Олесь Бузина, Вурдалак Тарас Шевченко

Мені має бути соромно. З двох взаємовиключних причин: що я так пізно ознайомилася з"безсмертним творінням" вельмишановного пана Бузини, або ж, що все-таки вирішила ознайомитися.

Я не буду виписувати грізний пост про "україножера" Бузину (Власне, яка країна, такі й теракти)...

Скажу лише, що цей "шедевр" не є "чистим протестом". Хі-хі-хі... Як на мене, він дуже органічно вписується в нашу класичну народницьку традицію філологічних студій і критикописання, яка мене неймовірно дратувала ще зі школи.

Як то кажуть, "я пишу, а критики розберуться..."

Згадаймо, як у школі нас вчили писати "правильний твір": береш ідею, головне "правильну" (про любов письменника до рідного краю і неньки-України), вибираєш мелодраматично-сентиментальні пафосні репліки в цьому ж контексті і вставляєш побільше цитат...

Твір Олеся Бузини - це частково та ж літературна міфотворчість і жонглювання фактами. Проте візьму на себе гріх, сказавши, що повагу викликає любов пана Бузини до джерел...

Резюме: не читайте Бузину, читайте твори Шевченка і спогади про нього - і робіть самостійні висновки

В твоїх руках, Forbrydelser, 2004

В моїй сім'ї традиційно до християнських релігійних свят активізуються богохульські розмови. Хоча я не є запеклою атеїсткою, скоріше зовсім навпаки, але антиклерикалізм "это всьо мойо".

В цьому контексті хотілося б поділитися враженнями від перегляду фільму "В твоїх руках" (2004, Данія). Коротко суть: Анна - капеллан у жіночій тюрмі, одружена з Франком... Впродовж багатьох років мріє про дитину. Врешті-решт вона завагітніє, але внаслідок хромосомного дефекту її дитина може народитися неповноцінною. Що зробить людина від церкви? Що вибере головна героїня, якщо має вибір:

• довіритися Богу і народити дитину,
• зробити за рекомендацією лікарів аборт,
• скористатися послугами ув'язненої Кате, яка має надприродні здібності.

Я намагаюся усвоїх відгуках не розкривати ідею фільму до кінця: кожен глядач має право на лаври першовідкривача. Проте тут хочу відкрити сказати: ця стрічка для мене - це чудесна демонстрація невіри віруючих і лицемірства церкви.Як часто люди вистоюють по церквах, відмолюють і вимолюють, а в побуті порушують елементарні духовні правила.

Вам може не сподобатися фільм, якщо Ви очікуєте красивої картинки, симпатичних героїв, динамічного сюжету, або ж Вам просто не цікава дана тема.

Фільм особисто мені сподобався, попри те, що я не є прихильницею європейського кіно.

Резюме: вартісне кіно, для вдумливого перегляду.

Монстри (Monsters, 2010)

Останнім часом, я писала в блозі переважно негативні рецензії. Вирішила виправитися :)

Який фільм мене останнім часом справді потішив, так це "Монстри" Гарета Едвардса (Великобританія). Цікаво, що це перший повноцінний художній фільм цього молодого режисера. До цього він знімав документальне кіно і серіал "Атілла" для ВВС.

Події відбуваються через шість років після того, як супутник NASA упав десь у Центральній Америці. З космосу на Землю приходить нова форма життя і половина Мексики перетворюється на карантинну зону. Втім, це не фільм про героя, який буде рятувати світ, чи не фільм-катастрофа з глобальними картинами руйнувань, втіленими у розкішних спецефектах. "Монстри" - це передусім історія двох людей - американського журналіста і дівчини, - які пройдуть через заражену зону.

Дивовижне відчуття занурення у атмосферу постапокаліптичного повсякдення. Відтінок документального кіно змушує повірити неідеальним героям історії. Безумовним позитивом є те, що обличчя у стрічці - не замусолені (принаймні для мене, вони не відомі). Це симпатичне подружжя Скут МакНейрі і Уітні Ейбл.

Режисер ненав'язливо підводить глядача до головної ідеї фільму... якої, говорити не буду, щоб зберегти інтригу. Тому що фільм вартий перегляду.

Вам може не сподобатися фільм, якщо Ви чекаєте динамічного сюжету, або ж не любите демонстрації насильства.

Резюме: дивитися і насолоджуватися.

