Солодка Даруся, Марія Матіос

Читаючи 50-ту сторінку роману Марії Матіос "Солодка Даруся", я запитувала себе: "Скільки ще мені необхідно прочитати, щоб мені стало цікаво?" Та все ж здійснила героїчний вчинок - і прочитала цей уславлений опус.

Якщо коротко, - у книзі "Солодка Даруся" Марії Матіос розповідається про життя сільської божевільної і її батьків. В кінці зморений читач все ж таки дізнається причину німоти, божевілля і нелюбові до цукерок головної героїні.

Але почну, традиційно, з позитивних сторін. Інтрига є, часом натрапляєш на цікаві уривку тексту. Задумка історії в цілому непогана. Якщо би було б скоротити це все діло до новели - могло б вийти цілком непогано, навіть шедеврально.

Також я дуже позитивно ставлюся до спроб письменників осмислити дуже складну українську історію ХХ ст.

А тепер негатив:

1. Неймовірна затягнутість самої розповіді. Я не з тих людей, які спокійно пролистують безсюжетні сторінки, описи, роздуми. Просто в книзі Матіос був текст безбарвний і несмачний, як бур'ян. Хотілося дуже часто читати по діагоналі.

2. Сама головна героїня - Солодка Даруся видалася мені не привабливою. Що ми знаємо про неї, окрім дитячого епізоду і проявів її хвороби? Мені не вистачало якогось штриху до психологічного портрету.

Резюме: якщо Вам перші 50 сторінок не сподобалися - далі цікавіше не буде.

Дивні дні Гані Грак, Любко Дереш

Моє знайомство із творчістю Любка Дереша розпочалося давно і з його "Культу", який так і залишився недочитаним.

А ось нещодавно я відкрила для себе Любка Дереша як дитячого письменника. 23 вересня він зустрічався у Національному музеї літератури із школярами та всіма охочими.

Його дитячу книгу, "Дивні дні Гані Грак" я з цієї нагоди навіть прочитала до кінця і мені навіть сподобалося.

Книжка розповідає про пригоди звичайної школярки Гані Грак. У неї дідусь - заклинатель змій, друг - інопланетний кіт, а мандрівка відбувається не до Криму, а до Північного полюсу по електричному струму.

Плюси книги:

1. Короткі речення, чітка мова, що й необхідно у книзі для дітей. Мені доводилося перекладати дитині з української на українську і тому я знаю, наскільки простота побудови тексту важлива для дитячої літератури.

2. Гумор. На зустрічі із читачами, Любко Дереш майстерно зачитав уривок з книги, розігруючи різноманітні ролі. Публіка була у захваті, у когось від сміху з'являлися сльози (і в дорослої аудиторії теж).

3. Самі історії я б назвала "філософськими притчами для дітей". Історії мають сенс, ідею. Чесно кажучи, саме цього я шукала у дитячій літературі, і навіть сама грішила думками про написання чогось подібного.

Резюме: книга варта бути прочитаною.

Село не люди, Люко Дашвар

Дивна-дивна книга.

Коли я її почала читати, то мене розривали почуття огиди від зображуваного та стилю написання. Раз по раз я натикалася на елементи гротеску, від якого мене нудить.

Книга містить величезну кількість бруду, який не хочеться пропускати крізь себе. Ти починаєш замислюватися: "Яким необхідно самому бути збочинцем, щоб це все описати? Яких внутрішніх тарганів і скелетів потрібно викохати, а потім витягти на всезагальний огляд, щоб спромогтися на цю книженцію?"

Але містерія полягає у тому, що ти читаєш. І прочитуєш за один день. І розумієш, що саме тут "істина шляху пізнається у його кінці".

Дивна-дивна книга з чудесним, світлим, містичним закінченням.

Резюме: варто спробувати

Століття Якова, Володимир Лис

Нещодавно прочитала книгу, про яку її величність Забужко сказала: "Направду добра книга", або "тепер сучасну українську літературу доведеться переписувати під Володимира Лиса".

