Їж, молись, кохай (2010)

Розповідаючи про фільми, які мають історико-етнографічний характер, варто написати й про новий "Їж, молись, кохай" (2010) з Джулією Робертс у головній ролі.

Книгу не читала.

Фільм розповідає про кризу середнього віку у жінки: головна героїня, Елізабет, раптом розуміє, що у шлюбі вона не щаслива. Її відкриття призводить до розлучення і тривалих пошуків себе, під час яких вона відвідує Італію, Індію, Балі. Власне, саме подорожі Елізабет вносять "етнографічненький" присмак.

Найгеніальнішим у колективі авторів, що працювали над фільмом, виявився оператор. Роботу Роберта Річардсон в цьому році ми вже бачили у "Острові проклятих". Умовно фільм можна поділити на Нью-Йорк, Італію, Індію, Балі. І саме оператору завдячуємо дуже яскравою і смачною італійською частиною :)) Саме тоді у мене під час перегляду з'явилося відчуття "хорошого фільму". Але, на жаль, десь за 30-45 хв. до кінця я вже поглядала на годинник.

Запитань у мене до фільму багато, тому почну з негативу:

-відверто слабкий сценарій. За наявності хорошого грунту, гарної візуальної картинки, позитивної цікавої ідеї, можна було вичавити з фільму набагато більше. Логіка дій персонажів, причинно-наслідковий зв'язок, психологічні портрети - все це кульгає і видає слабку роботу сценариста і режисера. Ну, що з режисера візьмеш? Від автора "Лузерів" важко чекати філософської мелодрами. Дивно із сценарієм. Адже сама авторка книги також працювала над фільмом.

- щодо філософії. Банальні загальновідомі істини подаються пачками і без фільтрації, схоже їх згрупували у список, а потім порозсовували у репліки героїв, не турбуючись у їх доречності. Особливо це дратує у індійській частині. Духовні пошуки героїні лишаються не зрозумілими. Я вже не кажу про того бороданя, який мало не придавив машиною свого сина. Трагічна історія подана у такій формі, що здається гумово-штучною і абсолютно не зачіпає.

- герой Хав'єра Бардема, який мусив би зворушити жіночі серця і вселити відчуття заздрості до щастя героїні, яка нарешті знайшла Його, Єдиного, - вийшов незрозумілим, карикатурним і невиразним.

Це я так, по головному пройшлася.

Що ж врятувало фільм і дало мені можливість присудити йому 7 із 10 балів?

- Вже згадана операторська робота. Фільм просто красивий.

- Гра Джулії Робретс. Відверто негарна жінка, внутрішньо красива ще й до того ж чудова акторка. Це вам не губаста Анджеліна Джолі. Тут є талант.

- Ідея пошуку себе. Її не було втрачено за паскудним сценарієм.

Резюме: варто подивитися заради атмосфери, запасіться терпінням

P.S. Знайшла аналіз фільму екстрасенса Нонни Хідірян, в принципі, погоджуюся. Варто почитати.

P.P.S. А ось ще одна думка щодо художньої якості фільму.

Вино самотності, Ірен Неміровські

16 вересня у книгарні "Є" відбулася презентація українського перекладу роману Ірен Неміровські (1903-1942) "Вино самотності". Вона відбулася за участі доньки письменниці Деніз Епштайн, яка написала коротку передмову до книжки.

Мене придбати книгу спонукало те, що всесвітньо відома французька письменниця зростала у Києві. І саме в той час (початок ХХ століття), який мене приваблює, як історика і як дослідника літератури. Згодом вона переїхала до Петербургу, звідки у 1917 році виїхала до Франції. Прожила письменниця 39 років і загинула у концтаборі Освенціму. Позаяк була єврейкою.

Рецензія на цю книгу була розміщена вже тут. У цій колективній рецензії дано оцінку також "Століттю Якова" Володимира Лиса. Остання книга отримала досить прохолодний відгук. Стриманим, але більш прихильним, автор рецензії був щодо "Вина самотності". Інший автор, будучи більш пристрасним, як на мене є надміру патетичним і однозначним.

У "Вино самотності" розповідається про складні взаємовідносини між батьками та батьками і дитиною у багатій єврейській родині. Події відбуваються на тлі довоєнних Києва і Петербургу, міжвоєнного Парижу.

Мені книга загалом сподобалася, але захвату вона не викликала.

