 1.

Але я рішуче вирішила знайти щось бодай одне позитивне.

Я думаю, що у Любка Дереша все-таки є щось, що могло б припасти до душі такому читачу, як я (назвемо його "масовим"). Є у нього кілька маленьких шматочків тексту, де він несподівано стає щирим, пише про щось особисте, притаманне його поколінню і йому водночас. Воно дуже буденне, насправді далеке від філософських глибин, але відверте, тому цінне. А потім письменник, ніби схаменувшись, повертається до тексту гри і містифікації.

Ось такий щирий роман я б із задоволенням прочитала б. 

Але чи захоче сам Дереш відмовитися від позиції месії і менторського тону (який йому , молодому, аж ніяк не личить) і написати зовсім інше?..

Суб'єктивне враження: не зрозуміла.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Моя позитивна рецензія на дитячу книгу Любка Дереша "Дивні дні Гані Грак".

Чудовий техно-триллер Макса Кідрука "Бот".

Справжня література - спогади Анастасії Лисивець

Для жіночої душі - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Прощай, моя королева, Les adieux à la reine, 2012

Як правило, історію нам показують з точки зору її основних героїв. Зокрема у голівудських фільмах  глядачу щастить спостерігати за тими, хто рятує світ, а не за невдахами, знищеними у перші хвилини катастрофи.

Тому з цієї точки зору фільм "Прощай, моя королева" претендує на деяку міру новизни і оригінальності, адже розповідає про кілька днів початку Французької революції з точки зору однієї із численних служниць Версалю.

Це спроба погратися у підглядалки.

Ідея хороша, її реалізація не дуже.

Що мені найбільше не сподобалося - це відверте перекручування історичних фактів і прагнення вільного трактування такої цікавої постаті, як Марія Антуанетта. Чомусь із усієї галереї образів цієї жінки обрано найбільш скандальний, який творився на сторінках жовтої преси її палкими антипатиками.

В цілому, її характер передано вірно, якби не одна деталь: вірно, але десь до 1786 р. Після знаменитої історії із намистом, королева значно посерйознішала. З того ж часу  графиня Поліньяк відігравала в її житті значно меншу роль. Справжнє кохання Марії Антуанетти - Ханса Ферзена - взагалі навіть не згадано. І справді, навіщо псувати таку масну і скандально виграшну тему - лесбійства?

Особисто мені значно ближча та Марія Антуанетта, яку описав у своїй романізованій біографії Стефан Цвейг. 

Втім, я вдячна цьому фільму, що він поновив мій інтерес до постаті королеви Франції Марії Антуанетти.

В моїй скромній рецензії мало про фільм, але, щиро кажучи, в "Прощай, моя королево" було мало кіно. Такий собі безсюжетний історичний арт-хаус.

Суб'єктивне враження: 4/5.

Макс Кідрук, Бот

Думаю, що кожен, хто цікавиться новинками укрсучліту вже чув, або ж навіть читав новий роман  Максима Кідрука. І це не дивно, адже молодий український письменник, схоже, дуже добре розуміє базові принципи інформаційної підтримки літпродукту. Це і рекомендації, розміщені на звороті обкладинки, і активність у соціальних мережах, і про-тур.

Мабуть, не випадковим є скорочення ім'я письменника. Якщо на моєму примірнику "Мексиканських хронік" (2009) стоїть "Максим", то на стильній обкладинці "Бота" (2012) - "Макс". Очевидно,  це вказує на те, що амбіційний письменник планує завоювати не тільки літературні простори України.

А чи ж вартий він того?

Сюжет досить класичний, до болю знайомий усім шанувальникам трешу всіляких псевдофантастичних і хоррор-історій. Є бяки науковці, є зловісний і небезпечний продукт їхньої діяльності, є купка людей, які намагаються порятувати світ, і в першу чергу, себе. Ага, ще лінію із підступним американським урядом забула додати до переліку.

Майже за тією ж класикою жанру, та жалюгідна купка людей, що потрапила в епіцентр подій, ставатиме все меншою і меншою.

В чому ж новина такого, здавалося б, невибагливого сюжету?

І в цьому я бачу першу із заслуг Максима Кідрука. На основі одного з найпримітивніших сюжетів він творить справді якісну історію, залучаючи найсучасніші досягнення науки. І це виходить у нього дуже переконливо. У книзі читач познайомиться із деякими азами теорії хаосу, програмування, фізики, фрактальної геометрії, географії, будови мозку, психології та найновішими досягненнями військової техніки.

Насиченість деталями  у деякій мірі навіть творить відчуття псевдодокументальної атмосфери відтворюваних подій.

Звісно, що сильна наукова база роману зумовлює і якісність основних ідей технотриллеру Максима Кідрука.