Я можу підписатися під обома сентенціями.

Це справді література світового рівня. Її можна поставити поряд із моїми улюбленими Ремарком, Маркесом...

Отже, чому цю книгу варто прочитати, полюбити і передати всім-всім-всім своїм друзям і знайомим, як це зробила я:

1. Хороший виклад. Як правило, сучасну українську літературу тяжко читати. Якщо комусь подобається видлубуватися із "потоків свідомості" і складати "імпресіоністичну мозаїку" - будь-ласка. Я ж надаю перевагу простоті, у якій, як відомо, криється геніальність.

2. Добре прописані персонажі. Як живі. Їм віриш.

3.Цікава сюжетна лінія, яка часто робить несподівані повороти. Зовсім несподівані.

Відбувається повне занурення у атмосферу. .. І за цим всим таїться чудесна невимовна мудрість, присутня епічності, як в літературі, так і житті.

Із можливих недоліків, могла б сказати про досить несподівано спокійну кінцівку. Вона вийшла не настільки змазаною, як це буває у тих авторів, що стомилися дописувати, але й немає відчуття завершеності гештальту. Просто починаєш відчувати ту життєву втому, що міг би відчувати Яків за два тижні до свого століття.

Я б не сказала, що мені вже зовсім бракувало психологізму, але герої часом були аж надто лаконічні в своїх переживаннях.

Але попри це - відмінно.

Резюме: читати обов'язково.

Яскрава зірка

Нещодавно я жалілася, що останнім часом не трапляється якісне кіно. І ось - дуже приємна несподіванка "Яскрава зірка"(2009). Фільм розповідає про історію кохання англійського поета Джона Кітса і Фанні Браун.

Оцінюю - 10 з 10!

Із незаперечних (для мене) плюсів фільму:

- Талановита гра акторів. Справді віриш їм. Неймовірне кохання, щирий біль і страждання.

- Атмосфера Англії початку ХІХ ст. Чудова операторська робота.

- Хороший сценарій: всього достатньо, розкрито характери.

- Що важливо для сучасних фільмів про ХІХ ст. - не має відчуття осучаснення. Хто бачив "Гордість і упередження" (2005) з жахливою Кірою Найтлі, той зрозуміє. Звісно, що ми вже ніколи не дізнаємося, що ж там справді було, на початку ХІХ ст., але фільм має передати хоч б трішки дух епохи.

Кому фільм може не сподобатися?

- Тому, хто не любить повільного розвитку подій.

- Хто боляче сприймає драму як жанр.

Враження: ніби за дві години прочитуєш книгу Джейн Остін, але трішки кращі :)

Мені б у небо...

Нарешті переглянула фільм, на який довго чекала і до якого довго не доходили руки, коли він вийшов.

Під час перегляду фільму мене не покидало бажання, щоб ця органічна атмосфера, так майстерно створена режисером не була зіпсована.

Як на мій погляд, сумним є не те, що головний герой не залишається з коханою, а те, що глядач під кінець фільму стає свідком переломного моменту в житті героя, переоцінки його цінностей.

Мені завжди було сумно спостерігати за відсутністю цілісності у героях книг і фільмів... Водночас приємними і цікавими є образ Раяна (перша половина фільму), вільного птаха, не зв'язаного ніякими зобов'язаннями, і образ Гектора ("Троя"), що втілює у собі люблячого чоловіка і батька, відданого своїй батьківщині, тобто скутого всіма можливими суспільними обов'язками.

І, справді, хто для Вас був більш симпатичнішим у "Трої" - Ахіллес, чи Гектор? ;)

Мабуть, фільм "Мені б у небо" може комусь здатися нудним і не зрозумілим, особливо тим, перед ким ніколи не стояв вибір між свободою і зобов'язаннями. Здається, ніби вільним бути легше. Та це лише на перший погляд.

