Марина та Сергій Дяченки, Ритуал

Останнім часом зі мною рідко так буває, що поринаєш у книгу з головою, починаєш жити нею. А вчора за один вечір подолала понад 300 сторінок тексту, майже не відриваючись.

Так "розірвала" мене книга Марини і Сергія Дяченків "Ритуал". Купувала я її в подарунок сестрі із майже 100% впевненістю, що я її вже читала, але російською. Вирішила просто "погортати" і спершу з'ясувала, що я книгу не читала, а потім вже не могла від неї відірватися.

Передусім необхідно сказати, що україномовним українофільним читачам варто брати саме цю перекладену і видану у видавництві "А-ба-ба-га-ла-ма-га" книгу. Переклад просто неймовірно розкішний. Складається враження, що книга була написана українською. Смачний-смачнющий переклад.

Також чудесне оформлення книги. Лаконічна, але красномовна обкладинка. Гарнесенькі маленькі ілюстрації від Єрка всередині.

Щодо самого твору... Дяченки пишуть настільки майстерно, що завжди хочеться переписати по-своєму. Дивна похвала, чи не так? ;) Річ у тім, що у світ Дяченків настільки "вживаєшся", що він у тобі сам починає функціонувати і розбудовуватися.

Це як з "Майстер і Маргаритою" у Булгакова. Майже кожна дівчинка (а цю книгу читають всі спершу за шкільною програмою), чи жінка, яку я знаю, прочитавши твір Булгакова, хотіла стати відьмою. І думаю, кожна читачка, до рук якої потрапляв "Ритуал", хотіла б бути викраденою драконом.

В цілому, сильна сторона творчості подружжя Дяченків в оригінальних ідеях і розкритті психології. (Хоча, у цьому, ще одному з перших їх творі, елемент психологічний набував інколи у прямому сенсі цього слова психіатрічного сенсу. Я маю на увазі психоаналітичний сеанс для дракона))).

Чого мені частенько бракувало у Дяченків, це переконливого закінчення. Тут воно вдалося-більш-менш: останні сторінки не зіпсували загалом позитивного враження. Хоча, повністю "зіжмаканого кінця" уникнути не вдалося. Таке відчуття утворюється за рахунок неспішної розповіді спочатку і в середині, яка переходить у калейдоскоп-галоп у кінці. І ви мчите на баскому коні, схарапуджені, ніби ранком розбуджені, а тут - прірва, і нічогісінько більше...

Резюме: "5 -" Для всіх пошановувачів фентезі у стилі "лав-сторі"

Медовий місяць Камілли (Camille, 2007)

Мої пошуки доброго кіно тривають...

Цього разу вони мене привели до чудесної казки про принцесу на синьому коні. І що мене найбільше подивувало, що певні гротескно-абсурдні фантасмагорійні моменти (які я, щиро кажучи, терпіти не можу), не викликали у мене негативних емоцій.

Фільм розповідає про медовий місяць романтичної Камілли і її коханого, дрібного шахрая, Сіліаса. Фільм-подорож до Ніагарського водопаду, місця, "яке неодмінно мусять відвідати всі закохані". Цю божевільну і зворушливу водночас подорож не може зупинити ніщо, навіть смерть нареченої.

Безумовними перевагами цього фільму є: чудовий гумор, простий, але захоплюючий сюжет і гра акторів. Їм просто віриш.

Фільм про те, що кожна людина має щось хороше у собі. І що справжнє кохання вічне, як категорія, пропри усі обставини. І про те, що мрії мають здійснюватися.

Резюме: один з найкращих романтичних фільм, які я бачила.

Віталій Карпенко, Уроки пройдених доріг

Віталій Карпенко - журналіст, письменник, політик. Тривалий час керував газетою "Вечірній Київ". Людина достатньо відома серед покоління моїх батьків, але не відома для мого. Втім, його спогади "Уроки пройдених доріг" стала для мене приємною несподіванкою. Настільки приємною, що за перші дві години мого знайомства з книгою я "ковтнула" більше 55 сторінок. (Перебуваючи при цьому на роботі :))))

Я вкотре переконуюся, що жанр спогадів - найцікавіший.

Друга половина ХХ століття, радянський період, завжди мені був духовно-психологічно чужим. Навіть не зважаючи на те, що я мала б його так-сяк вивчити, з огляду на мою професію історика. Але дивовижним чином мені вдалося взагалі проскочити непомітно для себе цей період і в школі, і в університеті. Проте, читати про повоєнне життя було неймовірно цікаво.

Про більш відомі сторінки життя пана Карпенка судити не беруся, ще не прочитала. Але обов'язково це зроблю.

Мова розповіді проста, подекуди для нашого покоління і архаїчна, але щира і захоплююча. Отже, й книга вийшла доброю і світлою.

Резюме: читати собі і читати дітям.

Людмила Таран, Дзеркало Єдинорога

Дзеркало Єдинорога» - це зріз духовно-психологічного життя однієї сім’ї: Леоніда і Ольги та їх дітей Сніжани і Максима.

Свій роман авторка поділила на розділи, які називаються іменами членів сім’ї. Цей прийом, очевидно, мав на меті показати внутрішню самотність людини, її окремішність від оточуючого світу, навіть від найближчих людей. Внутрішні рефлексії героїв мають, за задумом пані Таран, дозволити їм зазирнути у самого себе, ніби у дзеркало Єдинорога.