Ідемо далі. Свого часу Григорій Квітка-Основ'яненко заперечив своїми творами те, що українською мовою не можна відтворювати щось ніжне і чуттєве, Тарас Шевченко додав, що не тільки почуття можуть бути відтворені, а й глибокі роздуми. Максим Кідрук здійснив не менш епохальний внесок - тепер українською мовою можуть говорити і круті хлопці. :)

Звісно, що справжні круті хлопці не звертаються один до одного на "Ви" і "Любі друзі", вони грубі, прямі і їх сльози лікують рак. А ще у них є яйця, тому ця фізіологічна особливість чоловічого організму виступає чи не окремим героєм роману Максима Кідрука.

А якщо серйозно, то мені справді дуже сподобалася мова героїв цієї історії. В ній застосовано багато незаслужено забутих багатств української мови і взято мінімум від "вєлікого могучєго матєрного". Останнє дуже добре вирізняє Кідрука від інших сучасних письменників, які не гидують лайкою.

До того ж, в цілому, мова письменника на значно вищому рівні, ніж це було раніше. Видно ретельну роботу в цьому напрямку і автора, і вельмишановної пані редакторки.

Попри засилля у тексті детальних наукових пояснень, роман надзвичайно легко читається. 

І чи не головне для, змученого невгамовним "потоком свідомості" укрсучліту читача, - ТУТ Є СЮЖЕТ!!!

Звичайно, безумовним плюсом є творення позитивного мужнього героя-українця. Це Вам не рефлектуючий інфантильний програміст із "Записок українського самашедшого". Боюсь, зараз мене почне заносити на поворотах і класики мене не зрозуміють, тому мовчу.

А тепер поговоримо про деякі огріхи, які, втім, не зіпсували загального позитивного враження від прочитання "Бота".

Хоча автор використовує теоретичні надбання Карла Юнга, головним героям технотрилеру бракує навіть не глибини (все-таки це, справді, не "Війна і мир"), а банальної прописаності. Такої, яка, по-перше, дозволила б їх відрізняти один від одного, а по-друге, їм співчувати. Тому більш-менш якісь почуття, як у читача, Тимур Коршак і Ріно Хедхантер викликали у мене вже десь після 200-ї, чи 250-ї сторінки книжки, коли їх образ утворився вже більше внаслідок їх активних дій, ніж спроб письменника познайомити їх з читачем.

Особливо це відчутно у жіночих персонажах твору. Про це вже говорилося у найперших відгуках на "Бот" в інтернеті. Героїня роману Максима Кідрука - це по своїй суті той самий чоловік, який має певні фізіологічні особливості, що дозволяють їй викликати реакцію - сексуальне збудження у чоловіків. Все, ніяких більше нюансів.

Тому все, що стосується взаємовідносин статей і сексуальності у романі мало якийсь надто схематичний спрощений вигляд. 

Схоже, що за численними подорожами авторові не було часу добряче порефлексувати над проблемою взаємовідносин статей. Звичайно, і логічний підхід науковця, такий виграшний у інших справах, також не допомагає у тій сфері, де необхідно, в першу чергу, відчувати.

Мовчу про те, що деякі сцени сексуального характеру, як то визнає сам автор, у дусі  Квентіна Тарантіно і Чака Паланюка, взагалі викликали у мене, як пуританки, приступи огиди...

Втім, у цілому, книга є надзвичайно якісним продуктом у сучасному літературному процесі, чи не одним із найкращих, що мені траплялися останнім часом.

Суб'єктивне враження: 5-/5


P.S. Вже написавши рецензію, перечитала відгук на "Бота" Кокотюхи. От дивні ці створіння чоловіки: у трилері їм любові не потрібно ніскілечки, зате пан Кокотюха шкодує, що сцена колективної мастурбації не була достатньо романтичною. Хм...
Кому цікаво, раджу почитати, добре написано.
Кокотюха, втім, добре підмітив одну деталь. (Я на цю тему писала, але з першопочаткового тексту рецензії стерла).
На рівні тексту - ця деталь відстежується у всезнаючій позиції автора, значно мудрішого за героя.
Але якщо копнути глибше, це взагалі показує не дуже добру тенденцію молодого автора до просвітництва і проповідництва. Як говорив великий Кастанеда, женіть ПВВ (воно ж "почуття власної важливості") у три шиї.
Це те, що може стати ложкою вічутного дьогтю у діжці меду, і зіпсувати не тільки текст, а й життя.
Ось такий філософський P.S. получився.

Інше цікаве з української сучасної літератури:

Некрофільський роман Олеся Ільченка "Моя кохана К'яра"

Для жіночої душі про принцес і драконів - "Ритуал" Марії і Сергія Дяченків

Алхімічна комедія "Голова Якова" Любка Дереша

Королева бандитів, Bandit Queen, 1994

Нещодавно в своєму блозі Борис Акунін написав про дивовижну реальну історію індійської жінки, у "якої лопнуло терпіння". За короткий час стаття швидко поширилася в інтернеті і набула чималої популярності. Вже незабаром з'явився переклад у субтитрах індійського фільму 1994 року, який було створено ще за життя легендарної "королеви бандитів".

