Танго на трьох, Three to Tango, 1999

Нещодавно переглянула вже старенький фільм «Танго на трьох», що вже деякий час чекав своєї черги. Зацікавилася я ним після індійського фільму «Близькі друзі». (З подивом сьогодні зрозуміла, що писати рецензію на цю чудову історію я полінувалася :(  )

Звичайно, як це буває, через подібність сюжету: головного героя помилково визнають за гея, що полегшує йому завоювання довіри головної героїні, але звісно що створює природну перепону до створення повноцінних стосунків.

Цього разу молодого архітектора його потенційний роботодавець просить пошпіонити за своєю коханкою. Звісно, що це підпільне завдання абсолютно провалюється і сюжет розгортається абсолютно передбачувано і типово для класичних мелодрам. Включно із останньою ду-у-уже публічною сценою зізнань і освідчень, яка так притаманна американським кіноісторіям про кохання.

На захист цього фільму мушу сказати, що зроблений він якісно. Десь під кінець фільму я помітила, що мені болять м’язи обличчя – не від сміху, а скоріше від посмішки.

Я не так добре знаю мелодрами 1990-х рр., як сучасні, але певна подібність простежується. Зокрема, є в них якась дивовижна наївна аморальність. Зокрема, як на мій погляд, дуже переоціненим є такий рейтинговий фільм як «Чотири весілля і одні похорони» (1993), написати повноцінну рецензію на який у мене також так і не дійшли руки.

Головна героїня «Танго на трьох» - коханка багатого одруженого чоловіка… Хоча для творення її позитивного образу їй додали творчу професію скульпторки і небажання користатися із грошей свого коханця. Спілкуючись із новим «другом-геєм», вона також зізнається про свій лесбійський досвід під час навчання. Тобто далеко не зразкова дівчинка.

Головний герой своєю життєвою невлаштованістю дещо нагадує типових героїв Х’ю Гранта (згадаймо знову ж таки «Чотири весілля і одні похорони», або ж «Кохання з повідомленням» (2002)). Він спершу погоджується на «шпіонаж», без докорів сумління спілкується із чужою коханкою, згодом використовує в своїх цілях свій фальшивий статус гея.

В цій специфічній аморальності американської стрічки криється разюча неподбіність «Танго на трьох» із «Близькими друзями». В останній історії цінності дружби, навіть якщо її потреби суперечать твоїм власним, - основні і в кінцевому результаті перемагають.

Суб’єктивне враження: 4+/5.

Резюме: в цілому кумедна, необтяжена глибокими роздумами, стрічка, стравна для перегляду вдвох.

P.S. Фанати серіалу «Клініка» зможуть тут побачити доктора Кокса в епізодичній ролі.

Ти не можеш поцілувати наречену, You May Not Kiss the Bride, 2012

Так вже трапилося, що і моя робота, і мої основні хоббі так чи інакше пов'язані із інтелектуальним навантаженням. І сьогодні мій мозок сказав мені майже прямим текстом: " ти шо, вабщє?!" Це відбулося тоді, коли я після трудового дня (написання наукової статті) захотіла впихнути в себе ще додатково абстрактні дуже розумні і дуже теоретично-наукові речі, та ще й "языком".

В цей час я зрозуміла дві речі: пора мозку дати подрімати, а також: все-таки сприйняття нерідною мовою (хай то буде "велікій могучій" і схвалений на державному рівні... ех ... мдя.. не будемо про це) суттєво відрізняється за якістю.

Що ж робити у тому стані, коли твоя сіра речовина стає пряміша за німецький автобан? Наприклад, подивитися фільм "Ти не можеш поцілувати наречену" (2012). Сюжет досить стандартний для мелодраматичних історій: під тиском обставин двоє спершу одружуються, а потім ще й закохуються. (Класика майже всіх жіночих порнографічних романів у м'яких обкладинках). Цього разу це скромний американський фотограф і дочка хорватського бандита Маша.

Далі теж усе іде за планом:

• актори не генії;
• другорядні актори аж до огиди гіперболізовані;
• сюжет навдивовиж передбачуваний і часом конкретно провисає;
• спроби пожартувати мають жалюгідний вигляд.

Десь між рядками можна розгледіти вічні цінності і глибоку проблематику: так вже буває, що люди, одружуючись, рідко усвідомлюють, що вони пов'язують своє життя не тільки з цією винятково симпатичною персоною, а й з купкою інколи не зовсім приємних родичів.

Також варто сказати, що цей фільм продовжує традицію, започатковану "Щоденником Бриджит Джонс" (2001) - робити героєм історії пересічного американця,  безпорадного  невдаху навіть у побутових ситуаціях. Хоча саме в цьому фільмі головний персонаж більш-менш правдоподібний і навіть зазнає певної еволюції.

Втім, я отримала свою порцію задоволення і готова до нових інтелектуальних подвигів. :)

Суб'єктивне враження: 3+/5.

Резюме: якщо Ваші запити трохи вищі за цей "кіношедевр", подивіться краще "Підставна наречена" (2011).