Притворись моєю дружиною (Just Go with It, 2011)

Не перестаю дивуватися власній наївності. Я постійно у жанрах, які традиційно викидають треш, прагну знайти щось хороше. Хоча б з любові до жанру.

Це стосується романтичних комедій і пост- і просто апокаліптики. Добре, що я вже змирилася з тим, що фільми жахів - це у 98% - лайно з смаком крові.

Ось нещодавно переглянула цьогорічну стрічку "Притворись моєю дружиною". В ній розповідається про пластичного хірурга, який для "чіпляння дівчат" використовує обручку. Таким чином цей аморальний холостячок звільняє себе від відповідальності і постійно має сєкас на одну ніч. Аж раптом він закохується у прекрасну 24-річну вчительку математики, а вона виявляється строгих моральних принципів: з одруженими "ні-ні". Як часто це трапляється в американських романтичних комедіях - герої починають натхненно брехати...

Як каже Еклсер, "стерильно". Дуже влучна характеристика щодо фільму, який настільки не чіпляє, що в кінці починаєш промотувати по 3-5 хв. Це враховуючи те, що від нього я багато й не чекала, просто можливості розслабити мізки.

І як влучно було зауважено в обговоренні цього фільму на кінопошуку "чи ви коли-небудь чекали від Адама Сендлера щось порядне?"

Дженіфер Аністон, яка грає матір-одиначку і секретарку головного героя, в цілому, мені сподобалася.

Чого не скажеш про Ніколь Кідман... Вона не найкраща актриса, але, як правило, вміє вибирати фільми (окрім примітивної "Чаклунки"). А тут така роль, і такий фільм... Соромно, Ніколь, соромно!

Звісно, що такі фільми, як правило, витягує гумор. (Зокрема, на думку спадає проста й чудесна водночас стрічка "Пропозиція" (2009 р.) з Сандрою Буллок і Раяном Рендольсом). Тут його немає. Є кілька неприємних неестетичних моментів і все.

Роздратування у мене також викликали діти, абсолютно не симпатичні образи.

Резюме: хочете вбити час, ласкаво прошу!

Хлопчик в смугастій піжамі, The Boy in the Striped Pyjamas (2008)

Хм... Потягнуло мене на єврейську тематику... Якщо порівнювати враження від "Хлопчика в смугастій піжамі" і "Смаку сонячного світла", то перший фільм справив на мене більше враження. І не тільки через його останні кадри, які не можуть не вичавити скупу сльозу сучасного цинічного глядача.

Саме в цьому фільмі частково вдалося створити історію, показавши її із кількох сторін. Адже однозначна полярність чорного і білого доречна хіба що в епосі, який не можливий без героїзації героя (даруйте за тавтологію).

Історія проста: хлопчик 8-річного віку після переїзду сім'ї з Берліну до сільської місцевості нудьгує без друзів. Вдалині, з вікна своєї кімнати, він бачить дивну ферму, де живуть люди у смугастих піжамах. Батьки старанно приховують від нього те, що це насправді концентраційний табір для євреїв.

Історія лаконічна, без надриву. Розповідь йде плавно, не поспішаючи, акцентуючи свою увагу на окремих елементах повсякдення... Герої не картонні, неоднозначні. Зокрема. у молодого солдата, може дивовижним чином поєднуватися і жорстокість до євреїв, і замовчування неполіткоректності мислення свого батька, і романтичне захоплення до дівчинки....

Попри, в цілому, рустикально-ідилічну картинку, в цілому, не радила б дивитися цей фільм надто вразливим глядачам.

Резюме: дивитися прихильникам історичного кіно.

Смак сонячного світла, Sunshine (1999)

Передусім, я хотіла б повідомити, можливо, хтось не знає ;) - у 1936 році у Берліні золото у командному фехтуванні отримав аж ніяк не єврей, а італієць Манджаротті Едоардо...

Ця інформація необхідна під час перегляду фільму "Смак сонячного світла". Він розповідає про єврейську сім'ю в Угорщині в кінці ХІХ - на початку ХХ століття. Власне, "Смак сонячного світла" - це назва старовинного сімейного алкогольного напою. Іронічно для українця прозвучала теза на початку фільму "Хазяїна шинку любили в селі, бальзам на травах, який він готував, допомагав від усіх хвороб". Хі-хі-хі....

Одним словом, як Ви вже зрозуміли, фільм демонструє нам, як тяжко бути євреєм.