Безперечними плюсами книги є:

- хороша розповідна мова; дуже яскраво, я б сказала, навіть смачно, вдаються письменниці описи сенсорних відчуттів. Особливо тих, які стосуються Києва і Петербургу;

- психологізм, достовірність відтворення складних стосунків між матір'ю і дочкою та інших героїв. Очевидно дається взнаки сильний автобіографічний характер книги.

А тепер до негативів.

- Автобіографічність зіграла, на мій дуже суб'єктивний погляд, і негативну роль під час написання книги. Відчуття ненависті, злості, внутрішнього протесту, якими наповнене "Вино самотності" має дуже неприємений смак для читання. Відчуття героїні зливаються із всезнаючим автором, який з одного боку відчуває всю неоднозначість ситуації, а з іншого - відверто симпатизує Еллен. Ця потужна суміш негативу не дозволяє полюбити книгу.

- Переклад не жахливий, але поганий. Знадобилося кілька сторінок, щоб хоча б звикнути до нього. Не знаючи французької, я відчувала , що інколи переклад стає занадто дослівним. До того ж я впевнена, що у житті перекладач говорить російською, або є білінгвою. Таким чином, цьому українському перекладу бракує легкості написання. Читаючи, я ніби долала перешкоди.

Резюме: книга варта бути прочитаною, але не натщесерце, чи в поганому настрої.

Втрачаючи невинність, Річард Бренсон

Поряд із професійним захопленням історією і літературою у мене завжди був інтерес до психології та езотерики. Мені здавалося, що, можливо, в наступній книзі мені розкажуть, як правильно жити. Час таких наївних сподівань минув, проте певний інтерес до питань самовдосконалення не згас.

Завантажуючи книги для iPod я натрапила на відому книгу Зеланда "Трансерфинг реальности" і автобіографію відомого бізнесмена і авантюриста Річарда Бренсона "Втрачаючи невинність". Спершу я слухала Зеланда. Зупинятися на ньому я не буду, скажу лише, що з багатьма принципами, викладеними у книзі я погоджуюся. Втім, як і більшість езотерично-психологічної літератури, вчення Зеланда не містить для шукаючої людини чогось принципово нового.

Отже, незабаром мені стало скучно його слухати і я переключилася на автобіографію Річарда Бренсона. Вона мене надзвичайно захопила. Взагалі, досвід читання останніх пів року показав, що найцікавіше, що може бути - це добре написані спогади. Часом людська фантазія у художньому романі не здатна створити і малу частку того, що трапляється з реальними людьми в реальному житті.

Мабуть, тому автобіографія Річарда Бренсона має набагато більше внутрішньої спонукаючої до активних дій і росту сили, ніж теоретичні міркування чергового психолога, езотерика, пророка. Бренсон розповідає відверто і легко. Мимоволі переймаєшся тими ідеями, які пана Річарда зробили неймовірно багатим і відомим.

Таким чином і старі банальні істини набувають нового звучання:

1. Бути сміливим і нахабним в своїх починаннях.

2. Прагнути більшого.

3. Бути чесним в бізнесі.

4. Бізнес створювати, відштовхуючись від того, що тобі подобається, в що ти віриш.

5. Коли створюєш якийсь продукт, думати передусім про потреби клієнтів.

Та багато чого іншого.

Резюме: читати і насолоджуватися.

Солодка Даруся, Марія Матіос

Читаючи 50-ту сторінку роману Марії Матіос "Солодка Даруся", я запитувала себе: "Скільки ще мені необхідно прочитати, щоб мені стало цікаво?" Та все ж здійснила героїчний вчинок - і прочитала цей уславлений опус.

Якщо коротко, - у книзі "Солодка Даруся" Марії Матіос розповідається про життя сільської божевільної і її батьків. В кінці зморений читач все ж таки дізнається причину німоти, божевілля і нелюбові до цукерок головної героїні.

Але почну, традиційно, з позитивних сторін. Інтрига є, часом натрапляєш на цікаві уривку тексту. Задумка історії в цілому непогана. Якщо би було б скоротити це все діло до новели - могло б вийти цілком непогано, навіть шедеврально.

Також я дуже позитивно ставлюся до спроб письменників осмислити дуже складну українську історію ХХ ст.