Одкровення, Elles, 2011

Перше, що спадає на думку після перегляду фільму польської режисерки Малгожати Шумовської  «Откровення» (2011): навіщо розхвалена Жульєт Бінош знялася у ТАКОМУ фільмі? Показати, наскільки вона не боїться бути непривабливою на екрані?

Це якщо спостерігати свою першу реакцію. Адже потім згадую, що європейське кіно вважає справжнім інтелектуальним шиком копирсатися у брудній білизні порухів першої і другої чакр, що відповідають за тваринні інстинкти. Серед них чільне місце, як усі ми добре знаємо, займає інстинкт розмноження.

Ну, і як же оминути любов європейців до маргіналів і зразків девіантної поведінки?!

Власне, а про що фільм? Журналістка (Жульєт Бінош) пише статтю про парижських студенток, які займаються проституцією. Глядач спостерігає за її творчими буднями і сімейним побутом. Останній відтворений у стилі відкритого, і навіть не часом, а майже завжди, огидного реалізму.

Ключова ідея (а скоріше емоція) – це жіночий емоційний шок від усвідомлення паралельного співіснування двох світів: благопристойного світу сім’ї і світу, у якому чоловіки, нібито чемні сім’янини, звертаються до повій.

Світу, де вночі подружжя зазнає сексуальних невдач, а вранці грає перед дітьми роль щасливого сімейства.

Тільки на перший погляд ці світи не перетинаються. Тому що це насправді ілюзорна, просякнута взаємною брехнею реальність. Адже так само діти, маючи таємне життя, наранок невинно, як янголятка, посміхаються батькам.

Я не виключаю, що оголення виразок суспільства може мати і терапевтичний ефект. Тому що ніщо не є таким руйнівним для психіки, як заперечення, а отже, витіснення не бажананих для особистості явищ. Але, як правило, більше успіху дає робота не з негативом, а розвиток позитивних сторін.

Натомість частенько таке європейське псевдоінтелектуальне кіно, вивертаючи брудну білизну, не дає надії на вихід, уникає розв’язки, або ж натяку на таку, де домінують кращі людські риси. Зокрема, як на відомій київській виставці сучасного мистецтва, кишки із бика ніхто не збирається запихати назад до черева.

Тому після перегляду фільму ваш гештальт навряд чи буде завершений. Ви лишитеся із усім цим брудом сам на сам.

Якщо ви любитель такого кіно, щедро присмаченого еротичними сценами, ласкаво прошу до перегляду.

Якщо ж вам хочеться чогось світлого, доброго, або ж хоча б стравного, вам не сюди.

Суб’єктивне враження: 4-/5. (така висока оцінка обумовлюється тим, що фільм у межах свого жанру зроблений досить якісно).

У полоні у моди, Fashion, 2008

Якщо ви думаєте, що індійське кіно - це пісні, танці, сарі, цнотлива поведінка головних героїнь і щаслива любовна історія, то ви безнадійно відстали від життя. Болівуд давно вже пішов вперед. Щоправда, його зараз сильно заклинило на гламурі, але, в цілому, він значно виріс.

Фільм "У полоні у моди" (2008) - цьому підтвердження. Сюжет не вибагливий і подібні історії типові для кіносвіту моди. Але те, що ця стрічка належить Болівуду, - вражає.

У центрі історії - Мегхна Матхур, провінційна дівчинка, яка підкорює світ моди у Мумбаї. Глядач побачить і її початок, і тріумф, і поразку.

Звичайно, відразу спадає на думку інший фільм - "Джиа" (1998) із Анджеліною Джолі у головній ролі. Але підгрунтям тієї історії було реальне життя, а не збірний образ, відомої Джиї Караджи, що у віці 26 років померла від СНІДу. Її біографія настільки приголомшуюча, що я, щиро кажучи, боюся її читати, і особливо наніч.

В цьому контексті мене дуже потішив кінець фільму "У полоні моди" - це не традиційний хепі-енд, але й не той хоррор з реального життя Джиї. Ага, все ж таки хочеться позитиву, який би дав змогу комусь повертатися до життя.

Безумовною окрасою фільму є виконавиця головної ролі - не без акторського таланту красуня  Пріянка Чопра, яка сама прийшла в кіно із модельного світу.

Звичайно, в деяких моментах фільму ще бракує полутонів, нюансів у зображенні характерів головних героїв. Зокрема, якщо Мегхні "знесло дах" від слави, то на всі 100%. Але загалом дуже і дуже непогано.

Суб'єктивне враження: 4-/5.


Дивіться також нетиповий Болівуд:

Палац, Antarmahal: Views of the Inner Chamber, 2005

Зустріч під дощем (Дощовий плащ), Raincoat, 2004

Благання, Guzaarish, 2010

Прометей, Prometheus, 2012

Нещодавно мене пригостили багатообіцяючим фільмом «Прометей».

До перегляду я вже читала не зовсім позитивні відгуки в інтернеті, але відвідування кінотеатру мало бути обов’язковим, адже я не могла пропустити новинку кінофантастики.

Сюжет, в цілому, класичний для подібних історій, якщо навіть не примітивний.