Не сказала б я, що я є антисеміткою, проте не люблю надмірної поляризації на "чорне-пречорне і біле-прибіле, стражденні-престражденні"... Доречі, у рідній українській риториці ненавиджу тему "ніхто так не мучився, як ми". Це якесь народництво і звуження світогляду до одного-єдиного власного села, себто хутора. Поки є Камбоджа, нам ще гріх жалітися.

Враження від фільму мені також попсувала участь у ньому двох акторів, яких я, м'яко кажучи, не дуже люблю: несимпатичний і холодний, як жаба, Рейф Файнс, і просто несимпатична Рейчел Вайс (її я не злюбила, здається, після славнозвісного "Фонтану", який вразив багатьох, але не мене). Втім, гірку пігулку підсолодила присутність Дженіффер Ель (яку кожна пристойна жінка пам'ятає із серіалу 1995 року "Гордість і упередження").

Та все ж, Рейфа Файнса було аж-аж забагато, адже він грає цілих трьох представників сім'ї Зонненшайнів. І це протягом трьох годин!!!

Але, якщо побороти в собі відразу до єврейського пафосу і фізіономії Рейфа Файнса, варто визнати, що в цілому фільм вийшов їстівним, не дарма на кінопошуку він має пристойний рейтинг і від глядачів, і від кінокритиків. (Останнє не викликає здивування, адже вельможні критики люблять такі національно-суперечливі, але не надто небезпечні теми).

Резюме: для шанувальників історичного кіно і єврейської тематики.

Кен Фоллет, Світ без кінця

Вже з рік я з нетерпінням очікувала на появу цієї книги в Україні, чи на просторах інтернету. Книгу мені пощастило не купувати (як з'ясувалося згодом, видання нікчемне: дороге, але книга швидко розсипається). Як і першу частину - "Стовпи землі" - продовження книги ("Світ без кінця") я читала у електренному варіанті.

На той випадок, якщо є такі, що ще не освоїли 1100 сторінок першої і 900 сторінок другої книг: Це розповідь про середньовічну Англію ХІІ і XIV століть. Події здебільшого відбуваються у вигаданому містечку Кінгсбрідж.

Чим мене "підкупив" Кен Фоллет?

- епічністю, можливістю спостерігати за життям героїв кілька десятиліть. Це ідеально підходить всім подібним до мене романтикам, які хочуть не скільки прочитати, скільки "прожити" книгу;

- простою реалістичною прозою, де є сюжет, де є логічне викладення матеріалу (як цього бракує в укрсучліті!);

- намаганням відтворити історичну епоху. Саме "намаганням", адже без неточностей і огріхів не обійшлося. Але можна спожити хоча б міф про середньовіччя :)) Як воно було насправді й історики не знають, це я Вам, як історик кажу. :)) А вельмишановний Фоллет все-таки доклав зусиль, щоб вивчити якийсь мінімум із історії повсякдення.

Втім, читачам, які ще прагнуть познайомитися із "Стовпами землі" і "Світом без кінця", я б радила зупинитися на "Стовпах..." Так у Вас лишиться відчуття чогось грандіозного і прекрасного, бо "Світ...", як не прикро визнати, є вже вторинним. Герої повторюються, сюжетні лінії також... Одним словом, відчуття вчорашнього сніданку - вчора був смачнющим, а сьогодні - прісно. І тоді стає врешті очевидним, що при своїй добротності, Кен Фоллет не є геніальним автором. А шкода.

Але шанувальники епічної реалістичної історичної прози мене все'дно слухати не будуть. Хоча б з любові до жанру. І правильно зроблять. Адже такі добре склепані романи не часто потрапляють до меню сучасних книжкових гурманів.

Вам не слід читати роману якщо:

- у художніх творах прагнете виключно світлого і пухнастого (красоты! товарищи, красоты!). На сторінках обох романів, є й насильство, і згвалтування, і бруд і всяка інша нямка, без якої тяжко уявити реальне середньовіччя часів чуми і воєн;

- боїтеся великих розмірів, тут реально два Талмуди;

- не любите історії. Доречі, як і в "Дотику" впадає в очі те, що автор інколи аж "перепрацював" над технічною частиною. Якщо в "Дотику" смерть для бляндінок у нудотних описах золотовидобувної справи, то у "Світі..." - у архітектурних заморочках.

Щось я сьогодні зла, тому, щоб не відпрацьовувати потім погану карму, буду вже завершувати своє графоманство.

Резюме: читати любителям історичних романів.