Історія поневірянь дівчини з нижчих каст, Пхулан Деві (1963-2001), розпочалася тоді, коли в одинадцять років  її видали заміж (виміняли за велосипед) чоловіку, якому було вже за тридцять. Переживши рекордну кількість наруги врешті вона стала видатною бандиткою. Відсидівши після своєї розбишацької кар'єри одинадцять років, вона ще встигла вийти заміж і двічі бути обраною до парламенту. 

У фільмі показано історію життя Пхулан Деві до 1983 р. Цікаво, що стрічка їй не сподобалася. Можливо, через прикінцеву частину, де вона з партнером по банді в пустелі. (Подивитеся, зрозумієте). Ця частина, на мій погляд, вийшла надто істеричною.

Чесно кажучи, я терпіти не можу всіляких Робін Гудів, Карлів Марксів, Ленінів, куховарок, які прагнуть правити державою і котів у чоботях. Тобто комуністичні ідеї у будь-якому вигляді і під будь-яким соусом.

До того ж віднедавна, як я затесалася до всіляких нью-ейджів, буддизмів і індуїзмів, вподобавши поняття карми і другої щоки, я не дуже шаную силові методи вирішення проблеми, аж надто помсту.

Але історія Пхулан Деві подіяла на мене як виняток. Часом я ловила себе на думці, що якби я пережила подібне (тьху-тьху-тьху), то не була б такою доброю...

В цілому, фільм цікавий. Це вам не індійські пісні-танці-романтика. Це проза життя. 

І на щастя стрічку було знято у Індії, а не в Європі. (Думаю, європейські режисери, а надто французи, тут би найшли багато матеріалу для своїх збочених пристрастей. Як згадаю "Невідворотність" з Монікою Белуччі, так і жахаюся тоді темних переходів і вогнегасників. Хм.. Занесло мене трішки...)

Отже, раджу до перегляду в оригіналі з українськими субтитрами на гуртом :)

Суб'єктивна оцінка: 4/5.

Резюме: тонкосльозим і вразливим перегляд заборонено.

Трішна, Trishna, 2011

Фільм "Трішна" (2011) - міг би бути традиційною історією Попелюшки і Прекрасного принца, якби не одне "не". Творці фільму пропонують більш реалістичну розв'язку сюжету кохання багатія і дівчини "з нетрів".

Трішна - скромна дівчина з бідного індійського села. У скрутній ситуації для всієї її сім'ї у неї з'являється ніби то рятівник і благодійник. Це Джей - син багатого батька і представник "золотої молоді". Він пропонує спершу безкорисливу допомогу, а потім свою руку і серце.

Глядача має заінтригувати традиційне болісне питання: "А чи ж буде хеппі-енд"?

Фільм мені сподобався найперше своєю етнографічненькою атмосферою. Дуже багато побутових деталей, красивих і просто цікавих широких планів. Взагалі, фільм дуже мальовничий.

До того ж викликає симпатію сама Трішна. Я, звичайно, не дуже полюбляю, коли головні герої історії вдаються до екстремальних рішень своїх проблем, хотілося б більше креативності і кмітливості. Але тоді це була б не скромна, жіночна і покірна Трішна, а якась Скарлет О'Хара. Втім, режисер і сценарист фільму Майкл Уінтерботтом вдало і ненав'язливо дає глядачеві зрозуміти, що головна героїня не просто наївна, але неймовірно красива простачка, якою її бачить Джей. Вона ще має талант і потенціал до розвитку.

Дуже органічна у ролі Трішни була Фріда Пінто. І дуже смілива. Тому що лише кілька поцілунків у акторській кар'єрі Айшварії Рай свого часу могли поставити хрест на її щасливому сімейному житті. Фріда ж не тільки дозволяє собі поцілунки, а й участь у численних досить відвертих сценах (які втім не переходять певної межі, за якої вони викликали б відразу).

Також я задоволена психологічною складовою фільму. Спершу, щоправда, я якось була ошелешена різкою переміною у поведінці героя Різа Ахмеда. Але потім, пригадуючи різні деталі з "романтичного періоду" стосунків Трішни і Джея, я зрозуміла, що тривожні "дзвіночки" були, просто, як і закохана дівчина, я бажала не звертати на них увагу, хоча щось і муляло. Так, доречі, в житті дуже часто буває.

Одним словом, дуже добре показано, що буває, коли чоловік в дівчині бачить красиву ляльку, а не особистість.

Суб'єктивна оцінка: 5/5.

Резюме: всім прихильникам драм у екзотичному антуражі.