Отже, група вчених, досліджуючи наскельні стародавні малюнки, виявила свідчення іноземного перебування на планеті Земля у прадавні часи. Вчені ентузіасти переконують багатенького, але дуже вже старенького дядечка, виділити кошти на космічну експедицію. Відповідно головною героїнею є не дуже яскрава і не дуже цікава брюнетка-вчений (шведка Нумі Рапас), а також андроїд з таємною місією. Головна дія відбувається на далекій планеті. І хто б ще сумнівався, що наукова експедиція перетвориться на хованки від невідомого і «чужого».

В цілому враження від фільму можна сформулювати півсловом, як «недо»:

- у фільмі є цікаві епізоди космічного побуту, але мені було недостатньо їх для повного занурення у творений світ;

- тут є багацько випуклих персонажів, але кожному бракує завершеності, знайомство з ними не достатнє, щоб зрозуміти його характер, місію і що він взагалі робить у цьому фільмі;

- наприкінці є сцени традиційного екшн-виживання-боротьби у стилі «хто кого», але для тих, кому це справді до смаку, їх буде замало;

- є обіцянка якоїсь надзвичайної таємниці, але, на мій погляд, «обіцянка-цяцянка» лишилася пшиком. Деякі запитання залишаються не розкритими, а дещо розв’язується надто просто.

Таким чином творцям фільму я б порадила:

• або орієнтуватися на активнішу дію і не філософствувати, а також зменшити надто повільний для такого жанру вступ;
• або ж вже відштовхуватися від цікавої ідеї, відступити від шаблону і спробувати створити фантастику на сходинку вище.

А то вийшло «ні риба, ні м’ясо». «Попкорноїдам» фільм вийшов за млявий і нудний, «інтелектуалам з претензією» - надто тупий.

На захист фільму можна сказати те, що в принципі, він хоча і не є геніальним, чи навіть відмінним, але достатньо якісно зроблений. Якби стрічка з’явилася років 10 тому, то була б справжньою подією у кіносвіті.

Також, звичайно, симпатична візуальна складова. 

Суб’єктивне враження: 4-/5.

Різня, Carnage, 2011

Дотепна назва для фільму «Сarnage» – це хороша родзинка для cтворення сукупного враження від ознайомлення із черговим фільмом скандального Романа Поланські.

Сюжет: один хлопчик побив іншого хлопчика. Батьки з’ясовують стосунки у просторі однієї квартири і коридору.

Як і у багатьох інших фільмах Поланського, в основі сюжету покладено літературне першоджерело - п'єса французької актриси і драматурга Ясміни Рези.

Фільми, що твориться в межах замкнутого простору, дуже багатообіцяючі. Адже саме тут не залишається можливості для екшену, візуальних ефектів, 3Д прибамбасів та іншого. Головними у них стають діалоги і витончене творення галереї психологічних типів і характерів.

Чи ж виправдав фільм «Різня» мої очікування? Не зовсім, але задовлення я отримала. Я сподівалася тоншого проникнення у психологічні глибини персонажів. Цього не сталося. Головні герої цікаві, яскраві, але дещо однобокі. Чому? Якщо я вірно зрозуміла задум творців фільму, вони прагнули показати лицемірність суспільства, подавши як зразок дві сім’ї. Отже, й вся психологія підкорялася саме цій, одній меті.

Найочевидніший висновок - нічого критикувати інших, якщо сам не бездоганний.

Тому весь фільм глядач буде спостерігати за не зовсім привабливам людським нутром. Якщо Ви любитель такого, ласкаво просимо.

Тим, кому тяжко спостерігати за «нерозумною» людською поведінкою, не раджу. Буде тяжко.

В цілому, у мене лишився післясмак, схожий на враження від інших стрічок Романа Поланскі "Піаніст" (2002) і "Привид" (2010): талановито, цікаво, але не до серця. Бо надто похмуро і песимістично. Але, принаймні у "Різні" є міжрядкова іронія, що згладжує депресивний ефект.

А ще чомусь захотілося передивитися радянський "Гараж" (1979)... :)

Суб’єктивне враження:: 4+/5.

Недоторкані, Intouchables, 2011

Останнім часом мені щастило на добрі фільми, темою яких була дружба. Одною з таких чудових стрічок є «Недоторкані» (2012). В основі сюжету покладено стосунки паралізованого французького багатія і його санітара, афроамериканського хлопця з передмісць Парижу. Найбільш зворушливим є те, що матеріал для кіно взято із реальної історії. Справжніх героїв глядач може побачити в останні хвилини перегляду.

За наполяганням прототипу фільм не було перетворено на драму, а до самої побудови сюжету творці фільму підійшли з великою дозою гумору. Бо ніщо так не відвертає уваги від людської трагедії, як надмірне видушування сльози в стилі Ольги Герасимюк.

Потішив комічний момент, який торкнувся питання суті сучасного художнього мистецтва. Дивіться, Вам сподобається. Як і фільм, в цілому.

Резюме: хороший фільм, придатий для спільного перегляду.

Суб’єктивне враження: 5/5.