Коли ти ідеш по життю із маленькою валізою, маєш бути готовим до того, що ти для оточуючих будеш відігравати другу роль. Складеться певна диспропорція: для когось, хто лишиться важливим для тебе, ти будеш просто епізодом.

І, на перший погляд, позбавлена оригінальності стандартна модель життя, - одружитися. народити дітей, постаріти, померти, - має в собі дуже позитивний зміст, - просто бути разом із тим, кого любиш....

Багато хто пов'язує народження дітей із страхом смерті, страхом самотності, та чи не є бажання мати дітей - бажанням поділитися з кимось своєю любов'ю?

Раян просить нареченого, що сумнівається, чи одружуватися йому, згадати, коли той був по справжньому щасливим. І вони приходять до спільного висновку - коли той був з кимось... з коханою... І справді, здається, сам головний герой міг би знайти своє щастя з тим, хто поділяє його спосіб життя, його погляди, з ким легко, хто поєднує в собі друга і коханку водночас...

Але, чи багато є щасливих пар-однодумців? Сестра Раяна втілює в собі символ кінця мрії про щасливе подружнє життя... До того ж - що робити тим, хто на запитання Раяна міг би відповісти, що найщасливіші миті свого життя він пережив самотнім?...

Фільм, зберігаючи органічну цілісність, не дає чітких відповідей на питання, які поставлено між рядками приємної комедії-мелодрами. Цим і викликає захват.

Вирок: обов'язкового до перегляду!

Сестри Магдалини

Щойно переглянула чудовий фільм "Сестри Магдалини" (2002р.).

Фільм розповідає про притулки Магдалини, що функціонували під керівництвом католицької церкви та ще до недавна (1996 р.) існували в Ірландії. Тяжкою працею у пральні молоді дівчата, що потрапляли сюди, мали спокутувати свої гріхи: позашлюбну дитину, згвалтування, красу... Умови життя наближалися до тюремних: тяжка праця, позбавлення особистої свободи, тілесні покарання, заборона на спілкування між собою та з "мирянами".

Фільм базується на реальних історіях кількох дівчат, що мали нещастя опинитися у такому притулку.

Вражає те, що навіть, вирвавшись на волю, деякі з них лишилися віруючими.

Вражає стара жінка, що сорок років провела у цьому притулку і "зрослалася" та полюбила систему, що її покалічила.

На перший погляд, у фільмі ніби відчувається брак емоцій, втім - вони скоріше загнані вглибину.

У фільмі відсутній поділ на "добрих" і "злих". Монахині - це, скоріше, не "зло", а - гвинтики системи, що водночас є звичайними людьми, із притаманними їм слабкостями.

Переживаючи страждання, головні героїні не стають кращими, скоріше навпаки, - в них прокидається жорстокість, злість, ненависть, тим самим вони заперечують християнський міф про те, що страждання возвеличують людину, зміцнюють її духовно.

Тому стосунки монахині і ув'язнені у притулку дівчата з'ясовують через позицію сили. Чотири роки двох головних героїнь тримали у страху і звільнив їх не ключ, не прекрасний принц, - а відчайдушність, що збудила в них силу, достатню, щоб подолати опір монахинь.

Доречі, про прекрасних принців. У фільмі чоловіки з'являються досить нечасто і в непривабливих образах: розпусного священника, недалекого сексуально стурбованого легкодухого хлопця, меншого безпомічного брата-дитину, караючого батька. Треба сказати, що такі образи характерні, в цілому, для феміністичної літератури та кіно. Дивно, що фільм знято режисером-чоловіком... Втім, можливо, це зумовлено самою темою звільнення жінки, що відкидає старе уявлення про те, що вона має спиратися в усьому на чоловіка. "Порятунок потопаючих - справа самих потопаючих".

Підсумок: хороший фільм, викликає асоціації із "Експериментом". Оболонка інша, суть - та сама.