Ключовими темами роману стали:

- боротьба із страхом смерті Леоніда (таким чином в сучасній жіночій літературі з’явився ще один слабкий чоловічий літературний герой);

- боротьба за власний персональний психологічно-духовний простір Ольги, як жінки. (Але діалоги Ольги і її літературного героя – Ольги Кобилянської, на мій погляд, не вдалися. Як Сніжану «забембала мама Кобилянською», так ці діалоги в кінці забембують читача);

- боротьба із своїми внутрішніми демонами Сніжани (я б сказала, перетворення дівчини в жінку);

- тема дитя-індіго – Максима. Його вийшло мало і не переконливо. Часом траплялися цікаві речі, але подача відбувалася у формі езотеричних популярних текстів.

Відсутність будь-якого сюжету внеможливило швидке прочитання твору. Але я себе «домучила». Можливо, заради написання рецензії ) Об’єм все-таки легший за «Музей покинутих секретів».

Пані Таран не даремно вводить у роман Ольгу, як письменницю. Навіть звучить така ідея –письменнику найважче і найважливіше – обіграти власні погляди у творі так, щоб вони не звучали рупором із сторінок книг. На жаль, авторці цього не вдалося уникнути.  

Хоча, книгу не можна назвати зовсім вже поганою, ідеї, якими переймалася письменниця, чисті, цнотливі і необіграні. Звідси психологічні портрети вийшли пласкими.

В цілому, мені було мало і сюжету, і ширини і глибини.

Резюме: виключно для гурманів сучасної жіночої літератури.

Білий полон (Eight Below, 2006)

Останнім часом мене потягнуло на "добре кіно"... На жаль, в моїй колекції його малувато, бо донедавна віддавала перевагу хоррорам і тяжким психологічним драмам. Але, на щастя, якось випало скачати фільм "Білий полон" (2006).

Це історія про восьмеро псів, яких залишили напризволяще у Антарктиці. Тяжкі погодні умови стали на заваді їх евакуації разом із членами наукової екпедиції. В основі фільму покладені реальні події 1958 року.

Це дуже проста історія. Така, яку потрібно відчувати серцем, а не розумом. Найкращими акторами, звісно, стали самі лайки. Такі різні, кожна, з окремим характером. Я не є великою любителькою тварин. Моє відношення до них - це скоріше повага на дистанції. Але в цьому фільмі їм не можливо було не співпереживати.

Резюме: не аналізувати, просто дивитися і покращувати настрій :))

Записки українського самашедшого, Ліна Костенко

Написати коротку навіть не рецензію, а нотатку про роман Ліни Костенко "Записки українського самашедшого" підштовхнули мене спершу великий ажіотаж, а потім скандал, які розгорнулися навколо виходу цього твору.

Відразу наголошу, що вважаю поезію Ліни Костенко, чи не найкращою в усій українській літературі. Це я беру до уваги зріз ХІХ-ХХ століття, не забуваючи про "розстріляне відродження".

Але чим по своїй суті є "роман" Ліни Костенко? - Підбіркою новин за певний період часу. Між нею недоладно постійно рефлексує головний герой. І не можна не погодитися з критиками з "Кабінету", що знання і психології, і мислення чоловіка, діяльність якого пов'язана із комп'ютерами, у Ліни Костенко поганеньке.

Може, я застрягла у реалізмі ХІХ ст., чи безнадійно попсована поп-культурою, але мої вимоги до хорошого роману наступні: цікавий сюжет, добре прописані психологічно головні герої, передача відчуття атмосфери доби, у якій відбувається дія, хороша мова. Добре, коли є гумор. Відмінно, коли автор - мудра людина, яка любить життя і людей.

Можливо, Україні й потрібно у різних галузях перейти наново від епохи народництва до епохи модерну, хто його зна... (Совкове народництво рідкісно остогидло.) Проте, шановні автори безсмертних шедеврів безсюжетупотіксвідомості! Ви вже у ХХІ столітті, а такі прийомчики були новими ще на початку ХХ століття.

А направду сказати, чому "роман" Ліни Костенко "не мій" - бо він "не добрий"... І прикметно, що у пані письменниці не вистачило мудрості сприйняти критику...

Резюме: не сотвори собі кумира і читай ліпше поезії Ліни Костенко, вони, справді, блискучі!

Три світи, Євгенія Кононенко

Недавно до рук потрапила маленька книжечка - збірка новел Євгенії Кононеко "Три світи". Обкладинка - непрезентабельна, в неті навіть хорошого зображення немає, тому викладаю просто фото авторки.

Прочитала збірку за два вечори. Загалом, великих філософій тут не варто чекати. Все крутиться навколо тем козлиної суті чоловіків і теми драних колгот (новелки "Драні колготи" і "Нові колготи").

Попри те, що настрій читання дещо сумний і книга вся пронизана настроєм неможливості порозуміння чоловіка і жінки, загальне враження - розслаблююче-заспокійливе. А цього і хочеться після бурхливого інтелектуально-напруженого трудового дня.

Між рядками читається ментальність покоління 90-х. Моїх батьків і трохи молодших. Людей, які ще добре пам'ятають совок. Світогляд і світосприйняття дещо чуже мені, людині, яка лише в першому класі дізналася про СРСР, а в другому - його вже не стало :))

Але різкого дисонансу не було.

Резюме: варто почитати ввечері для розслаблення натрудженого мозку, але перед сном проговоріть позитивну аффірмацію про можливість міжстатевої гармонії.