А тепер негатив:

1. Неймовірна затягнутість самої розповіді. Я не з тих людей, які спокійно пролистують безсюжетні сторінки, описи, роздуми. Просто в книзі Матіос був текст безбарвний і несмачний, як бур'ян. Хотілося дуже часто читати по діагоналі.

2. Сама головна героїня - Солодка Даруся видалася мені не привабливою. Що ми знаємо про неї, окрім дитячого епізоду і проявів її хвороби? Мені не вистачало якогось штриху до психологічного портрету.

Резюме: якщо Вам перші 50 сторінок не сподобалися - далі цікавіше не буде.

Дивні дні Гані Грак, Любко Дереш

Моє знайомство із творчістю Любка Дереша розпочалося давно і з його "Культу", який так і залишився недочитаним.

А ось нещодавно я відкрила для себе Любка Дереша як дитячого письменника. 23 вересня він зустрічався у Національному музеї літератури із школярами та всіма охочими.

Його дитячу книгу, "Дивні дні Гані Грак" я з цієї нагоди навіть прочитала до кінця і мені навіть сподобалося.

Книжка розповідає про пригоди звичайної школярки Гані Грак. У неї дідусь - заклинатель змій, друг - інопланетний кіт, а мандрівка відбувається не до Криму, а до Північного полюсу по електричному струму.

Плюси книги:

1. Короткі речення, чітка мова, що й необхідно у книзі для дітей. Мені доводилося перекладати дитині з української на українську і тому я знаю, наскільки простота побудови тексту важлива для дитячої літератури.

2. Гумор. На зустрічі із читачами, Любко Дереш майстерно зачитав уривок з книги, розігруючи різноманітні ролі. Публіка була у захваті, у когось від сміху з'являлися сльози (і в дорослої аудиторії теж).

3. Самі історії я б назвала "філософськими притчами для дітей". Історії мають сенс, ідею. Чесно кажучи, саме цього я шукала у дитячій літературі, і навіть сама грішила думками про написання чогось подібного.

Резюме: книга варта бути прочитаною.

Село не люди, Люко Дашвар

Дивна-дивна книга.

Коли я її почала читати, то мене розривали почуття огиди від зображуваного та стилю написання. Раз по раз я натикалася на елементи гротеску, від якого мене нудить.

Книга містить величезну кількість бруду, який не хочеться пропускати крізь себе. Ти починаєш замислюватися: "Яким необхідно самому бути збочинцем, щоб це все описати? Яких внутрішніх тарганів і скелетів потрібно викохати, а потім витягти на всезагальний огляд, щоб спромогтися на цю книженцію?"

Але містерія полягає у тому, що ти читаєш. І прочитуєш за один день. І розумієш, що саме тут "істина шляху пізнається у його кінці".

Дивна-дивна книга з чудесним, світлим, містичним закінченням.

Резюме: варто спробувати

Століття Якова, Володимир Лис

Нещодавно прочитала книгу, про яку її величність Забужко сказала: "Направду добра книга", або "тепер сучасну українську літературу доведеться переписувати під Володимира Лиса".

Я можу підписатися під обома сентенціями.

Це справді література світового рівня. Її можна поставити поряд із моїми улюбленими Ремарком, Маркесом...

Отже, чому цю книгу варто прочитати, полюбити і передати всім-всім-всім своїм друзям і знайомим, як це зробила я:

1. Хороший виклад. Як правило, сучасну українську літературу тяжко читати. Якщо комусь подобається видлубуватися із "потоків свідомості" і складати "імпресіоністичну мозаїку" - будь-ласка. Я ж надаю перевагу простоті, у якій, як відомо, криється геніальність.

2. Добре прописані персонажі. Як живі. Їм віриш.

3.Цікава сюжетна лінія, яка часто робить несподівані повороти. Зовсім несподівані.

Відбувається повне занурення у атмосферу. .. І за цим всим таїться чудесна невимовна мудрість, присутня епічності, як в літературі, так і житті.

Із можливих недоліків, могла б сказати про досить несподівано спокійну кінцівку. Вона вийшла не настільки змазаною, як це буває у тих авторів, що стомилися дописувати, але й немає відчуття завершеності гештальту. Просто починаєш відчувати ту життєву втому, що міг би відчувати Яків за два тижні до свого століття.

Я б не сказала, що мені вже зовсім бракувало психологізму, але герої часом були аж надто лаконічні в своїх переживаннях.

Але попри це - відмінно.

Резюме: читати обов'язково.